Вільного місця в спальні зовсім немає. Залізну скриню — хоч вже яку важку — треба якось винести нарешті з помешкання. Це станеться завтра, коли Марусі буде вісім років і один день. Це сталося б вже сьогодні, це був би сюрприз, та подарунок затримується на складі.

— Ні-ні! Послухайте, я ж навіть не знаю, що там всередині, — протестувала Маруся. — Ми ж навіть не уявляємо! А якщо там...

— Та ніяких якщо! Тобі потрібне нормальне ліжко. Ти ж хочеш бути гарною дівчинкою з рівною спинкою? — вмовляла Оля.

Та переговори, як кажуть по телевізору, зайшли у глухий кут. Тож Цілики вирішили відпустити малу до бабусі Віри — субота ж. Мама Оля провела доньку до колишньої свекрухи й пішла додому, а там і на зміну вже треба було, в кіоск. Ну хто ж знав, що пані Віра сьогодні вирішить, що в неї високий тиск, і маршрут вниз і назад угору по Святоюрській Горі їй не подужати. Хто знав, що стара погодиться на вмовляння Марусі: «Не дзвоніть додому, тільки доведіть до парку — а там я сама, скільки там іти! Дайте лишень вашу тростину, бо мама не захотіла, аби я брала свою, мама не любить тростин...»

— Ну чого ти сама пішла? Ти поясни! — питає тепер Оля.

— Я так хотіла... Мені бабуся Віра дала свою палицю. Я хотіла спробувати сама йти. Сліпі ходять з палицями самі!

— Сліпі ходять. Але ти не сліпа! — викрикує Оля.

І всі замовкають. Здається, навіть пташки на вулиці Лепкого.

— Я... — починає Маруся, та через рюмсання не розібрати, що вона хоче сказати.

— Навіщо тебе взагалі навчили ходити з цією палкою? — продовжує Оля, вона завжди нарікає на школусадок для незрячих, куди змушена возити Марусю за приписом з поліклініки. — Ну, бачиш, що сталося?

Маруся бачить. У цей, певно, найгірший в її житті день народження вона отримала від бабусі Віри найкращий подарунок. Цей подарунок усе виправляв, усе ставив на місце. Скриню мали забрати завтра, але сьогодні, ще годину тому в долоні Марусі затиснений був великий холодний ключ. Ключ до скрині.

— Таких скринь і таких ключів повно по всьому Львову. В мене теж колись була така скриня... — сказала онуці пані Віра.

— Така? Точно така?

— Авжеж, — відповідала пані.

І Маруся дивувалась собі: й чого раніше було їй не розказати про скриню цій другій, такій львівській, бабусі? Вже давно ключ повернувся би у замку, й щось дивовижне

Другим подарунком Марусі в той день стало намисто, яке вона вже багато разів просила у пані Віри — тому, що не бачила, як воно виглядає. Фарба насправді давно облізла, видаючи таємницю підроблених перлів.

Я підозрюю, пані Віра просто забула про те, що в її онуки бувають ще й дні народження. І всі ці дари випадкові, вигадані в останню хвилину, нічого насправді не варті. Намисто, яке пані Віра назвала спадком ще від своєї бабусі, куплене, мабуть, у радянському магазині копійок за сімдесят, а ключ просто не підійшов би. Чого б це він мав підходити?

Але тепер цього вже не перевіриш. Маруся рушила із дарами додому сама. І добре, що хоч подолала дорогу. Дівчинка виправдовується: було не так уже й складно. Їй же казали, вона осліпла так вчасно. Хоча я, приміром, навіть не уявляю, як це взагалі можливо — вчасно осліпнути? Але лікарі так казали, пояснюючи схвильованій Мамі Олі, що її донька звикне так жити, адаптується. І водночас, вона колись бачила світ, і щось пам’ятатиме, певно...

Маруся прямувала додому. В одній руці палиця, в іншій — ключ, намисто — в сумці через плече. А тоді щось почулося вдалині. Маруся озиралася — не для того, щоб бачити, звісно, — для того, щоб зрозуміти, звідки цей дивний звук. Але щось завадило їй. Може, надто гарно співали пташки або великий ключ, зігрітий в руці, спантеличив Марусю своєю значущістю. Потім щось дзенькнуло, зашипіло й дзенькнуло знову, і хтось зойкнув, і щось штовхнуло Марусю вперед. Вона врізалася в асфальт — чи асфальт врізався у її долоні, витинаючи візерунок поверх усіх ліній життя і долі.

Марусі боліло — і тут, і там. І вона хотіла не плакати — але трохи, мабуть, таки плакала. Збіглися люди. Сварили якогось Степана, мабуть, велосипедиста так звали, і ще сварили батьків Марусі.

— Як нічого не бачиш?

— Боже, вона осліпла! — шепотіла поруч якась жінка.

— Не хвилюйтеся, — відповів хтось. — Здається, вона вже й була сліпа. Я знаю її, вона живе на Лепкого, їх там багато в квартирі, ще, знаєте дід старий гуляє з таким кудлатим брудним собакою.

Маруся запевняє, вона сказала би всім, що пес не брудний, а просто шерсть, мабуть, посіріла, але говорити вона не могла — тільки скиглити, теж, наче пес, від болю в руках і коліні.

Марусю віднесли додому. Мазали, як і нас із Машею раніше, перекисом і йодом. Висмикували з рани травинки. Заливали медичним клеєм. Марусі навіть дали таблетку знеболювального — та це не допомагало. Маруся рюмсала тихо й просила:

— Мам, заспівай щось.

А Мама Оля перелякана більше за доньку. Аж труситься. Діти — це взагалі в людей слабке місце. І ось вона заспівала:

— «Что тебе снится, крейсер Аврора, в час, когда утро встает над Невой…»

Це була пісня про комуністичну революцію. Мама Оля, певно, співала її ще на шкільних уроках музики — в якій би точці соціалістичного світу не вчилася. Втім, жінка швидко збагнула, що з переляку співає для Марусі щось не те —

— Ой. Вибач, донечко, я щось… Нічого більше не спадає на думку. А ти, Маш, підказала би краще!

Раптом хтось заспівав за моєю спиною. Я не одразу впізнав голос — це полковник співав. Щось про ніч, місяць на небі... Щось українське й тужливе, таке, яке завжди чомусь дратувало Тамару. Дуже красиво співав. І скоро Маруся заснула — мабуть, подіяло знеболювальне — й тільки, коли прокинулася, згадала про ключ.

Ключ ходили шукати. Мама Оля ладна була на все, аби Маруся не засмучувалася, хоч ніхто, здається, не задумувався, чи ключ власне відчинить скриню. Це було неважливо зараз. Я й сам старанно шукав на тому місці, де сталась пригода. Хто-хто, а я вмію шукати.

Проте ключа не було. Я навіть подумав: можливо, ключ — лише вигадка? Казки пані Віри, фантазія й переляк Марусі... Я легко знайшов те місце у парку, там досі віяло Марусиним переляком, і там, на траві, валялося старе намисто пані Віри — непотрібне, облізле й, як на мій смак, зовсім не гарне. Та ключа не було. Ключ наче розчинився. Розтанув у повітрі Єзуїтського саду.

А потім привезли нове ліжко. І тут раптом полковник сказав:

— Поставимо його в коридорі.

— Чого це? — напружилася Тамара.

— А ходити то як? — поцікавилась Маша.

— Припиніть балаган! — наказав полковник. — Скриня залишиться.

Що ж, це вже вдруге він урятував скриню. Спершу, коли Цілики тільки в’їжджали в помешкання, й ось тепер.

А оскільки місця між шафами в коридорі та ліжком майже й не залишилося, а ходити хоч якось та й треба, то на новому ліжечку тимчасово сплю я. Все на краще.

І хоча ключа поки немає, скриня чекає його і досі. Чи, може, скриня й не хоче бути відчиненою? Скриня ж то знає, що в ній, — порожнеча чи мотлох, зітлілий одяг чи мереживні бальні сукні, пожовклі газети чи, може, гроші — купюри одної з імперій, які тут панували, але тепер згинули. А може, і справжній скарб, який поверне Марусі зір? Чи щось із вигаданого краю, якого ніколи й не було на світі — банкноти щасливої країни, мальовані від руки.

Поки скриня зачинена, для Марусі в ній так чи інакше — світло.  

Життя в квартирі на Лепкого спокійне й одноманітне. Велика Ба все кашляє — особливо взимку та восени, Маша теж — весною та влітку. Їх хвороби могли б замінити Ціликам календарі. Дівчинку хоча би водять до лікарів, а стару — ні. Як її поведеш — вона відмовляється навіть просто вийти на вулицю. Тож діагноз, поставлений Маші, вважається спільним. І він нестрашний, здається, — це алергія. Я спершу й не розумів, що то за хвороба така — думав, щось успадковане Машею від її матері, та ж сама «алергія на місто».

Маша заходиться кашлем і знову малює. Змальовує замок зі старої світлини. Ставить автограф — довгий, смішний для такої дорослої: «

Марія, Герцогиня Мекленбург-Шверинська

» — виводить прописом. А їй же скоро сімнадцять. Скільки ще вона буде триматись за спогади про Німеччину?