Ми дивимося на фотографію — здається, замок усе так само хитається на воді. Розпливаються на Шверинському озері вежі, хиляться стіни. Качки ріжуть замок на кілька нерівних частин. Люди застигли перед об’єктивом, тримаються одне одного, — ніби вірять не кам’яній споруді, а вітряній шверинській погоді, хитким відображенням. Так у вигадану історію повірити часом легше, ніж у реальність. А відображення ніби каже: замок ось-ось завалиться, стіни впадуть.

«Тікайте!» — ось який має бути підпис, а не оце смішне «

Маша не просто змальовує. Ось на фотографії людей кілька, а на малюнку — тільки хлопчик з тонкими плечима. Маша обирає — людей, будинки, події. Як сміливий історик — ось цих стерти, а це загострити, до болю в пальцях наводити чорним фломастером.

Ось на фото Тамара, ще цариця з гордо піднесеною головою, руде волосся ще довге й в’ється на вітрі — таку спалили б, певно, в Середньовіччі. На малюнку Тамари немає.

А ось Маша та її подруги — з портфелями, з легкими спідничками — ох, цей шверинський вітер. «На довгу пам’ять», — читає Маша пошепки й відкладає фото.

Дарувати фотокартку — погана прикмета, до забуття. Так каже Велика Ба. Їй я вірю — вона, здається, багато всього забула. Тільки тоді що ж буде? Якщо люди не припинять це безкінечне клацання фотоапаратами, скоро зовсім одне одного не пам’ятатимуть? Зникатимуть так, на малюнках Машиних — уже немає і половини.

Маша бере наступну світлину.

— Дом! Не можна! Заслиниш тут...

Я ображаюсь, але не рухаюсь. Мені раптом здається, на цьому фото я бачу щось дуже важливе: там, замість Шверинського Замку...

— Це Ермітаж. У Ленінграді, — дівчина змінює гнів на милість — ймовірно, тому, що ніхто, крім мене, не цікавиться її малюванням.

Маша відкладає решту світлин і залишає перед собою оцю одну, непідписану. Тут знову цей хлопець з тонкими плечима — білявий і, як на мене, геть невиразний, сірий, як ще одна качка на озері. Його Маша малює завжди. Довго вдивляється, стискає в руці олівець, не наважується почати. Я, звісно, знаю, що вона відчуває до цього хлопця. Та й ви теж знаєте. Для цього непотрібно читати запахи.

Тільки за малюванням Маша пахне щасливою. Бо зазвичай їй все не так, і все тут чуже. Для Маші, певно, Шверинський замок таки упав, справді не витримавши одного з поривів вітру. Маша завжди вірила відображенням на воді... А у Львів — вірити відмовляється. Не підніме голови від аркуша, не хоче навіть поглянути у вікно.

Може, місто занадто справжнє тепер, в 94-му. Кажуть, іноземні туристи вважають, що Львів схожий на Відень — маленький Відень після великих війн. І це, думаю, саме тому, що Львів ще нічого не вигадав, ніякої історії для

Так, звісно, не можна. Не прийнято. Європейському місту, думаю, личить бути доглянутим і водночас задуманим, трохи печальним. Думати можна про що завгодно, але здаватися має, що місто думає про минуле — про всі сліди, на які людям насправді начхати.

Львів поки що не розуміє. В цій його наївній відвертості, де те, що зруйноване, так і виглядає зруйнованим, і зникла синагога виглядає лише зниклою синагогою, — місту ніхто не повірить. Ніхто не побачить його. Навіть та із Марій, яка може бачити. Хоч річ ще, звісно, в білявому хлопчику на ім’я Ромка... Ромка Лисицький.

Цей Ромка ще досі живе в тому

— А Високий Замок? Та це ж... Якась безглузда гора землі, — каже Маша.

Марусю засмутили би ці слова. Але ж хіба не правда? Ні, можна, звісно, мати львівський Високий Замок за небо, навіть якщо у тебе прекрасний зір. Але чужинець побачить: те, що Львів називає Високим Замком, є насправді хіба що замковою могилою. Місцем його, Замку, урочистого поховання. У цьому теж зайва львівська відвертість... Інші, розумніші та щасливіші міста, успішно вдають, що їх замки, герцоги й королі ще живі та здорові. По телевізору кажуть, що десь в Азії, є навіть живі богині — дівчатка в дерев’яних будинках-пагодах, пропахлих опіумом та сечею.

У доброму місті, стверджує Маша, мають бути не лише прекрасні замки й палаци, але й велика вода: ріка, озеро чи затока. А у Львові навіть у крані вода по годинах.

— Ось у Шверині... — і все по колу. — Ось в Ленінграді...

І що їй та вода? Та Маша навіть музику любить з підводними назвами: «Акваріум», «Наутилус». Так, ніби ці групи заснували не в Петербурзі або Свердловську, а в міфічному затонулому Кітежі. Та зараз в магнітофоні — застрелений Ігор Тальков. Співає так гучно, що полковник не чує радіо, Ба — нову серію «мильної опери» з Нового Світу, а Маруся — та Маруся всього світу не чує. Для неї, мабуть, все під водою, й у порожнечі оселяється голос застреленого: «Я мечтаю вернуться с войны, на которой родился и рос... Но не предан земле тиран...» Коли, хай тобі бультер’єр, магнітофон зажує цю касету?

— Доню, ти що, нам на зло? Ну хоч на сестру подивись! — обурюється Тамара.

— Я дивлюся, — всміхається Маша, на мить прикручуючи звук: — А вона дивиться?

— Машка! Ану припини!

— «...и не видно конца и края этой войне...» — розповідає магнітофон — подарунок Господаря, що досі пахне його руками, сухими пальцями, що тхнули порохом і грошима.

Тамара вимикає пісню — з третього разу відшукуючи потрібну кнопку, б’ючи по ній з усієї сили, з усієї ненависті до життя вшістьох у двокімнатній квартирі.

Маша зиркає на матір і кулею вилітає з кімнати. Чути, як грюкають двері. Спочатку в квартирі, потім — у під’їзді. Вона тікає, як була, в домашніх спортивних штанях, у тоненькій чорній футболці.

Мама Оля хапає куртку, хоче наздогнати втікачку. Тамара зупиняє сестру:

— Нічого, повернеться.

Мама Оля дивиться й, здається, не вірить: як можна не бігти за дитиною? Але Тамара пояснює спокійно, перегортаючи чергову сторінку роману:

— Вона вже тікала в Донецьку. Та й в Німеччині раз було. Мізки провітрить і прийде. Їй корисно.

Але я хвилююся. Маша точно повернеться? І невже лише я вважаю, що із засмученою сімнадцятирічною у вечірньому місті може трапитись що завгодно?

Я впевнений, полковник би теж хвилювався, побіг би за внучкою, ніхто би не зупинив — але старий якось дрімає під радіохвилями й криками. Велика Ба й Мама Оля по черзі, потай від насмішкуватої Тамари, бігають до вікна.

Маша приходить аж після десятої вечора, коли Маруся вже спить. Маша мовчить. Пахне злістю, димом і чужими місцями. Дихає, ніби після пробіжки. Зачиняється у ванній кімнаті.

Маші потрібно більше уваги, каже на кухні Велика Ба. Можливо, навіть потрібно її спитати, на кого їй хочеться вчитися.

— От щоб подобалось їй. Нехай не на економічний цей, куди всі радять. Машунька ж так добре малює — всі ці замки, озера... Може, запитати поради Ярослава Теодоровича?

А, Олюсю? Може, ти запитаєш?

Та Тамара пояснює: все йде за планом. Маші треба на економічному вчитися, інакше вона пропаде — без «сучасної» роботи, без грошей. Зараз усі на економічний ідуть. Престижніше лише юридичний та міжнародні відносини, але туди точно без хабаря ніяк. І добре було б, якби Маша вивчилася на лікарку, але для цього довелося б продати квартиру й обидві нирки.

— А художників при капіталізмі, щоб ви знали, ніхто не годує.

Жінки замовкають. Бо й справді.

І не питайте пса, що знає безробітна випускниця географічного про капіталізм і художників. Та вибір професії в цій родині ніколи, здається, не пов’язували з бажаннями чи талантом. По телевізору говорять про економіку, банки й бізнес — треба вчися економіці та фінансам. Ось і все.

Врешті Тамару вмовлять на одну поступку. Треба купити тканину для випускної сукні — таку, як хочеться випускниці, а не Тамарі. Щоб сукня вийшла, ніби з магазину. Взагалі Маша хоче справді купити сукню в магазині — але це ж вже занадто. Велика Ба шиє не гірше за фабрики, італійські навіть.

Усі кивають. Мама Оля солоно пахне сльозами, але киває теж. Тканина дорога. Так, здається, ніколи не назбирають вони на Марусине лікування.

Та й ця поступка не дає нічого. Маша й далі живе царівною-несміяною (чи герцогинею-несміяною?). Пише комусь листи. І куди б не дивилась — у вікно, телевізор чи на старі фотографії — пахне чеканням.