Полковник злиться. Але чого він чекав? Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати — а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею. Ось Маша вже втекла, а Маруся ще, не дай Боже, втече — за відображенням на хиткій воді. А Оля? Так, мабуть, я теж від неї останньої такого очікував. Невже це та сама жінка, яка звільнилась з роботи тільки тому, що повірила: вона єдина не знає, не розуміє якоїсь важливої правди. Чи навпаки — все саме тому?.. Саме тому, що Оля про все це так довго та гірко думала, просиджуючи нічними змінами у бляшанці кіоску.

Вочевидь, за хороші вигадки не карає більше Олю навіть Madonna della Likarnya, не те що перевірка з районного управління освіти.

— Послухай, правда — це... — починає полковник.

— Ні-ні, ти послухай! — перебиває Оля. — І повнеповнісіньке зібрання Леніна, цей непотріб, який ми вчили як «Отче Наш», я продала німцям. Маруся їм переклала англійською, що ці книжки належали відомому кагебісту. Хто б їх інакше купив? І чому те зібрання не могло справді належати кагебісту?

— Бо воно нам належало! — вибухає старий. — Хіба це не наше зібрання ти понесла в свою чортову лавку? Олю, я, хай мені чорт, не кагебіст і ніколи...

— Тату, тихіше. Не чортихайся, Маруся ж чує. Всі брешуть. Ось я в комсомолі ходила, як всі, навшпиньках перед гидотою. І що? Ти ж не казав нічого. А тепер все те саме... Тільки брешуть навиворіт. Ти послухай краще. Ще сьогодні зайшла літня пара. На вигляд євреї, хоч я не дуже-то знаюся. Розмовляли російською, й коли вони задивились на срібло, я зрозуміла раптом, що саме вони хочуть чути...

Ніколи ще Оля так багато не говорила. Мені раптом здалося навіть, що, може, вона й має рацію. Є своя краса в переплітанні слідів, які, може, насправді ніколи й не перетинались. І може, це мистецтво таки — продавати? І можна вигадувати історії — як сценарії для рекламних роликів. «Хто хоче обманутися, заслуговує...» Так, можливо, Господар перегинав. Але хто хоче обманутися, заслуговує бути обдуреним — це ж справедливо?

Оля розповідає. Вона направду непогана оповідачка. Вона тренувалася, вигадуючи світ для доньки.

Срібна ложечка, схожа на ту, яку приніс із Німеччини разом з орденами батько Лілії Цілик, обернулася для єврейської пари на реліквію з львівського гетто. Ця ложечка належала, виявляється, тьоті Сарі, а до того — батьку її, Ісааку, але Ісаака замордували львів’яни під час погромів. І взагалі, всі загинули, всі, окрім отої Сари, яка була ще не тьотею навіть, а дівчинкою, навіть не дуже схожою на єврейку. І Сара сховалась у львівській каналізації. Ви про таке чули? Старе подружжя кивало.

— Ложечку Сара зберігала все життя, розмішувала нею цукор у чаї, коли чекала чоловіка з роботи. Потім і чоловіка не стало. Тепер померла і Сара.

А діти, де діти, питала єврейська пара. Але дітей не було. Те переховування в каналізації спричинилося до серйозних хвороб, ви ж розумієте... Та й усе, що сталося, було настільки страшним, що Сара не хотіла вже мати рідних, аби більше нікого не втратити. Ті, що стануть власниками її маленького спадку, ті, що її пам’ятатимуть, ті й будуть Сариними дітьми.

Я заслухався і забув: Мама Оля це просто вигадала. Історія була доволі правдоподібна — в ній навіть були застуджені яєчники Сари. Тож годі подумати, що ніякої Сари нема й не було ніколи.

І це все, що треба? Чужі історії та почуття можна скласти в одну потрібну історію — ту, яку хочуть почути. І не треба, виявляється, без надії збирати ціле, єдине, правдиве — не треба, і взагалі — це, можливо, просто собача наївність... І хай там як, а туристка прошепотіла: «Ви знаєте, я ніколи не знала своїх батьків», — і придбала ложечку, дуже схожу на ту трофейну, з Берліна, якою Велика Ба годувала усіх дітей.

Мама Оля тепер, здається, й сама трохи вірить: все так і було. Хто його знає: може, жила така Сара у Львові?

— Ба-ла-ган! — полковник хапається за голову. — Балаган! Хто ж тебе таку брехливу ростив? Я тебе правду казати вчив! Тільки правду! Ти маєш знайти тих людей і повернути їм гроші! І черешні ці забери! І що ти там ще купила!

Я тихенько беру в зуби останню кістку і йду до кімнати — ще заберуть. Чесність чесністю, але перепрошую…

Добре, що полковник хоча би не здогадався, що то за срібна ложечка. Велика Ба мала її на почесному місці в серванті, Маша пишалася нею як свідком великої перемоги, а Оля — раптом захотіла її продати. Й можливо, не тільки тому, що потрібні гроші, а срібло завжди добре йде. Можливо, Оля хотіла її позбутися — віддати разом з усіма історіями, яких так ніхто ніколи й не розповів про війну.

Усе одно тою ложечкою вже ніхто не розмішував цукор у чаї.

Добре, що полковник не здогадався — інакше кричав би ще голосніше. Хоча куди ж голосніше? 

Ми наздоганяємо час у 2001-му. Чи то час нас наздоганяє?

Мама Оля приносить додому новий календар, на кожній сторінці — місто. Зима починається з Оперного, весна з італійського дворика, літо — з Домініканського Собору. Кам’яний пес, здається, дивиться прямо на мене. В зубах — факел, у лапах — не більше й не менше — планета Земля. 

Літо спокійне. Дні у крамничці, вечори в парку. Трохи трусить Перу, вибухи трапляються де-не-де, та переважно в Ізраїлі. Одна ракета падає на одне футбольне поле в Іраку, один потяг сходить із рейок, розбивається рівно один російський літак і антиглобаліста — тільки одного — вбивають в Італії. Нічого такого. Осінь 2001-го обіцяє бути такою ж сонячною. Але люди, принаймні в місті, все більше пахнуть тривогою, кавою, якої п’ють усе більше, снодійним, валокордином, корвалолом і алкоголем. Коти

у дворі на Лепкого шиплять безпричинно, як радіо мого старого. Щури раптом поділись кудись. І Цілики щось теж наче вчувають, говорять тихо, навіть полковник, — ніби прислухаються до чогось із зовні. Це просто вітер. Та Мама Оля міцно тепер тримається — за крамницю. Кіоски — легкі будиночки Еллі, готові летіти, а в антикварній крамниці речі важкі від історій, і пил осідає в шухлядах, на бюстах Леніна й порцелянових балеринах, на кожній стриманій європейській усмішці Богородиці в золотому окладі.

Погода в Лондоні. Дощ у Сіднеї. Ш-ш-ш. Гей-парад.

Полковник бурчить — неподобство.

Кінофестиваль

. Десь у Франції, мабуть. В Україні геть не до того.

Ш-ш-ш. В Амстердамі псується погода. В Нью-Йорку безхмарне небо. В Нью-Йорку. Ш-ш-ш. В смерті журналіста винний наш український президент! Обезголовлене тіло знайдене... Ш-ш-ш. На виставці у Москві... Ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Досвідчені виживальці щось чують не гірше за псів. Світ крениться, риплять борти. Можливо, коли валили ненависні стіни, ніхто не подумав, що котрась з них відповідає за рівновагу. В місті таке трапляється, коли хтось робить ремонт. Їх в нас, до речі, тепер називають «євроремонтами», так, наче це не просто ремонт помешкання — ремонт цілої Європи. І валять стіни, і будують нові, і пробивають двері, і склять балкони, і збільшують вікна. Раніше львів’яни ділили австрійські апартаменти на кімнатки для комуналок, тепер — об’єднують знову. Євроремонт триває, й ніхто вже не скаже, які стіни були опорними, а які — лише вигадка попередніх нелегітимних господарів. Документи загубилися десь разом зі старими мешканцями та архітекторами. І тріщинки вкривають будинки, випускаючи запахи з кухонь на вулицю тоненькими потічками.

Ціликам не до євроремонту. Оля ховає зароблене в долари, долари — у панчоху, панчоху — в пакет целофановий, пакет — у щілину за скринею. Радіо старого шипить усе більше, сказати може все менше — скоро, можливо, замовкне зовсім. Усе менше слів, більшість із них все одно втратили значення: тільки ш-ш-ш. Ви слухаєте ш-ш-шипіння найкращ-щ-щої ш-ш-шиплячої радіостанції наш-ш-шого міста. Всю ніч сниться мені це ш-ш-ш — дощ припиняється тільки перед світанком.