А Маруся ображається. Її взагалі все частіше дратує ставлення матері. Ця надмірна опіка, ці казки про прозріння. Маруся виростає зі своєї недоречної усмішки, як з дитячої сукні. Ні, посмішка ще на місці — бо нічого для Марусі не означає. Але якби означала, здається, мала вже не дарувала б її так щедро. Вона дорослішає тепер особливо швидко — тепер, коли є перші втрати. Маша, Велика Ба, Марік...

Пристойний рахунок як на такий вік.

— Цікава історія, мам, — каже спокійно Маруся. — Але я ж не кат і не можу ним бути. І ти, і тітка Тамара, й дідусь. То яка різниця, яким боком покласти хліб? І, до речі, я поріжу його сама.

— Але ж ти...

— Спробуй зав’язати очі й порізати хліб, мам. Це не дуже зручно, але ти зможеш. Бабуся мені дозволяла, коли ми готували разом.

Оля зітхає, дістає з полиці баночку й вкладає Марусі в долоню:

— Ось перекис водню. На всяк випадок... Просто на всяк випадок. Ріж, що хочеш. Мені час.

І Оля йде на роботу, а ми залишаємось вдома. І цілий день подарована Маріком музика співає в магнітофоні. Саме в цей день. Навіть полковник вслухається — музика подобається йому. Тільки вона заглушає щось того вечора.

Маруся зменшує гучність:

— Що це було?

Тільки виє сигналізація десь далеко. Чи не далеко?

— Схоже на... — починає полковник. — Навіть не знаю.

Олі немає зі зміни. Довго. Старий хвилюється. Та ось її запах підіймається сходами.

Оля втомилася від незнайомців, пляшок кока-коли та сигаретних пачок, вона хоче тиші. Цілики вимикають усе — так, ніби якраз сьогодні віялове відключення світла знову добралось до їхнього дому. Тиша. Вітер носить вулицями газети й пластик — замість опалого листя. А у газетах — «Мафія! Хто наступний?» Місто засинає, львівська мафія прокидається — як у відомій грі. Оля спить, вона ще не знає: працювати в кіоску їй залишилось недовго. Марікова музика щось заглушила. Щось важливе. Але що?

Ціликам нецікаво, хто буде наступним. З автомата, ножем по горлу, вибухом — та хоч отруту в кубок з вином, як у добрі старі часи, які, на думку Марусі, хтось заховав у скрині. Хіба долетить випадкова куля, влучить у хлопчика, як на Митній недавно... Втім, і це, мабуть, брешуть. Не може такого бути. Та й Цілики залишаються — цілими, саме так. Ці люди прожили майже все двадцяте століття геть не для того, аби загинути в якихось-там розборках у 90-х. Повз Ціликів навіть кишенькові злодії проходять у натовпі й не беруть нічого.

На третій день після вибуху, який заглушила музика Маріка Мендельсона, в двері квартири на Лепкого дзвонять. І дуже настирливо.

Оля спить після нічної зміни, старий шкандибає, щоб виглянути у вічко:

— Бандюга якийсь, — доходить до висновку.

— Хто там? — питає Маруся.

— Та бандюга. Не відчиняй.

— Мам, прокинься, — шепоче. — Там, мабуть, Костя до тебе.

Оля прокидатися відмовляється, і Маруся сама біжить до дверей. Полковник лякається, поспішає напереріз онуці — тільки спішити він вже не вміє. Маруся розчахує двері:

— Хто тут? — запитує в порожнечі. — Дядя Костя?

Полковник дверима грюкає так, що аж шиби дрижать. І тільки тоді Мама Оля, похитуючись, в одній сорочці, виходить з кімнати.

— Мамо! Там, мабуть, до тебе... Ти ще можеш його наздогнати!

У Марусі, звісно, свій інтерес. Пропав не лише Костя — її потаємний друг зник ще раніше. Він, на думку, Марусі не бандит, звісно, — так, щиросердний Олівер Твіст із радянського зібрання Діккенса в чорно-зеленій оправі.

— Я не буду нікого наздога... — відповідає Оля, та новий дзвінок у двері обриває її.

Полковник чортихається, але донька вже принаймні доросла.

Я, звісно, давно вже знаю, хто завітав до Ціликів. На порозі не Костя. Темні окуляри й кепка на кучерявім волоссі, білий пластир на підборідді. Марік захекався й пахне страхом уже набагато більше, ніж доларами, — його й не впізнати.

Він вибачається, в нього дуже мало часу. Маруся кидається на голос — та тепер уже мати виштовхує її до квартири, виходить до гостя та зачиняє двері.

Вперта дівчинка притискає вухо до дерева, я — слухаю теж.

Чути погано. Тільки окремі слова.

— Не знаю, — відмахується несхожий на себе Марік. — Мені головне поїхати.

Оля зачиняє двері, тримає в руці й розглядає якийсь складений вдвоє аркуш. Вона пахне полегшенням так само сильно, як Маруся — розчаруванням.

— Що я знаю, мам? — питає Маруся. — Він сказав я щось знаю... Дорогу?

— Марусю, ти що, підслуховувала? — люди, які так часто брешуть, як Оля, вважають підслуховування одним зі смертних гріхів.

Вона тікає на кухню. Чути запах корвалолу та рюмсання.

— Що сталося? — голос полковника.

— Костя помер.

— Хто такий Костя?

Я підхожу до дверей, аби побачити, як Оля зморщила лоба, думаючи, що відповісти, а потім відкинула руде пасмо з лиця та сказала просто:

— Ніхто, тату.

Зрештою, так і є. Вона навіть не пам’ятала Костю з шкільних часів. Він мусив показати їй випускний альбом, аби повірила. Вона не пам’ятатиме Антиквара й з часів кіоску.

Та щось залишиться. Майже шістсот доларів у заначці й ще дещо — щось, до чого «Маруся та пес знають дорогу»... 

Дорога, яку, як стверджував Марік, знали ми з Марусею, виявилася дорогою до антикварної крамниці пана Генріха.

Як я і думав, у цього не вельми прибуткового бізнесу було два господаря — справжній антиквар Генріх та рекетир Костя — антиквар тільки за назвиськом-поганялом. Останній, як повідомляли львівські газети та його колишній водій, вибухнув вчора разом з автомобілем.

Генріх одягає окуляри, підносить до очей загадковий аркуш, який отримала від Маріка Мама Оля:

— Так, підпис Костянтина Вікторовича... І дата, так-так.

Якщо коротко, то на зім’ятому листку написано ось що: Ольга Іванівна Цілик 1964-го року народження — спадкоємиця. Спадкоємиця частки в антикварному бізнесі, ТзОВ «Місто».

Чоловік, який пахне своєю крамницею, підіймає на нас погляд:

— Оль-го Іванів-но, — трохи затинається він. — Розумієте… я...е-м-м... не зможу передати вам частку. За документиками Костянтин Вікторович не є, тобто не був співвласником. Та й ви, якщо отримаєте її, ще захочете одразу продати приміщення, правда ж? — він знімає окуляри. — А нам цього не треба.

Оля мовчить і чекає продовження. Вона не дуже-то й вірила, що тепер має якийсь-там бізнес, прийшла до крамниці просто «про всяк випадок».

— Офіційно я не можу передати вам частку, — повторює Генріх. — Та я чесна людина. Давайте будемо разом... е-м-м... вести всі справи. І я платитиму вам, як собі, так-так. А ви, впевнений, знаєте трохи менше. А з часом ми залагодимо і документики...

— Покажіть мені... право власності чи що там? Документи оцього ТзОВ. Будь ласка.

— Добре-добре, — каже старий антиквар. І, копирсаючись в шафі, бурмотить, вочевидь, сам до себе: — Це ж треба яка спадкоємиця...

Оля вивчає папери, та, видно, в них справді нічого втішного. Все це скидається на останній жарт колишнього однокласника.

— Ну нічого, — втішає пан Генріх. — Я ж чесна людина. Кандидат історичних наук, так-так. Давайте я вам все тут покажу, — і Генріх усміхається в свою сиву борідку, та пахне усе так само — тільки своєю крамницею — часом, який він сам, мабуть, і покришив на салат.

У крамниці нічого не змінилося від наших з Марусею перших неофіційних візитів.

Усе так само важко вдихнути. Шинель і проломлену каску досі ніхто не купив. Кому потрібен цей мотлох? Не дивно, що справи в крамниці ідуть не дуже. Та Генріх показує свої — чи то тепер спільні з Олею — володіння натхненно, називає речі пестливими іменами: «друкарочка», «статуеточка», «орденок Червоного Знамені», «клясерок з марочками». Ось-ось скаже до бюсту вождя «Ленінчик», і Оля тоді вже не витримає — розсміється голосно з усієї цієї сміховинної сцени.

— Запам’ятай, — повторює Генріх уп’яте, непомітно перейшовши на ти, — ти маєш знати, що продаєш.