Дитинство її обірвалось десь на залізничній станції «Брест», коли потяг, завантажений німецьким скарбом у радянських валізах, тяжко зітхаючи, поміняв колеса. Тепер той будинок, де Маша востаннє, здається, була щасливою, мабуть, перетворили на звичайну німецьку школу. Школа німецькою Schule. До Schule ходять діти німецьких бюргерів, виходять зі своїх чарівних будиночків, поснідавши по-німецьки смачними сосисками й випивши цілу склянку яскравого дорогого соку, недоступного Маші, сідають за Машину парту. Сміються своєю німецькою в коридорах старої школи й стирають — давно вже, мабуть, стерли — написи, зроблені Машею в жіночій вбиральні: «

М + И = Любовь

».

Ні, Маша все знає: німецьке місто, в якому вона росла і була щасливою, належить не їй. Те, що німці хотіли захопити її країну, високі сосни в рідному селі дідуся й велику ріку в рідному місті Ромки, вже давно час пробачити. То — фашисти, а в школі сміються красиві та добрі діти від добрих батьків. Ті діти приходили до них в школу на спільні уроки історії, ті діти каталися поруч із Машею на пароплаві великим прекрасним озером. Це — їхнє озеро, їхній пароплав, їхній замок. Не Маші. Маші ніколи вже не дістатися до Німеччини. Надто дорого. До того ж, мабуть, потрібна віза. Машу так просто не пустять туди, де вона виросла. Заборонено німецькою буде verboten.

Стіну зруйнували. Бо Берлінська стіна була дуже погана. Маша — теж, мабуть, частинка стіни. Так почувається. А може, це я вигадую. Я навіть не знаю, чим вона пахла, та ненависна стіна. Не може бути, аби вона пахла Машею.

Маша й в Берліні була тільки одного разу. Пощастило — екскурсія лише для найкращих учнів. Маша бачила Трептов-парк: воїна з дівчинкою на постаменті і маленьку капличку під ними, де моляться загиблим дідам. Маша застигла й молилася — вочевидь, Олексію Цілику, селянину і поштарю, який мріяв бути вченим.

— Прихиліться, аби побачити всі мозаїки, — скомандував екскурсовод, і Маша радо встала перед капличкою на одне коліно.

Вона б стояла там вічно, й сльози вічно текли б по щоках. Але хтось допоміг їй піднятися — всі радянські діти хотіли побачити своїх дідів і бабусь, черга.

По телевізору кажуть, скоро з Німеччини підуть усі, навіть генерал Лисицький, і навіть його син Ромка. Ромка поїде додому, у свій Ленінград — вірніше, в Санкт-Петербург уже. Кажуть, це буде скоро. А там, у Петербурзі, велика ріка, і площі великі, і все велике. Навіть запахи, мабуть, великі й значущі — й жодного сліду дрібного. Аби поїхати в Ленінград, Маші не треба візи. Цікаво, чи вона знає про це? Так вона, мабуть, знає.

Того літа Маша складає іспити на економічний. І не проходить.

— Рік попрацюєш і знову спробуєш... Ну нема в мене зв’язків, щоб ти з першого разу вступила, як ці твої однокласники-трійочники.

Роботу без зв’язків і освіти теж знайти важко. Чи, може, Цілики не вміли шукати. Продавщицею до Мами Олі в кіоск? Але Маша чхає щоразу як перераховує гроші — ця її алергія. Офіціанткою? Небезпечно. Маша гарна така... Які ще варіанти?

Полковник мовчки пішов до військкомату — там його знають і там безпечно якраз. Щось переписувати — прізвища, дати народження, військові спеціальності...

Так у серпні Машині останні шкільні канікули достроково скінчилися.

Роботи у військкоматі було не мало і не багато. Безпорадно виписувати нові повістки тим, хто, вже ясно, втік від призову назавжди, видавати довідки. І каву, звісно, треба варити начальнику каву. Це ж так добре виходить у молоденьких дівчат. Маша, втім, не розуміла:

— Якого біса?

Проте більшість часу на роботі Маша читала принесену з дому книжку — тож робота подобалась їй. Одного разу якась заплакана жінка, перестрівши Машу в коридорі військкомату, пропонувала їй гроші — все вирішити з начальником, щоб сина не забирали. Маша лише обурилася: ви чоловіка виростили чи кого? Маша була така — маленький тихий солдат. Дарма, що на вигляд рудий ангелик.

Я ніколи не був на тій Машиній роботі. Але, певно ж, там пахло пилом і почуттями хлопців, яким приходили повістки від молодої країни — такі запрошення на побачення за дивних обставин. Тільки почуттями Маші в коридорах військкомату навряд чи віяло — в неї тоді якось зовсім зникли всі почуття. Вона навіть не малювала більше. Така тиша в крові, такий спокій. 

 У серпні Мама Оля вирішує наздогнати час. Треба купити новий календар.

У книжковій крамниці натовп — дітям скоро до школи, треба купити підручники, особливо з історії. У вас є календарі? Ох, і дорогі... А дешевше? Ні, ну слухайте, для чого ж мені на минулий рік? Мені на цей, 94-й, так. Уже середина року, мала би бути уцінка... Продавщиця показує трохи зім’ятий календар з таксою. Гидкий Лумп — просто один в один.

— Собаки? — Мама Оля вдоволено дивиться на продавщицю, потім на мене: — Давайте! 

Полковник збирається до Крайновки. Не був там давно. Останній раз, два роки тому, їздив забрати матір

до себе, до Львова. Хоч його стара, як і теща, відмовлялася залишити дім. Тим більше в Крайновці зроду не було ніяких погромів.

золото. І подушка під головою старого розказує про Крайновку. Коли він спить, качине пір’я нагрівається й пахне так, як ще живі качки.

Бабусю Марусю тримали не люди, не стіни — сама земля. Земля, в яку вона з дитинства вгризалася й згодом майже мріяла в неї лягти. Пояснювала синові: це городяни виносять мерців подалі від своїх осель. А в селі можна при церкві вмоститися, гарно й недалечко від хати. І відспіває молодий священик: «Бачив його, Іванку? А ти б теж таким гарненьким попом був...»

Полковник пропускав повз вуха компліменти й наполягав:

— Поїхали, мамо!

Бабуся поправляла хусточку й відповідала:

— Що я тобі — Гагарін?

Мати й син були схожі, однаково вперті, і бережливість та ж — старий каже «куркульська». І якраз з тої бережливості бабуся Маруся й померла за три дні до запланованого від’їзду полковника — аби сину зайвий раз не витрачатися на квиток. Склала руки, щоб красиво лежати, коли служитиме над нею панахиду гарненький піп.

Іван і справді встиг поховати матір: із цвинтаря — на вокзал.

Це тоді полковник привіз з дому подушку, набиту качиним пір’ям. Чи не з дому? Не знаю, що для полковника тепер дім — кам’яниця на вулиці Лепкого чи хата в Крайновці? Не знаю, де у людей межа, за якою дім переїздить за тобою, наче ти якийсь равлик. У псів ще простіше: дім там, де Господар.

Подушка з пір’ям досі дратує жінок — надто велика, надто стара. Та дід нікого до неї не підпускає.

А ще він притягнув до Львова ікону. Он вона, дивиться на мене, коли всі сплять, і виблискує.

Велика Ба потай від чоловіка шматкою протирає образ. Потай, бо привезти Бога старий привіз — але недолюблює все так само. Каже:

— Нехай диво яке сотворить або порохом припадає.

Коли порох зникає, старий, звісно, знає, що це не диво — жінки.

Буває, полковник застигне перед іконою, й наповнюється кімната запахом керосину та горя. Тільки як рипнуть двері за спиною — старий стисне кулак, так, ніби погрожує Ісусу. Не розумію, для чого Іван взагалі цю ікону притяг.

Не на пам’ять — бо вона ж не від матері. Не було в бабусі Марусі своєї ікони. Не було ще відтоді, як образи довелося чи то віддати, чи то продати, чи то обміняти десь у 30-х. Ця ж ікона — від тітки Дусі. Тої самої, вся родина котрої померла з голоду. Тож ця чужа ікона ще й «не працює», чудес не творить — нікого тій Дусі не вберегла.

Боюся, старому ввижається, що це не Богородиця дивиться з полотна — мати живе тепер тут, на полиці, в посрібленому окладі. Вночі полковнику чується, що мати каже йому тихо, з-за образу: «Іванку...» Й тоді полковник у відповідь озивається:

— Мамо!

Велика Ба сердиться. Думає, полковник вигадує. Самому не спиться — так хоче розбудити дружину, щоб пожаліла.