Ні, мама Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує.

— А який він, Замок? — питає мала.

— Високий Замок, він... дуже високий. Височезний! Ворогам ніколи не підібратись до нього. З висоти...

З висоти Високого Замку видно, звісно, весь світ. Та що там — усесвіт. Раніше видно було поля, ліси та стежки, якими спішили до замку вози й вершники на білих конях, а тепер — видно дзвіниці, акуратні кольорові будиночки, й рівні сучасні дороги, і зелень прекрасних парків. Так, всевсе видно з Високого Замку.

— Ось одужаєш і побачиш.

А якщо вилізти на замок вночі, побачиш, як місто світиться, наче всі зірки неба. Як велика новорічна ялинка.

— Ти ж пам’ятаєш ялинку, Марусю?

Так, вона пам’ятає, звісно. Новий Рік у Ціликів — найважливіше свято. Як Великдень у християн чи Курбан-байрам у мусульман.

Новий Рік приходить у львівську квартиру хвилями — починається десь у Баку, крокує колишнім Союзом, через Москву — до Львова. Та загадувати бажання слід чомусь саме під бій курантів на Спаській Вежі. Скажи мені, де твій Рим — я скажу, хто ти.

— А на Високому Замку є годинник? А у Високому Замку хтось живе? — допитується Маруся.

— Ні, зараз там вже ніхто не живе.

— Зовсім-зовсім ніхто?

Маруся замовкає. Їй сумно: зовсім-зовсім ніхто.

А я не можу збагнути, чи розуміє Оля, наскільки химерні картини малюються в голові доньки? Розуміє ж, мабуть, а інакше чому розказує, що до Високого Замку надто складно добратися.

Хай там як, а вузькі коридори львівського замку, якого давно немає, звиваються під Марусиними ніжками. В своїй уяві дівчинка бродить його залами, шелестять спідниці пишного вбрання, того, що ховає Велика Ба у залізній скрині. Й можна, мабуть, підійти до віконця, встати навшпиньки й побачити — цілий світ і тисячу та один вогник — від Баку до Берліна — як усі зірки й одна новорічна ялинка в квартирі полковника Цілика. 

Легко Господарю було сказати: тут дім. Хай навіть я буду ідеальним собакою і прийму цю команду так, як належить, тутешні пси не приймають мене. Маркери свій-чужий напружено бринять у повітрі, як дроти, з яких, відштовхнувшись, здіймаються голуби. Гарчання й виття безхатьків розривають повітря вночі.

шаную хистке перемир’я. Як всі. Голуби й справді вже мене трохи дратують.

Я можу дотримуватися звичаїв, я можу вдавати, що так само не люблю львівських котів, щурів, голубів — просто

Я можу впевнено бігти вулицями, так, наче вулиці ці належать мені.

Я можу заповнити весь простір міста своїми слідами.

Я можу повірити навіть, що пес на Домініканському соборі — мій особистий герб. Герб пса Домініка з факелом у зубах.

Та старий дог дивиться на мене згори.

Безхатченки гарчать, щойно побачать. Хоча ці гарчать до всіх, хто має господаря. Так, наче не хочуть знати, що мій мене теж покинув. Та ні, що я кажу? Мій Господар залишив мене тимчасово, в (майже) надійних людей. Мій Господар — повернеться.

Молодий мускулистий боксер зривається з повідка. Ми б’ємося. Я чую, як хтось сміється. Пудель б’ється з боксером! Навіть клацає фотоапарат. Кому тільки спало на думку фотографувати таке? Клацають зуби. Боляче. І фотоапарат — знову. Маша кидається між нами.

— Дівчинка! — кричить хтось.

І це останнє, що я пам’ятаю добре. Але знаю: Маша рятує мене. Маша рятує мене — це точно.

Ми, здається, закривавлені, шкутильгаємо до квартири на Лепкого. А в парку ще довго, мабуть, гомонять люди — сварять, сподіваюсь, боксера, шукають його господаря. Мене і Машу в цей час обливають у ванній перекисом і мажуть йодом. Коли він тільки відмиється з колись білої шерсті? Добре, хоч не зеленка. Паморочиться у голові.

Тамара з Машею збираються до поліклініки.

— На ветеринара грошей немає, хай здохне ця псина, — каже про мене старий.

А потім веде мене, — та що там, фактично несе — до ветеринарного кабінету.

Мою рану обробляють і зашивають — я не відчуваю нічого. Ніякого болю, крім сорому.

Маша врятувала мене. І вона налякана — хоч і який солдат.

Полковник витратив гроші на мене, а значить, Цілики довше збиратимуть на Марусине лікування.

Полковник ніс мене, і я чув, як тремтіли старечі руки, як збивався ритм серця.

У Маші, на щастя, лише один неглибокий укус. Шкіру на руці врятувала куртка, куплена колись на виріст в Німеччині. Лише чотири крапельки крові лишилися від боксерських зубів. Тільки куртка, звісно, зіпсована. Як тепер купиш нову?

Полковник кричить на мене, наче сказився. Може, справді сказився? Вб’є мене за ці чотири краплі крові його онуки. Хіба пошкодує грошей, що вже витратив на моє лікування?

Пошкодував.

Маша повернулася з поліклініки вся в сльозах. Вона дуже боїться уколів.

— Ти чула, що лікар сказав? Сказ — це смерть! Дура! — кричить Тамара й раптом замахується на доньку.

Чи то мені ввижається після всього?

Ввижається, як Тамара кричить, вимагає, щоб Маша не боялася — а дівчинка все одно боїться. Нестрашно було захищати мене від пса, але уколи — це страшно ще й як.

Уколи, втім, скасовуються. Новина приходить за кілька днів: господар боксера приніс довідку, що він здоровий. Не господар, звісно, здоровий — пес.

Але, кажу вам, у цьому місті ще не скоро приймуть мене за свого. Хоч зрештою, я себе теж — не приймаю.

Діагноз Марусі займає цілу сторінку нерозбірливих лікарських каракулів. Та Маруся чомусь упевнена: те, що потрібно, аби побачити, — це чарівний кришталик.

Дарма полковник читає дитині уривки з великої енциклопедії. Дарма, що в енциклопедії сказано, кришталик — двовипукла лінза зі змінною фокусною віддаллю, заломлює світло...

— Ловить? — перепитує дівчинка.

— Ні, Марусю, не ловить, а викривляє. Як тобі пояснити?

Ніяк, їй же сім. Просто припинити читати енциклопедію. Мамі Олі — припинити розповідати казки. Дістати з шафи оті очні краплі, що припадають порохом. Знайти буквар зі шрифтом для незрячих — мають же бути такі букварі?

Та полковник пахне своєю впертістю — керосином, машинним маслом, далекими аеродромами. Він завжди пахне так, коли не збирається відступати: «Кришталик заломлює світло, фокусуючи його на сітківці...»

— Сітківці! — скрикує дівчинка. — Отже, все-таки ловить! Як рибу в сіті!

Маруся перемагає. Так, навіть впертого діда. Поки що вона перемагає завжди. Тепер дівчинка застигає, бо, певно, уявляє його собі — цей всемогутній кришталик, який може впіймати в сіті все світло на світі. Це, мабуть, коштовний камінь, схожий на люстру з богемського кришталю, її Маруся ще пам’ятає — домашнє сонце. Подумати тільки, світло, як рибу в сіті... Вигадає ж таке! Так, наша Маруся вигадає.

Вона впевнена, чарівний камінь розділять надвоє, вставлять обережно їй в очі. Спершу буде незвично. Й виглядатиме дивно — так, ніби коштовні діаманти поставили в просту дешеву оправу. Але кришталик засяє — яскраво, впевнено, й освітить собою все. Повернуться кольори і форми, світ остаточно прийде до світу — великий до Марусиного маленького. І стіни Високого Замку здійматимуться перед Марусиними новими очима...

Треба лише замінити кришталики — Марусині неправильні, успадковані від батьків і Чорнобиля — на нові. Настільки коштовні, що дозволити їх собі поки що не вдається.

— Так, дідусю?

Старий розгубився й пахне тепер інакше — пшеницею та яблуками з самотньої яблуні на городі. Ніякої впертості.

— Так, Марусю. Так, качко.

Маруся всміхається.

Звісно, до чарівного каменю має бути і чарівник-лікар. Він чомусь уявляється дівчинці другом батька, а іноді і самим Юрасем. Хоча Юрась, здається, закінчував не медичний, а торгово-економічний.

Марусі якось навіть наснилося, що за зачиненими дверима, які затуляє залізна скриня, — лікарський кабінет. І тепер мала притискає до килима вухо, і нібито навіть чує, як вітаються з доктором пацієнти. Або каже на ранок: