Я ледве плетуся, й на сходах мені ввижається чоловік з чорними вусами. В руках у нього тростина, набалдашник — у формі голови пуделя. Чоловік спускається нам назустріч — кожним прольотом. Знову і знову. Що за..

— Доброго ранку, Ярославе Теодоровичу.

— Добридень, пані Тамаро, — каже чоловік на рівні третього поверху, я дивлюся — тростина зовсім звичайна, без голови. — Мій Лумп до вашого під’їзду забіг, зараза. Ви не бачили? Ой, а це?..

— Пес, так. Подарували ось.

Чоловік сміється. Каже, гарненький я. На набалдашнику знову з’являється моя голова. І я обіцяю собі ніколи більше не дихати в цьому під’їзді. Я ще не знаю: в цьому

Я боюся людини з тростиною, її Лумп — мабуть, чорний великий дог або безсовісний бультер’єр. Я ненавиджу ці породи. Але чоловіка знову немає — назустріч нам ллється темрява.

Тамара мучиться із замком, аж поки зсередини їй не допомагає, штовхнувши двері, ще одна жінка. Цікаво, а чоловіки тут є?

— Дом! Заходь! — командує Маша пошепки. Маленький тихий солдат.

І я заходжу. Тут дім. Тут дім. Дім?

Новий дім для Дома. 

Їх шестеро. І тільки один із них чоловік. Аж шестеро на дві кімнати та кухню. П’ятеро жінок різного віку.

Найстарша жінка велика. У великому кріслі, перед телевізором. Телевізор — у серці квартири чи й замість серця. А жінка ніби спеціально росла й росла, цілеспрямовано, аж поки не заповнила це своє крісло — собою. Жінка пахне ірисками, міцним чаєм, пранням, пігулками від болю у горлі, мукою, нитками й ще чомусь трохи — нафтою. Нафтою? Як це можливо? Я ще не знаю.

Інші жінки називають найстаршу бабусею або просто — «ба». А я думаю: до чого ж велика. Занадто. Я теж занадто великий — високий у гривці, не за стандартом. Я думаю про жінку: Велика Ба. Вона подобається мені, попри нафту.

А це ось Машина мати, Тамара, та сама, що замовляла люстру з богемського кришталю. Люстра висить над кріслом.

Молодша сестра Тамари — рада бути молодшою. Можна б, певно, ще трохи молодшою, хоч на кілька років. Цій жінці сумно і трохи нудно. Можливо, життя тікає крізь пальці? Минає, певно, за вчителюванням — он як тхне від неї чорнилом та крейдою. Вчительку звати Ольгою. Це та, що в одній сорочці відчинила нам двері. Ольга красива. Не знаю, як на обличчі, бо ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис — але фігурка хороша. Крім крейди й чорнила, Оля — це книги, помада, невпевненість, теж трохи степу, потягів і доріг. А ще ця жінка пахне своєю донькою, передусім вона відчувається матір’ю й, мабуть, почувається так. Мамою Олею — так я буду її називати.

Темно-руде волосся Тамари яскравіше за Машине, бо пахне іранською хною. Жінці, певно, не більше тридцяти п’яти, невже вона зафарбовує сивину? Тамара — старша донька Великої Ба. Й це добре, що старша. Тамарі хочеться бути старшою. Най-най-старшою.

Руки її пахнуть содою, як руки жінки, що любить чистенький посуд. І шоколадом — мабуть, вона любить солодощі. І алкоголем — так, алкоголем руки теж пахнуть.

Кров Тамари — пульсуючі потічки гіркоти та віри. Ця жінка ще вірить у щось. Може, в те, що можна все виправити — в цій квартирі, в місті, країні, в її, Тамариному, житті. Тільки ж світ неслухняний, не слухається Тамари. Але вірити — правильно. І Тамара подобається мені попри запах горілки.

Тамара, як я, як Велика Ба, не звідси. А звідки? Цей дивний букет її тіла й крові — сплетіння судин і провулків малих містечок, і проспектів великих міст, степу, німого болота, галасливих потягів, листя лавсонії, чоловіків, лаку для нігтів...

Голова вже розколюється — від цих людей і цієї дурної квартири. Я хочу назад, до Новерська, там більшість людей принаймні відчувалися так, як і мають відчуватися люди з цього таки Новерська. Дім пахнув, як його мешканці. Мешканці — так, як дім. А тут щось розламалося.

Ні, мої нові знайомі, може, люди і непогані. Та здається, прийшли сюди, хоч і давно за моєю міркою, але чи то нізвідки — чи то звідусюди. Я не знаю — ще нічого не знаю, лежачи у вітальні, вслухаючись, обережно вбираючи в себе простір, де Господар наказав мені почуватися вдома.

Б’юсь об заклад, кучері Мами Олі теж мали би бути рудими, такими, як у Тамари та Маші, — он скільки веснянок на носі. Та Ольга пофарбувалася в русий, як у доньки. Донька ж, певно, вдалася у свого батька, а Оля хоче бути на неї схожа. Як поломка у плині часу: мати хоче бути схожою на доньку. Волосся пахне жахливо — хімічний завод.

Сестри Тамара та Ольга назвали доньок однаково: Марія й Марія. Дивно, навіть щенят в одному посліді називають на одну літеру — та ж не однаково. Ось у мене брати: Дік, Ден, Дрезден і Дональд.

Старшу, доньку Тамари, Машу ви уже знаєте. Це через неї я тут. Молодшу ж, доньку Мами Олі, всі звуть Марусею. Треба ж якось розрізняти. Маша й Маруся. Вочевидь, їх примудрилися назвати однаково ще тоді, коли, здавалося, полковникові доньки розлетілися з цього дому назавжди, й постійно жити під одним дахом двом Маріям не доведеться.

теж. Зокрема й очі, я б не сказав, що гарні. Та є в них щось незвичайне. Неправильне? Так, «неправильне» — правильне слово. Й ще, Маруся мені весь час усміхається. Просто так. Бо немає, здається, ніяких причин. Хіба я такий смішний? Я відвожу погляд.

Марусі десь років шість — геть нічого за людською міркою. В неї русяві кіски та дивні очі. Ні, з їх кольором все в порядку. Й ніякої виняткової краси в цій дитині немає

А жінки не зводять з мене очей, чешуть мені живіт — несподіване задоволення. Обговорюють, як підуть гуляти зі мною до парку — всі разом. Так, навіть Ба зійде зі свого крісла, як сходять із неба.

Я рахую їх: Велика Ба, її доньки — Тамара та Ольга, дві онуки-Марії. Раз, два, три, чотири, п’ять... П’ятеро жінок різного віку та один чоловік — віку дуже виразного. З білою, зовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся — не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго.

Єдиний чоловік у цьому галасливому домі — мовчить. Телевізор гомонить, жінки несміливо говорять, а він — мовчить. Мовчки пахне землею та хлібом, яблуками, серцевими ліками, і — несподівано для старого — машинним маслом, вітром і керосином.

За вікном сіріє. Спати вже ніхто не лягатиме. 

Пальці рухаються вздовж вуха. На жаль, саме того, з дефектом. Я нервую. Людина, навіть маленька, обов’язково помітить брунатно-жовту огидну пляму. Через неї моє вухо, мабуть, виглядає брудним, як в якого-небудь

безхатченка. А люди ж оцінюють, люди завжди нас оцінюють. Ми їх, звісно, теж. Та тільки в людей більше влади. В людей завжди було більше влади — навіть тоді, коли ми, пси, ще були вовками. Бо ми все ще

були

вовками, а люди вже стали людьми.

І ми вечорами ходили колами довкола людського світла, довкола тепла, довкола запаху м’яса — як планети довкола зірки. І якогось щасливчика людина підпустила поближче. На крок, на два, ближче, ближче — навіть дозволила підібрати рештки вечері, кістки, сухожилля. Що це було? Співчуття до одвічного ворога, нехай голодного і худого? Бо навряд стародавній мисливець розраховував на дарвінівські механізми добору. Але той, хто йому довірився, вижив. Вижив і став моїм предком. А та людина — першим господарем.

Хоча це дівча, яке водить пальцями тепер вже моєю спиною, мабуть, і не людина ще — так, допитливе, грайливе щеня. Все усміхається — зуби малі й нерівні. Це не я смішний — Маруся смішна.

Пальчики торкаються носа — лоскотно. І я теж усміхаюся, як умію. Думаю, тепер ми двоє виглядаємо дурненькими.

— Марусю, ти обережно? Все-таки це собака.

Натрапивши на мої ікла, пальці тікають. Ні-ні, Марусю, вернися, я ж зовсім безпечний. Пес, а не вовк. І дівчинка ніби чує мене — пальчики повертаються. Вона знову торкається мого носа і оголошує: