Чотири роки. Мабуть, Маруся має право тепер обрати собі ім’я. Захоче — може тепер бути й Машею. Нема більше сестри з тим самим ім’ям. Але ні, здається, й коли хтось навіть випадково назве її так, Варгіна чи хтось із вчителів у «гвардійській» школі, Маруся не відгукнеться. Це ім’я належить сестрі, спільне в них — тільки Марія. Це, здається, важливо — право на різність.

А полковник все міцніше стискає штурвал винищувача, і коли скрикує «Мамо!», іноді мені чується «Машо!».

Усі ще чекають нового дзвінка. Не говорять телефоном подовгу. А потім, як раптова депортація, — зміна телефонного номера.

— Ні! Та як же це...

Тамара й Оля божеволіють від цієї звістки. Але що вдієш? У телефонній компанії немає знайомих, немає «блату». Хоч би вулицю не перейменовували ім’ям чергового письменника. В’їжджали Цілики в будинок на вулиці Галана — письменника з яскравою комуністичною біографією. Його дружину Совєти стратили в 37-му. Та це йому не завадило їх звеличувати й репресій не помічати — зате добре бачити звірства українських націоналістів. За що його й забили сокирою. Чи то власне трохи ображені націоналісти забили, чи, ймовірніше, співробітники радянської держбезпеки. Принаймні так кажуть. Мама Оля навіть розповідала, як ще школяркою ходила з класом на екскурсію у ту саму квартиру, бачила

ту саму сокиру

й рукопис, залитий кров’ю. Звісно, одразу по Незалежності для вулиці знайшли більш підходящого літератора. Про Богдана Лепкого я не чув у районі нічого поганого, тож є надія, що вулицю не перейменовуватимуть більше. І лист — якщо Маша жива, й напише колись листа — легко потрапить до поштової скриньки.

Одного разу мені навіть здалося, що скринька вже пахне — ледь чутно — нашою утікачкою. Я навіть потягнув старого за рукав, і він мене зрозумів. Тільки всі скриньки виявились поламані, відчинені навстіж.

— Якби я знала. Навіть, якщо найгірше. Я хотіла би просто знати. Твоя Маруся все вигадала. Не було дзвінка. Якби навіть... Я би квіти носила... Я би оформила свідоцтво про смерть. Її ж немає, мабуть? — божеволіла часом Тамара. —

Немає? А може, й оформити, Олю? Це буде так, ніби я знаю. Буде довідка: все, відмучилася.

Мама Оля сердилася — навіть з горя, як можна таке казати?

Та може, людям насправді легшає від довідок із печатками.

Втім, це був уже один з останніх виявів відчаю. Надію Тамара втратила. І, досягнувши дна, відштовхнулася й поплила нагору. Зрештою, від чотирирічних пошуків у неї залишився досвід і кілька цікавих знайомих серед попутників...

Одного дня, нікого не попередивши — це, мабуть, таки сімейна вада — вона подалася в першу «бізнес-поїздку». Задешево накупила в знайомої селянки продуктів. Сигарети сховала всюди, навіть у своєму великому ліфчику. Та й виїхала з пересадками в бік Перемишля.

Томку кілька разів ловили, сигарети виймали, її знімали з автобуса, одного разу вкрали всі гроші. Та Тамарі не було чого втрачати. І врешті її «бізнес» почав рости.

Це вона на деяких пропускних пунктах запровадила моду возити в дорожніх сумках маленьких ягнят на продаж, і породистих псів, і навіть котів сіамських — приспавши все це бідацтво бозна-чим на кордоні. Це вона провозила групи заробітчан, наче привидів.

Полковник лютував. Усе це він, звісно, вважав злодійством, плямою на честі родини. Тамара ж відповідала просто:

— Ви всі змирилися з цими злиднями. А я, якщо тільки це взагалі можливо, вилікую вашу Марусю. Побачите.

Повертаючись ненадовго додому, Тамара привозила гроші й історії. Не завжди приємні. Приміром, якось старий поляк назвав її в автобусі вбивцею і не якою-небудь — вбивцею бандерівською, українською націоналісткою — так, як Тамара сама, бувало, когось називала у Львові. Після того випадку, втім, припинила. Вона ж визначала себе за матір’ю, яка не дуже, м’яко кажучи, знала свій родовід, — росіянкою.

— Та я йому паспорт свій старий радянський показати могла б! Там же написано: ро-сі-ян-ка.

Полковник похитав головою:

— Той поляк все одно б тебе вбивцею назвав. Тільки комуністичною. Ти, певно, просто на вбивцю схожа.

Тамара, не помічаючи, що батько з неї кепкує, продовжувала лютувати:

— Та краще б взагалі не було всіх тих національностей! І кордонів разом із ними!

— Так а на чому б ти тоді заробляла? Ти ж контрабандистка, — хмикнув старий.

На тому й закінчили. Полковник сміявся. І чому йому так мало те все боліло? Вже відболіло, можливо.

Випивала Тамара все менше. Я чув від людей багато разів, що жіночий алкоголізм не лікується. Це виявилося неправдою. 

Дві великі валізи я, як завжди, зауважив раніше за інших. Тамара оглядала їх, вперши руки у боки. Зиркала то на валізи, то на велику німецьку шафу. Ніби оцінюючи, чи поміститься до валіз усе. Але принаймні Тамара не приховувала, що хоче втекти, — навіть хвастала.

— Я їду в Іспанію, — заявила. — На кордоні нове начальство. Задрали. Та й злодійство це все, так? Тому я дістала візу...

Полковник, Мама Оля й Маруся мовчки дивилися, як Тамарине життя, наче повітря, перекачується з кімнат у валізи.

— Доглядати ні за ким я не буду, — продовжувала просторікувати Тамара. — Нехай самі собі підтирають жопи, — попередила вона невидимих іспанців.

Взагалі невідомо, як з такою царською вдачею думала Тамара влаштуватися за кордоном.

— Як же ти будеш там? Зовсім сама... — не розуміла Оля.

— А я й так сама, — відповіла сестра. — До того ж я люблю помаранчевий колір, — Тамара рішучо поклала до валізи помаранчеву сукню, куплену ще, здається, у польській Легниці у шкільні роки: — Я, правда, зараз в цю сукню не поміщаюся... Але тепер схудну. Я збиратиму апельсини. Чи мандарини... Не пам’ятаю. Яка різниця?

Полковник і Оля сварилися та благали, вони чомусь не хотіли Тамару втрачати.

Я вийшов, я ненавиджу такі сцени — не пощастило ж з домом. Та все одно до мене доносилося з кімнати:

— Ти не розумієш, — я зможу! Я все життя мріяла їсти досхочу апельсинів. Ось там і наїмся... Чи там мандарини? Яка різниця! 

Дивний збіг — саме того дня Цілики вперше після смерті Великої Ба наважуються ввімкнути магнітофон. Маруся протирає колекцію касет. Хоча пилу на них і немає: навіть коли Тамара заборонила музику — треба ж було горювати — Маруся все перебирала касети в коробочці. А касет багато — Марік, мабуть, часом брав данину товаром. Та де той Марік? Тільки музика й буде нагадувати про нього. Дівчинка натискає на кнопку — пахне гарячим пилом, і чути у тиші, як крутиться плівка.

Але, схоже, тиші в домі нарешті кінець: співають «наркомани на городі», потім англійською щось — про Москву й вітер змін. Я, до речі, давно намагаюся уявити собі цей вітер — які в ньому запахи? Listening to the wind of change, жінки готують сніданок. Смачно пахне яєчня. Може, й Цілики зміняться — будуть щасливими. Тільки Мама Оля раптом кричить на доньку:

— Ти що, Марусю? Не клади так хліб! Ніколи, чуєш мене?

Маруся застигає, намацує на столі буханець. Хліб лежить догори дриґом. Хоча, хто його знає, де вверх, де низ у хлібини? Якщо послухати полковника, в хмарах можна переплутати навіть, де небо, а де земля.

Ми вислуховуємо повчальну історію від колишньої вчительки:

— Так, як оце ти зараз, Марусю, катам хліб давали.

Мала зітхає. Згасає її недоречна усмішка. Вітер змін затихає, щоб поступитись наступному, менш оптимістичному треку. Настрій, що панував після смерті Ба, знову тут. Дарма вкотре дряпали підлогу, переставляючи шафи, дарма вішали штори — ті, що Ба тримала на чорний день. Чи не дарма — ось день прийшов.

— Яким катам, мам? Що ти вигадуєш?

Мама Оля заходиться пояснювати: раніше хліб для ката клали отак, догори дриґом, щоб і кат знав, де знайти свій хліб, і пекар був ніби непричетний.

— Той, хто пече хліб для ката, — теж трохи кат. Хіба ні? — пояснює Оля й не вірить собі сама.