— Холодний і мокрий. Значить, Домік почувається добре!

Що? Домік? Так мене ще ніхто не називав.

Ранкове сонце світить крізь візерунки білого тюлю. Знову заглядає в кімнату Марусина мама:

— Все добре?

Звісно, добре. Ніхто і ніколи ще так мене не голубив. Ця мала просто диво — й дивачка. Справді дивачка. Я бачив, як вона й стіни гладить — голубить так само ніжно, як і мене.

А Тамара зауважує голосно, мовляв, треба робити ремонт, світлі шпалери потемніли від часу, та, головне, — від Марусиних пальців.

— Не треба ремонту! — просить мала. — Я кожну дірочку на шпалерах знаю. Я їх люблю...

— Нічого, вивчиш нові, — відповідає Тамара. — Ти ж і нові шпалери нам зіпсуєш?

Я довго не розумію. Потім хочу спитати: невже зовсім нічого? Зовсім нічого Маруся не бачить? Але як я спитаю. Маруся, втім, усе одно відповідає мені. Дитина, видно, вміє читати думки — принаймні собачі:

— Ти, може, не розумієш, — зітхає. — Я зараз тебе не бачу, — Маруся зупиняється, ніби справді міркує, чи здатен я розуміти. Вочевидь, вирішує й додає: — Але ти не думай, я пам’ятаю, як виглядають собаки. Я бачила їх раніше. І ще, Доміку, я знаю, що ти найкрасивіший.

Ці слова водночас зворушливі та образливі. Ніхто й ніколи не називав мене найкрасивішим — окрім дівчинки, яка не бачить мене.

А сліпота, виявляється, не пахне нічим. Нічим особливим. Маруся пахне карамеллю, містом, шампунем з ромашкою, матір’ю та любов’ю.

Тільки я трохи розгублений. Сам я відчуваю свою німоту — неможливість відповісти людям їхньою мовою. Але ніколи не зустрічав я людини, в якої не було б чогось такого ж важливого. А мені, якщо чесно, здавалось до того, що люди мають усе. Крім, звісно, чуття собачого. Та я собі

міркував, що його вони проміняли колись на слух і вміння балакати, на зір, досить гострий, аби цілити в звірів з рушниці. Я сприймав це як певну справедливість. Навіть контракт.

На що ж Маруся могла поміняти зір? І чи можна помінятись назад? Маруся обіцяє, що колись неодмінно мене побачить. Що ж, цікаво, чи й тоді вона назве мене найкрасивішим. 

Мені наснилося, що розмітку на дорозі від Львова до Новерська, білу, як молоко, з’їв кіт на ім’я Туман. Він прийшов і сказав мені — я всю її з’їв, і дві річки зустрілися — біла й червона. Я завив уві сні, й Маша скочила в ліжку. Ввімкнули світло: не було кота, й розмітки не було, ми всі були вдома — тобто не вдома, а тут, в цій львівській квартирі на вулиці Лепкого.

Вранці в квартирі тихо. І тихо в обід, тільки гримотять тарілки. Маруся передає мені під столом півкотлети — я відмовляюся, це не котлета, суцільний хліб. Я тицяюся в коліна Маші, та Маша легенько мене відштовхує: «Доме, не можна». Маша вся в батька.

Лунає дзвінок. Я сіпаюся, наче від першого пострілу. Тамара підіймає слухавку, довго мовчить. Врешті каже:

— Так. Ясно. Жахливо. Мені шкода.

З її голосу геть неясно, що саме жахливо й чи їй насправді шкода — та я чую, як в ній виростає, підіймається ця її гіркота, вихлюпується крізь очі. Ні — певно, здалося. Тамара повертається до столу — очі сухі. Доїдає, кидає

Мамі Олі, немов мимохідь: треба поговорити. Потім кличуть і Машу.

Ввечері, коли я знову труся об Машині ноги, вона штовхає мене вже з такою силою, що я вилітаю з-під столу. Боляче. Маша вся в батька.

— Маш, ти чого? Собака ж то тут при чому? — питає Тамара.

Маша пахне, як качур — той самий. І я розумію: це ніщо інше, як лють. Дівчина вибігає з-за столу, й чути, як гупають двері в спальні. Люди за столом переглядаються, і Велика Ба каже:

— Нічого. Ну що ж...

— Краще б не їздила, — говорить Тамара й встає, щоб іти за донькою, та сідає на місце. — Та ладно. Поговоримо потім.

Я вже не наважуюся випрошувати нічого зі столу. Тим більше, й на вечерю у цьому домі теж немає нічого м’ясного.

Я лежу і дивлюся крізь примружені очі на люстру, яку Господар привіз сюди з неіснуючої країни. Здається, вона називалася Чехословаччина. Так, точно. Світло мене заспокоює. Дивні, дивні тут люди. Але Господар скоро за мною приїде.

 Минуло менше року, а я вже все про нових людей розумію. Здається, вони більше розмовляють зі мною, ніж одне з одним. Я звикаю до них, і вже не те, що люблю, просто знаю цих диваків.

Вони приїхали до Львова у 70-х. Попри всі перестороги та упередження, побачили: це «непогане» місто. Гарне навіть: клумби з червоними квітами — біля лікарень, районних рад і управління міліції. Будинки схожі на польські. Дощило не так вже й часто. До тролейбусних і трамвайних зупинок від дому — близько. Трамвай з Городоцької чути лиш рано-вранці, а потім загальний галас ковтає все. Та й однаково, вантажівка, що опорожнює сміттєві баки навпроти вікон, розбудить на кілька хвилин раніше, ніж задзвонить перший трамвай. Зате дерева гіллясті, високі — такі, як усюди в Івановій Україні. Люди... Та, мабуть, також такі, як всюди. Хоч друзі й кажуть, треба ще придивитися. Обережніше — місто не зовсім просте.

Та яка різниця? Тут буде дім, усе вирішено, кінцева зупинка: Цілики тут виходять. Разом з усіма речами, валізами і коробками. Саме тут.

Велика Ба добре пам’ятає це відчуття:

— Кінцева зупинка, так, Доме, — каже мені. — Потяг спинився, й так я подумала.

Двокімнатна квартира на Галана (так тоді називалася вулиця) була сонячна та порожня. Майже порожня. Самотня скриня, кажуть, отак і чекала на нових господарів біля зачинених наглухо міжкімнатних дверей. Велика скриня з почорнілого важкого заліза. Ймовірно, попередні господарі поспішали й не встигли забрати її з собою. Чи виїжджали туди, де для такої великої не знайшлося б місця? Та, певно, вони просто не подужали скриню ні зсунути, ні підняти.

Старий полковник — тоді іще не старий — міркував-міркував, та й залишив її на місці.

— Там, либонь, слід на паркеті під нею такий, що вже нічим його не зітреш. Хай стоїть. Важить, мабуть, як ми всі разом.

— Мабуть. Але солдати би винесли, — казала дружина тоді й багато років потому, коли вже до квартири повернулись обидві доньки, в’їхали внучки та з’явився я, занадто великий пудель,— все ще повторювала, як заклинання. Допікала полковнику, що знехтував тоді можливістю позбутися скрині — раз і назавжди. Полковник, ні тоді, ні тепер, особливо не сперечався: солдати, звісно, все винесуть — і виносять. Іван теж колись був солдатом. Так, усе б винесли і все занесли...

Меблі розставляли довкола старих орієнтирів: залізної скрині й пічки з потрісканими білими кахлями та чорним нутром. Довкола чужої скрині й старої пічки будували нове життя. Так, саме тут.

— Кінцева зупинка, — повторювала Ба, так, ніби й двадцять років потому досі не вірила.

І я уявляв, як ці люди звикали до дому, як вчились йому радіти. Обирали «постійні» місця для сервізів, статуеток, книжок і туфель на високих підборах. Обирали постійні місця — а вони виявлялися тимчасовими. Навіть важезну німецьку шафу Цілики знову й знову переставляли, тягали — від одної стіни до іншої. Вже самі, без солдатів, задихаючись від напруги — ніколи не здаючись. Я бачу на підлозі сліди-подряпини від тих маршів. Короткозора Ба сподівається, що слідів не лишилося.

Та скільки б не переставляли меблі, скриня завжди була там, де колишні господарі залишили її.

Коли Мама Оля після розлучення переїхала до батьківської квартири — виживати бо разом легше, адже Олине особисте фіаско збіглося з всезагальним, економічним, — залізна скриня стала маленькій Марусі за ліжко. На скриню стелили кілька ковдр, а міжкімнатні двері, до яких тулилася скриня, завішали квітчастим килимом, купленим, як стверджує Ба, сто років тому в самому Азербайджані — нарешті згодився. Удень скриня перетворювалася на місце для ігор. Тут проживали свої сповнені сімейних драм життя блакитноокі ляльки. Тут приземлялися пластмасові літачки, випрошені у діда й узяті з серванта без дозволу.