— Зараз, татку, я зможу собі уявити, я завжди добре собі...

Вона замовкає. Я заплющую очі — так, наче я людина, й це може допомогти, сховати від мене емоції на Марусиному лиці. Та заплющивши очі, я так само виразно все вчуваю.

— Що це? — каже Маруся, ніби не може повірити. Вона все обмацує подарунок пальцями — так ковтають повітря, в якому немає кисню. — Це точно для мене?

У долонях Маруся тримає маленьку скляну кулю. Всередині кулі сніжить. Сніг виблискує лелітками в прозорій густій рідині, сиплеться на Емпайр Стейт, на Близнюки, на Статую Свободи.

Усе, що Маруся може відчути пальцями — це літери на підставці: «

Welcome to New York!

»

Після смерті Лілі полковник геть схибнувся на літаку. Приховує від усіх поколювання у серці, днями пропадає на городі. А я ж не зможу йому викликати швидку.

Я замотався щось... Знаєте, бізнес, справи. Але знайшли! Знаєте де?

Цілик ніби забув про себе. Він зникає. Немає полковника — є той звір з його снів. Пахне, наче старий літак — керосином, і маслом машинним, і металом, і гарячим повітрям. Лише людиною майже зовсім не пахне. Згинається під вологими крилами або застигає в кабіні чи порається без толку у літакових нутрощах — наче ось-ось поставить на місце «останній гвинтик» і полетить просто звідси, крізь малинник, крізь сусідські городи. Наче так можна. Наче такий гвинтик є — поставиш на місце, й виправиться все на світі. Як чарівний кришталик для онуки.

Щоразу я зітхаю з полегшенням, коли ми зачиняємо хвіртку і йдемо додому. Втім удома — не набагато краще. Старий тепер все вишукує щось у кишеньковій Біблії, яку залишила по собі Ліля, і в брошурках Свідків Єгови, що нам вручають на вулиці. Спершу я думав: полковник хоче дізнатися, чи Великі Ба потрапляють до раю. Та ж ні. Він читає уважно з одною метою — критикувати.

— Яка ж нісенітниця, — бурмотить.

Мабуть, на зло Богу й, можливо, — померлій дружині, яка в останні роки все намагалася його з тим Богом мирити. Навіть кликала його два рази на рік — на Різдво та Великдень. Прокидалась о пів на п’яту, аби ближче до вечора скласти пасочки до великоднього кошика, накрити рушником, вишитим за схемою у журналі... А зимою Велика Ба й Оля викликали Бога за допомогою дванадцяти страв, свічки та часника під скатертиною. Все — теж за інструкціями з журналу. Й трохи — за порадами мудрої Оксани з кіоску. Та не допомагало нічого. Може, інструкції у журналі були неправильні? Може, треба мати свої секрети? Та батьки Лілі загубили родинні інструкції ще по дорозі до Каспію. А полковник спогади зберігає, як військовий секрет.

Бог не приходив — принаймні я ніколи не чув чиєїсь присутності. Може, священик мав рацію, що в псів немає душі. Та щось довкола зшивалося, заростали розриви, порізи цього будинку на колишній вулиці Браєрівській. Приростали одне до одного і до цього дому Цілики. Тільки ж не приросли.

Врешті старому полегшало трохи. Він собі вигадав, ніби качки його полетіли всі разом. Тягнуться до пахучих гілок під іспанським сонцем — всі, і Велика Ба, і зникла Марія, й Тамара, звісно. Разом вкладають мандарини у дерев’яні ящики, відправляють їх — у Баку, ще один до Гюмрі, по одному до Казахстану, Карелії й Забайкалля. І, звісно, один — у Крайновку, там, мабуть, зроду не бачили такого багатства. А останній ящик летить до Львова, й старий купує мандарини для внучки. На цілий ящик, ясно, грошей нема, але кілька штучок...

Син Василя давно вже не дзвонить полковнику. Ну, звісно, він навіть не знає номера, на який нас лагідно депортував Укртелеком. Полковник наважується зателефонувати сам — дорого, та останній політ того вартий.

З Донецьком, на диво, добрий зв’язок, чи просто Клейно-молодший теж звик все життя перекрикувати гуркіт авіаційних моторів:

— Олексійовичу! Полковник Цілик! Добридень-добридень! — басить він у слухавку. — А коробку знайшли, так!

Полковник не знав, звичайно.

— Аж в Казахстані! Ну, ви уявляєте? Вони там мають. У музеї, ну... Ну, але ж воно просто стоїть там. Музей! Сказали, можуть відправити. Але ж батько помер якраз... Ви знаєте, так. За гроші можуть привезти. Немалі правда!

— У мене немає грошей, — видихає старий, сідає на табуретку.

Та й навіть якби були, він же збирає їх для Марусі — збирає фактично наново, багато пішло на лікування дружини — від початку безглузде, але ж...

І Оля поки що заробляє у своїй крамниці ще менше, ніж у кіоску.

І шити на продаж більше нема кому.

І в Тамари в Іспанії якісь труднощі.

Але коробка приводів є. Вона є десь. Останній гвинтик, останній — і можна летіти.

— Дякую, Василю. Я... подумаю. Може все-таки... Я передзвоню. 

Пил висить у повітрі, притягується до нового трюмо — себто старого, та до крамниці його щойно привезли. Мама Оля ніяк не може зсунути його з місця. А тим часом трюмо пахне дубом, з якого його змайстрували, парфумерією, якої давно немає, й старим жуком-шашілем, який все ще живе всередині. І для чого тягнути сюди все новий мотлох? Крамниця скоро просто потоне в цьому непотребі — й покупці не врятують нас. Ніхто не купує нічого. Це час second hand-у, а не антикваріату. Поодинокі цікаві лише роздивляються, наче справді в музеї чи навіть — кімнаті страху. Трюмо не рушить із місця. Лише похитується, і я уявляю, як паморочиться в голові у старого жука... Дарма Генріх звільнив свого помічника. Нова співвласниця не впорається. Не переставить рипучі меблі, не дотягнеться до верхніх полиць, навіть з драбиною, не дістане звідти коробки, наповнені всім на світі, — мідними комсомольськими значками, срібними натільними хрестиками, підсвічниками дивної форми «під золото» й безлицими солдатами — «під олово». Не впорається, хоча дуже старається.

Двоє дивились одне на одного. А потім Генріх впевнено прослідував за прилавок, а мій старий так само швидко перемістився, аби стати по інший бік.

саме той

вік?

радіє. Ось як пахне її справжня перша закоханість. А в нового помічника до Марусі щось інше, здається, не кохання, радше дивна цікавість. Цей Степан все вивчає — ходи у шахах, удари в боксі, й ось, здається — Марусю вивчає теж.

Позавчора вона не змогла навіть встати з ліжка, так боліла спина. А тепер — знов за своє.

— От вперте трюмо! — постогнує жінка.

Позавчора замість Олі на роботу прийшли ми — я та полковник. Генріх саме мав їхати кудись до Золочева за довоєнними меблями.

Полковник у крамниці озирався з цікавістю, взяв до рук військовий кашкет. Про що він думав? Про те, як скоро його власний кашкет опиниться у крамниці? Чи про те, що, торгуючи такими дурницями, ніколи його донька не зароблятиме?

Хай там як, полковник, вочевидь, почувався не в своїй тарілці серед чужих речей. І вже точно він не хотів би побачити у крамниці Генріха. Але щось не склалося з поїздкою в Золочів. Здається, власник меблів передумав поки вмирати — діти занадто поспішили, домовившись з антикваром.

— Доброго ранку, Олічко... Ой. А ви?..

Полковник, видно, був не схожий на покупця. Можливо, тому, що стояв по той бік прилавка з кашкетом в руках.

— Я Іван Олексійович, батько Ольги... Іванівни. Їй у вас дуже подобається, але...

Генріх полковника ввічливо вислухав: так, новоспечена антикварка — доволі тендітна, їй не варто тягати меблі й коробки.

— Але, може, дозволите їй вирішувати самій?

Полковник стиснув кулаки:

— Спина її вже вирішила.

Та ось Мама Оля знову на роботі й наполягає на своєму, точніше — налягає. Налягає на трюмо з жуком всією своєю смішною вагою. Трюмо ледь помітно зсувається з місця, повільно, як потяг з вагонами біля станції Брест.

Ввечері співвласниця висуває Генріху свої умови:

— Разом з вами ми би його зсунули! Або давайте працювати разом, а не по черзі... Або...

— Або що?