Коли Цілики ще мали шість соток далеко за містом, вони їздили на дачу разом. Працювали на совість — хоч ні Тамара, ні Оля не звикли порпатися в землі. Та Цілики ж пристосовуються до всього. Хоча підприємливіші та розумніші, такі, як Господар, тоді, вже починали возити в Україну товари — хто з Європи, а хто з Туреччини чи й з самого Китаю, та сестри — тільки вгризались лопатами в галицьку землю, як раніше радянські ракети у космос... На новому городі, на Замарстинові, збиралися працювати ще частіше та ще старанніше — їхати ближче, то ж чом би й ні? Але Цілик раптом не лише припинив просити про допомогу — взагалі був проти, аби жінки приїздили на нову дачу. Брав з собою тільки пластмасові відра й іноді Марусю. Повертався, важко несучи городину та ягоди. Мама Оля й Тамара ходили зустрічати садівника з тролейбусної зупинки. Та ніхто не бачив городу. Ніхто, крім мене.

Сирник з чужою аличею пахне кислувато-солодко, Маруся та Ба посміхаються зовсім однаково. Ось від кого в малої ця недоречна усмішка. 

Мені сниться іноді, я — полковник. Це в мене у шафі кітель з медалями — вони виблискують таємничо між старомодних суконь, між неношених шуб, які пахнуть північним лісом. Це в мене на найвищій полиці кашкет із серпом і молотом — я надіну його вже лише на похорон — мені надінуть. А поки я мрію злетіти ще раз у небо, й вигулюю в парку смішного пуделя на прізвисько Дом.

Полковник, мабуть, раніше був іншим. Кажуть, він дуже змінився, відколи його «списали на землю». Це зараз уже він згадує той епізод зі сміхом, тоді ж, кажуть, кричав людям у білих халатах:

— Це неможливо! Я молодий!

Та лікарі відповідали Івану: може, ще й молодий, але серце чомусь зістарилося. Перенапружилося. Нерви, мабуть? Ви ж і тепер нервуєте.

І я уявляю, як ще не старий Цілик стискає, як і тепер, кулаки. Як очі бігають у пошуках виходу. Чи не виходу — злітної смуги. Бо єдиний вихід завжди для Івана був — у небо. І він, мабуть, вийшов із кабінету й дивився, як йдуть повз нього колеги, і механік готує до злету МіГ...

Полковник ще після того служив. Тільки ж від служби йому залишили те, що він не любив, те, що завжди терпів задля можливості бути там, угорі, — й просто хоч якось бути.

Зате Ціликів відправили нарешті в «нормальне місце» — до Польщі. Знайомий секретар в штабі все зрозумів, хоч полковник і не просив ні про що — не вміє просити. А секретарі в бюрократичних системах — володарі шансів, королі випадковостей. Якщо хтось має їхати, приміром, до Німеччини, а хтось на Сибір — не в заслання, як одразу подумали би «місцеві» у Львові, а просто оце на службу, — то завжди є ті, за кого домовилися чи навпаки — вписали «у чорний список», але решта... Так, звичайні писарі часом здатні виправити чиюсь недолугу долю не гірше за генералів.

Отак Іван хотів повернутися в небо, а потрапив до Польщі.

Усе змінилося, й Цілик, вочевидь, змінювався. Небо було анестетиком, щось не так, а ти — заводиш мотор, і...

— У небі не боїшся майже нічого — тільки земного тяжіння. Й ще, може, ворога... — додає полковник, і я знову не розумію, був він на війні чи ні. — В небі здається: все, що внизу, ще можна перетерпіти.

Це, видно, відтоді, як заборонили літати, мучать старого сни.

Усе сниться полковнику: руки його — чудернацькі лапи з гострими кігтями. Зі спини випинають крила з червоними м’язами, і весь він не людина — звір. Великий, швидкий, злітає високо. Все бачить: як сидять за столом посеред Львова його дівчата, як хата в селі стоїть самотня-сама, як у Баку, в оповитому виноградом дворі, з якого він забирав наречену, розливають червоне вино незнайомі азербайджанці, а на знайомих аеродромах — від Сибіру до польських кордонів — стоять, застиглі, ніби заарештовані, літаки з червоними зірками, і могила найкращого друга заростає поблизу Донецька. Іван — великий чи то літак, чи то звір — мчить над усім цим і знає все це. А потім, як колись, залітає в хмари. Хмари ховають усе знання. Оточують, як русалки потопельника, і скільки Іван не маневрує — вгору, вбік, донизу — хмари повсюди. А коли зникають — земля вже занадто близько. І не внизу, там, де вона має бути, — вгорі. Знову все переплутав. Наприкінці польоту, як наприкінці життя, не можна бачити світ догори дриґом. Чим ближче земля, тим страшніше визнати помилку. Брехала техніка — чи чуття. Полковник летить угору — до цієї землі, де українська самотня хата з тріщинками в блакитних віконницях. Угору, де мало би бути небо. Ні, він уже не поверне — немає часу. «Мамо!»

А може, я сам вигадую всі ці сни, сплітаю із запахів поту, адреналіну, небезпечно високого тиску і — качиного пір’я, яким набивала подушки у Крайновці ще бабусяМаруся. З довгих плутаних розповідей дивака-старого. Тільки ж його крик «Мамо!» такий справжній і голосний.

Господар усе не з’являється. Іноді здається: я залишуся в Ціликів назавжди, їстиму тут їхні ріденькі каші й шарахатимуся, все слабший, від сліду до сліду, в цьому глибокому місті. Я тут застряг у безчассі.

Я не знаю, для чого полковник бере мене з собою туди, за Полтву, на той бік від лінії Європейського вододілу, де закінчується влада Балтійського моря й починається влада Чорного, — на Замарстинів. Можливо, полковнику просто потрібен свідок, хтось, хто бачитиме його незаконну мрію? На випадок, якщо мрія ніколи не справдиться. А може, таємниця і пес — просто ідеальна компанія для старого полковника Радянської Армії.

Вдома старий усе ще вдає ненависть, а тут, на дачі, можна не відвертатися, не перетворювати долонь на кулак, а тихо, повільно гладити мою білу гривку — відкритою долонею. І говорити мені: не «дурак» — ласкаве «дурашка». Хоча й справді я, мабуть, дурень, якщо вірю у те, що ця щирість важлива не тільки для мене.

Ми минаємо строкаті саморобні огорожі, зібрані власниками тутешніх ділянок із усього колишнього — з колишніх

дерев і колишніх дверцят давно не існуючих шаф, із іржавих металевих пластин, які раніше були невідомо чим, воротами у трамвайні депо чи обшивкою літаків. Старий наспівує свою улюблену пісеньку. «Есть только миг», — співає, і це означає: є лише мить. «Между прошлым и будущим», — і це означає: між минулим і майбуттям. Полковник любить цю стару пісню аж якось занадто. В кімнаті, повній галасливих жінок, удає, ніби він сам-один, не слухає ані жіночих сварок, ані пліток, підносить шепеляве стареньке радіо до самого вуха, як мушлю, — слухає. «Прош-ш-шлым и будущ-щ-щим», — шепоче-шипить мушля.

Бо є лише мить — стара пісня з радянського фільму про неіснуючий острів і запах справжнього дому — пухова подушка під скронею пахне зовсім не так, як усе тут, у все ще чужому місті. Полковник привіз подушку з тої хати, де не справдилась жодна мрія, крім однієї, — вижити. Думаєте, маленький Цілик хотів стати полковником авіації, носити зірки на плечах? Він хотів бути шкільним учителем. Батько казав йому:

— Я не зміг. А ти мусиш бути вчений. Вчені люди знатимуть усю правду.

Звісно, ж батько полковника не мріяв про небо. В його часи й літаки над Україною не літали. Хоч, можливо, і промайнув якийсь дирижабль або біла повітряна куля. А може, чотиримоторний аероплан в першому великому польоті — з Санкт-Петербурга до Києва, пролетів якраз над Крайновкою? Та крайнівчани, мабуть, якщо й бачили, то вирішили, що це галюцинація, мушки перед очима. Тож батько Івана склав собі мрію про вчителювання, а Іван перейняв її.

Та поки війна, вчитися не випадало. Україну ковтнула навала — Україна ковтнула навалу теж. Розчинила її ненадовго в собі, у власній крові. Кров пахла війною, війна — кров’ю. То був час тікати, вивозити обладнання, людей і великий гнів — далі й далі на Схід. Щоби там, у тилу, готуватись до того, що потім назвуть великою перемогою.

Через Крайновку німці проїхали уночі. Буває ж таке — і сказати соромно. Німці, мабуть, не помітили це маленьке зубожіле село. Пощастило — місяць саме сховався за хмарами. І хоч справжнього німця Іван, божиться, ніколи так і не бачив — за що міг би претендувати, ймовірно, на Книгу Рекордів Гіннеса як єдиний такий серед цілого покоління українців, — війна змінила полковника. Залишивши його в окупації цілим, дозволила всотувати себе всю, від початку і до кінця.