Та полковник не може втратити жінку. Чоловіки на його пам’яті ніколи не переживали жінок — от і він не переживе. Тому Ба розуміє: вона зобов’язана видужати. Заснути навічно означає більше вже ні від чого нікого не вберегти. Вона слухняно збирає речі: квітчастий халат, трохи погризені мною капці, маленьку Біблію та своє в’язання — все, що потрібно в лікарні:

— Йду-йду. Тільки посиджу трохи, чомусь сил не... — і закашлюється.

Внизу чекає авто. Полковник якось завів свої жигулі — ще більш іржаві, здається, ніж винищувач на городі. Такі іржаві, що ніхто не хоче їх брати. Все через те, що Василь Клейно якось давно позичив машину поїхати на рибалку й випадково заїхав у річку.

Маруся обіймає, шепоче щось бабусі на вухо.

— Ну що ти, — відповідає та. — Це ж ненадовго, операція вже наступного тижня... Йду-йду! — повторює чоловікові.

— Там виноград... І світло. З веранди... — це вона, мабуть, про Баку — і знову заходиться кашлем.

Це не ці стіни вона голубить — уявні, в тому бараку, якого, можливо, й немає вже в передмісті столиці Азербайджану. Так і краще, напевно, треба зносити й будувати нове. Якось, коли ще здавалося, що Ба майже здорова, за чаєм, вона казала молодшій доньці: краще би десь на околиці жити, але в новому домі. Й річ не в старих трубах, а в тому, щоб це був лише їхній дім. Нехай квартира з низькими стелями, типове планування, лінолеум на підлозі. Але щоб не дзвонили в двері чужинці, щоб не було телефонних дзвінків до попередніх господарів: «Как не живут? Это же всегда была их квартира!» — деякі люди так легко вимовляють оце «завжди».

— Стіни ж пам’ятають усе, Марусю, — раптом каже Велика Ба. І полковнику: — Йду я, йду! — і все кашляє.

А я не можу повірити: невже Ліля теж знає? Я, пихатий, думав, що лише я... Лише я знаю, що стіни справді все пам’ятають. Що це факт, а не просто слова.

Ба повисає на внучці. Дівчинка вже врівень із нею, висока — в батька чи діда.

Маруся обіцяє:

— Усе буде добре, — й гладить свою маленьку бабусю по голові.

Велика Ба недавно пофарбувала волосся в рудий, аби бути схожою на всіх Ціликів. Тож з нею нічого не станеться. Вона йде. 

 Дівчинці подобається ходити з полковником. Старий часто бере з собою мене, і завжди — яблуко. Смішно повчає: треба їсти з зернятами, наче пташка. У зернятах багато йоду, що нібито лікує від радіації, пояснює дід і додає так зловісно:

— Тут всюди Чорнобиль...

Не знаю, чи він має рацію — подейкують, після ядерного вибуху пахне озоном. Тож Чорнобилем пахне у Львові тільки в сильну грозу. Але маленьку Марусю, кажуть, возили в візочку Єзуїтським Садом саме тоді, коли чорнобильська хмара зависла над містом. Тож вона слухняно клює зернята.

Того дня Маруся чекала біля школи занадто довго. Впевнений, вона могла би дійти додому сама — просто не хотіла засмучувати й без того сумних дорослих. Не хотіла навіть тоді, коли щось дивне почало відбуватись довкола неї.

Вона чула — вигуки, сміх, скрип снігу під чиїмись ногами... Щось наближалося.

— Це, певно, були якісь незнайомі діти, — каже Маруся. — Голосів я не впізнала. Та й знайомі точно не вчинили би так зі мною.

Ті діти спершу кричали Марусі, щоб вона перестала «либитися». Це на мові дітей того часу означало «всміхатися». Маруся ж, певно, як завжди, всміхалася недоречно. Саме за це, мабуть, щось боляче вдарило її в груди. Раз-другий... Потім у руку. Потім по голові...

Вона їх виправдовує: це ж лише гра — гра в сніжки. «Раздва-три... Вогонь!» — і сніг тане за коміром. «Раз-два-три...»

— А я їм як крикну: що ж ви робите! Так, звісно, я могла б їм сказати, Доміку, сказати, що я незряча. І вони б зупинилися! — впевнено каже мала. — Але я не хотіла. Бо я маю бути, як всі. Зрештою, я навіть не зовсім сліпа — не назавжди.

І раптом в моїй голові наче лунає голос Господаря: хто хоче обманутися... І я трясу головою, ніби справді надіюся, що цей голос і думка просто випадуть на підлогу.

Маруся продовжує розповідати: як вона затулила голову і — чекала на діда. Її ж так сварили тоді, після останньої вилазки... Тож думала, самій йти не можна, навіть, аби врятуватися. Думала, ось-ось прийде дідусь — ще трошечки потерпіти.

— А тоді я почула, як хтось кричить «Марусю!» І мені здалося, що це бабуся... Але ж Ба зараз в лікарні.

Й це справді була не бабуся, а Надія Іванівна. Та стара в капелюшку, що провела нас до крамнички Генріха, та, що слухає часом промови Гілларі Клінтон і плаче, та, що пахне глибокими шарами Землі. Щось аж занадто багато збігів — тепер Надія Іванівна врятувала Марусю від розстрілу сніжками.

— Вона сказала так тихо, але дуже впевнено: «Ви що ж це, хлопці?» — імітує Маруся. — Так спокійно, але одразу сніг заскрипів — усі повтікали! Надія Іванівна більше не заїкається. І вона провела мене додому. Знаєш, вона хороша така, Доміку. Й це ж диво, що ми вдруге зустрілися, — каже Маруся, не знаючи, що зустрілись вони вже насправді вчетверте.

Дівчинка ще торохкотить. Вона перелякана, мабуть, тому й не хвилюється більше про те, де ж подівся полковник. Раптом це серце, про яке так часто всі говорили? Біда ж не ходить сама.

— Ми домовились ще зустрітися, Надія Іванівна принесе мені книжки Брайлем з бібліотеки! Вона й телефон мені свій записала, — Маруся розкриває долоню. — На випадок, якщо я забуду. Але я ж нічого не забуваю. А ще... — мала спиняється, ніби роздумуючи, чи можна мені довірити таємниці — і довіряє, звісно ж: — Я розповіла їй про тата...

Така вже Марусина звичка — розповідати малознайомим людям про батька, що забере її до Нью-Йорка, й житиме вона на острові Мангеттен — авжеж.

— Так, мама хоче, щоб я не казала чужим людям, але... — виправдовується мала. — Знаєш, Доме, ця Надія Іванівна мене розуміє. В неї взагалі батько загинув. Точніше... Навіть не знаю, як пояснити. Вона сказала, що його розстріляли... В Карелії. Це ж там дідусь служив, правда? Але батьки Надії Іванівни жили у Львові. Тільки Львів тоді був не наш, український, а польський. І батьки Надії Іванівни вирішили їхати в Україну. Здається, в Харків... Є ж таке місто. Далеко, там, звідки дідусь. І там тоді була Україна...

Маруся плутається та затинається. Вона все вигадує, думаю я. Або Надія Іванівна обманює. Дивна якась історія.

— Так вони думали, що в Харкові Україна. Але виявилося... — Маруся стишує голос так, наче й це секрет, за який можуть насварити дорослі. — В Харкові була не Україна, а Радянський Союз.

Я зітхаю — оце ж новина, Союз. Чого цих дітей вчать на уроках історії й географії?

На сходах чути запах полковника. І повертається в замку ключ — ну нарешті.

— Дідусю...

Але старий не відповідає. Падає у велике крісло. Слідом за батьком до квартири влітає й Оля.

— Я бігла до школи. Думала, ти там... Марусю! — Мама Оля дихає важко. Щоки — вологі. І кров просякнута вся якимось... Господи, що ж це сталося з ними?

— Мамо, все добре, — каже Маруся, маючи на увазі, що вона благополучно дійшла додому.

— Ні, сонечко, ні, — не погоджується мати. — Ні. Твоя бабуся... Полетіла бабуся.

Я спершу не розумію. Не дарма ж старий називає мене дурашкою. Полетіла, думаю. Як полетіла? На нашому літаку? Але ж там якоїсь хитромудрої коробочки досі не вистачає, й хіба Ліля вміє... Та, звісно, за мить до мене таки доходить. Велика Ба полетіла на небо, але без винищувача — сама. Руде щасливе волосся їй не допомогло. 

Тіло теж — дім. Велика Ба все ще тут. Запах міцного чаю, ірисок, пігулок від горла, ниток і — нафти.

Ба піде із цього тіла на третій день — її буде більше у цих кімнатах, ніж у труні. Кам’яні будинки довго тримають сліди. Та поки й труна, і Ліля — в квартирі на вулиці Лепкого. Я лежу під столом — так, Ба цього не любила, та тепер вона не заборонить мені.

Горювати треба разом. Але Цілики провалюються у жах окремо. Тамара й Оля готують на кухні — готуються до поминальної вечері. Маруся бродить кімнатами. Іноді застигає — ніби в її порожнечі можна й забути, що посередині одної з кімнат стоїть домовина. Та Маруся також чує запахи. Мертва кров і соснова дошка, і жах, і остання дурна надія. Маруся також чує тишу — мовчить розгублено навіть море у чорній мушлі.