— Все життя через тебе не сплю. Дай хоч тепер виспатися!

Вони скоро втомлюються сваритися й засинають.

А я не можу — слухаю запах соснової рами, висохлих фарб, бляшаного окладу — під срібло, і завитків латунних — під

Я не серджуся, коли полковник скрикує серед ночі. Не можу сердитись, бо іноді, мені здається, я чую не лише дідове «Мамо», а й оце тихе «Іванку».

Але тепер — тиша. При вікні стоїть розчахнута невелика валіза. Полковник кладе в неї запасну сорочку, білизну, німецьку електробритву. Він скоро знову поїде до матері — ставити пам’ятник. Ось-ось його дороблять нарешті нероби-майстри. Ще кілька днів, а квиток до Крайновки вже куплено. 

 Саме цієї осені Маша могла би вже вчитися в інституті.

Саме цієї осені Маруся піде до школи — до справжньої школи. Не до сумного закладу, куди її щодня возили раніше. Де діти пересипають у дворі невидимий вологий пісок і грають у хованки — вічне «де ти?» і «хто ти?». Де здирають коліна до невидимої й тому нестрашної крові. Де так і вчать кольори: червоний — болить, як коліно, пісок — кольору теплої шкіри, жовтий — кислий, як лимон, помаранчевий — трохи солодший. Але Маруся

— Маруся вчитиметься, як всі, — Оля так вирішила.

— Це балаган! — не погоджується полковник.

Звісно, це балаган, я і сам так думаю, потрібна спеціалізована школа, де Маруся читатиме й писатиме Брайлем, де ніхто її не образить... Та при Марусі сперечатися не випадає — старий здається:

— Добре. Добре, але я ходитиму з нею.

Якийсь час ми ще сподіваємося, що до звичайної школи Марусю не візьмуть — хто ж дозволить таке? Але беруть. Молодий директор, ймовірно, почувається винним перед колишньою вчителькою історії. Чи, може, міркує, за кілька днів однаково стане ясно: нічого не вийде.

— З нею все буде добре. Мій батько... Так, буде на всіх уроках. А перші дні взагалі я відпрошуся з роботи. Ви не хвилюйтеся. Маруся навіть одного разу йшла додому сама... — торохкотить Оля в слухавку, заспокоює молоду вчительку. А я згадую: здерті долоні, загублений ключ, сльози над скринею, запах йоду та переляку — ось як Маруся одного разу «йшла додому сама».

Мала насправді теж трохи боїться — я чую. Але й радіє теж. Вимріює собі друзів, їх голоси та здорові очі, крізь які й вона підглядатиме. Вимріює собі хлопчика із мелодійним голосом, який скоро водитиме її коридорами замість діда, хлопчика, який розповідатиме про все — навіть те, про що дорослі ніколи не скажуть. Ясно ж, Марусин принц має бути найкращим у світі оповідачем.

— Доміку, ти такий хороший. Шкода, що ти не можеш сказати нічого. Як думаєш, в школі... — і Маруся запитує, не чекаючи відповіді.

А що б я відповів, якби міг? Що скоро стануться всі дива — але не буде ні хлопчика з мелодійним голосом, ні турботливих однокласників. Ну бо так не буває. Але мала мріє й чекає. Й чекати — важко. Особливо, якщо тобі вісім:

— Аж вісім, Доміку! Я давно маю вчитися в школі.

— Хочеш прогуляємося до школи, качко? — зненацька пропонує старий. — Мене тут, на жаль, не буде першого вересня...

Полковник уміє так: ніби весь у своєму радіо — а все чує та знає. Звісно, Маруся хоче до школи. І полковник лишає мушлю балакати в порожнечу, бере повідок — так-так, отже, я теж, «у ділі». Щоправда, радіти немає чому — я не люблю ані маршрут, ані саму школу. Будівля стара, і червона цегла добре вбирає сліди. Поруч зі школою — тюрма, про яку, здається, товаришка з районного управління питала Олю після уроку. Ще трохи далі — Цитадель, ще одна пляма на моїй карті. Там і досі стільки кісток в землі, що хай мені бультер’єр. Коли тільки люди дадуть собі раду? Та ніхто, здається, не цікавиться цими місцями, крім до усього звиклих безхатьків — і собак, і людей. Єдина надія, що вирішать збудувати на цьому місці якусь, приміром, багатоповерхівку «елітну», ресторан або п’ятизірковий готель. Ось тоді все й знайдеться.

Я з подивом дивлюся на тутешніх собак. Вони, на диво, спокійні. Може, ті, хто з дитинства у цьому місті, мають імунітет? Може, і я звикну? А може, й ні. Так і буду сахатися і тамувати подих.

Добре, хоч Маруся пахне щасливою. Вона, звісно, бувала в цій школі й раніше, та не знає її як слід — не вивчила, не поміряла відстані кроками, навіть не розпитала толком дорослих.

— Розповідай. Розповідай, будь ласка, — просить полковника.

І полковник розповідає. Трохи бреше, звичайно, як і його молодша донька:

— Школа гарна. Зовсім, як чарівний палац, — каже. — Перед палацом дерева, зелені, високі, як у Крайно... Ну ти ж не пам’ятаєш, звідки тобі.

Маруся перебиває:

— А може, це і є чарівний палац?

— Та... — полковник вагається. — Може, качко.

А я вже задихаюсь від запахів, і навіть маленька брехня дратує мене сильніше, ніж зазвичай.

Якби пси могли говорити, я б, мабуть, втрутився і сказав Марусі — може, не зараз, але при нагоді точно:

— Усі не те щоби брешуть тобі... Але, якщо ти справді колись знову бачитимеш, а навіть я іноді хочу вірити в це, ти не впізнаєш тут геть нічого. Але я мовчу.

— Я вчитимуся в палаці... — видихає тим часом мала. — Як принцеса!

Я сказав би на це:

— Ні, Марусю. Ти така ж принцеса, як Маша — герцогиня Мекленбург-Шверинська. І ця школа пахне чим завгодно на світі, та не палацом. Пахне шпиталем — бинтами, надією, безнадією, смертю. Словом, війною. Коротким миром, передчуттям повторення і — повторенням. Ні, звісно, тут пахне ще фарбами й пластиліном, який ти так любиш. Клеєм, новенькими зошитами. І ще старими книжками, в яких, мабуть, намальовані ваші ці піонери — йдуть строєм у школи. Школи теж намальовані, тож в них не було ніколи військових шпиталів. А ще — пахне бридко мастикою та дитячим страхом перед екзаменом і перед батьком. А в тебе, Марусю, батька навіть немає. Мати продає сигарети в кіоску. Яка ти, в біса, принцеса?

Ні, звісно, я сказав би це трохи м’якше. Та пси ж однаково не говорять.

— Тут взагалі-то була гімназія, — полковник раптом вирішує додати дещицю правди, як за рецептом. — Для таких... благородних. Імені цієї Марії. Як її, Господи? Тої, що дуже покаялася, — полковник старається, та ніяк не згадає: — Як же... Мама тобі не казала?

Справжні

принцеси — з таких і виростають, певно, стрункі леді у капелюшках, яким не шкода хліба для голубів.

з масними чорними плямами спецовці. Я впізнаю його — дід Євген, наш сусід. Він, кажуть, працює у школі сторожем чи завгоспом вже років сто. І стільки ж, кажуть, ненавидить все радянське — особливо військових. Я не вірю, що сто. І не вірю, що справді пускав він радянські потяги під укіс... Ні, не схоже. Просто ненавидить.

— Магдалина, — підказує дівчинка.

— Яка ж ти, качко, розумниця. І красуня. Точно будеш принцесою, — каже старий.

І мене чомусь аж розриває з обурення. Я сказав би, ким буде Маруся... Теж продаватиме сигарети? Недораховуватиметься виручки ще частіше, ніж її мати? Чи, як Олина учениця Світланка, сідатиме в чорні автомобілі наосліп? Чи шитиме на замовлення за копійки, як Ба? Ховатиме пляшку на холодильнику, як Тамара? Принцеса! А я королівський пес — трохи, щоправда, побитий, слабенький від пісної дієти у вашому двокімнатному палаці з плаксивими трубами. Та я мовчу і зриваю злість — на місто, що так багато каже правди, й на людей, які так багато брешуть, — зриваю злість, ганяючи голубів. Ненавмисно лякаю сухеньку стару, що примостилася на дірявій лавці й кидає цим господарям міста хліб, відламує великі шматки від буханки. Знайшла ж кого годувати. Старого, мабуть, ця щедрість також дратує. Сам він береже кожну скибочку. Якщо й ділиться з птахами, то тільки дрібними крихтами, зібраними зі столу, — та й то, якщо не покладе їх собі до рота під обурені зойки жінок.

Полковник узагалі схиблений трохи на хлібі. Кожна засохла й навіть поцвіла скибка зникають з кухні в невідомому напрямку. Та впевнений, голубам їх не бачити.

Я розбігаюся: геть звідси, крилаті щури!