— Але моя бабуся сказала…

— Дівчинко, тут не можна з собачками. Ви що, людської мови не розумієте?

— Але бабуся...

— Можливо, ваша бабуся каже неправду? Самі подумайте, звідки їй знати, що в мене є ключ?

— Ну, не у вас. Розумієте, моя бабуся — справжня львів’янка. Вона пам’ятає, що таких скринь і таких ключів було...

— Ніколи не чув, — усміхнувся старий антиквар.

— Але ця скриня… Там ще листя на вічку... Ну підкажіть хоча би, де мені ще шукати? Будь ласка...

Маруся уже здалася, коли двері з гуркотом відчинилися й від повітря з вулиці на мить стало легше дихати. До крамниці увійшов хлопець — гроші, книжки, сперма — я одразу впізнав цей набір.

— Доброго дня, пане Генріху! Як ваші спра.. — Марік на мить замовк, побачивши нас. — О, ви вже й старих псів приймаєте? Хіба вони не покусають ваші скарби?

Хлопець теж нас упізнав.

— Маріку, рідний, та я ж їм кажу, що не можна з собачками! Зараз я їх виведу, так-так, почекай, — і бородань, знявши окуляри, почав висуватися з-за прилавку.

Втім, це виглядало не дуже загрозливо.

— Виведете пізніше, Генріху, — зупинив антиквара Марік. — Я ненадовго. Костянтин Вікторович не те що наполягає, але ви вже три місяці, як заборгували...

— Маріку, любий, я все розумію...

Так, люб’язно й мило, антиквар і помічник рекетира теревенили про несплату данини та справи далеких родичів. Цьому бородатому Генріху нема чим платити, а з хороших новин хіба новенька музична шкатулка й весілля родички в Сан-Франциско, на яке нікого з України не запросили. Ми по-тихеньку відступали до дверей. Певно ж, дівчинка теж за голосом упізнала водія мерседеса.

— А ти ж Маруся? — Марік раптом звернувся до неї. — Донька Ольги Іванівни, вчительки?

— Моя мама в кіоску працює, — відповіла мала.

— Так-так, ми ж там з тобою і познайомилися. А ти що тут, зовсім сама?

— Я з собакою, — заперечила дівчинка. — Я ключ шукаю. Мені дуже потрібен ключ від старої залізної скрині, що стоїть у нас вдома, ще відколи бабуся з дідусем сюди переїхали.

Старий антиквар розвів руками, ніби говорячи — що ж вдієш із божевільними. А Марік раптом сказав:

— Це звучить серйозно.

Маруся повірила:

— Так, а мене виганяють, — пожалілась вона. Тобто Дома виганяють. Але я ж з Домом.

— Ясно-о... — протягнув Марік. — Пане Генріху, собаки — друзі людини. Костянтин Вікторович вас, звісно, дуже шанує, ви знаєте, але ж це все-таки і його магазин теж...

Запилений Генріх щось пробулькотів про те, що ніхто не купує нічого. Людям не цікаве минуле, всім подавай фільми про термінаторів.

— На поляків одна надія, але конкуренти...

— Ну добре. Ви ж знаєте, я спробую вмовити шефа. А що вона шукає, оцей ключ... Ви змогли б знайти його? Ви пошукайте ще раз. Зв’язки задійте... Це, знаєте, донька подруги Костянтина Вікторовича.

Антиквар зітхнув.

— Добре, Маріку, я пошукаю. Але ти передай Кості, що дохід зовсім... Я знову все вклав, купив ось... Дивись, бачиш там нагорі? Двадцять томів!

— Бачу-бачу! — всміхнувся Марік. — Що ж, заздалегідь вам вдячний за ключ.

На тому всі попрощалися, й ми разом із Маріком вийшли з крамниці. На іншій стороні вулиці, мені здалося, я бачу капелюшок Надії Іванівни — та, певно, здалося.

Марік запросив нас із Марусю на тістечка — найсмачніші в місті, в кафе на Вірменській. А потім — на морозиво на Жовтневій.

Навряд у кафе можна з собаками, але Маріку чомусь ніхто нічого не говорив. Поки Маруся їла, Марік розпитував про Маму Олю, про Марусиного невидимого батька, який тепер живе десь аж у самому Нью-Йорку, про полковника і Велику Ба, про музику, яку любить Маруся, й про парк, де вона любить гуляти зі мною.

Я думав спочатку, що Марік відведе нас до кіоску, та він чомусь добре знав наш під’їзд і впевнено підійшов до дверей на третьому поверсі.

— Не треба дзвонити. Там бабуся, напевно, ще спить.

У мене ключ.

— Добре, що хоч від дому ключ маєш.

Маруся всміхнулася в темряві.

— Ну бувай, мала. А, до речі, це ось тобі... Ну, це все, що я маю з собою.

Я думав, Марік зараз даватиме дівчинці гроші, вона, звісно, відмовлятиметься, й зустріч ця так погано завершиться. Але Марік витягнув із кишені касету.

— Ти ж музику любиш? Мамі, до речі, привіт.

Маруся поралася з впертим вхідним замком, а Марік уже спускався, а потім чомусь зупинився та крикнув знизу:

— А скриню ми тобі обов’язково відчинимо! В нас всі замки відчиняються! Не хвилюйся, мала!

Маруся пахне такою щасливою: їй все вдалося... Піти і прийти самій — нехай навіть поки що без ключа. І Марік цей тепер обов’язково відчинить для неї скриню.

— Він такий добрий, правда? І голос такий красивий, — каже вона мені.

Які ж люди передбачувані, навіть десятирічні. Голос як голос.

Вдома на нас дуже сердяться. І я, звісно, вдаю, що ні при чому (іноді добре, що люди пуделів вважають дурненькими).

— З іншого боку, Марусі ж треба вчитися самостійності, — каже полковник.

— Для чого? — хором питають жінки.

— Треба спершу вилікувати її, — пояснює Оля.

Полковник тільки зітхає, здається. І чим старшою ставатиме дівчинка, тим важче їй буде втекти від надмірної опіки жінок. Зрештою, їм залишилось плекати тільки одну Марію. Але ми ж все одно тікатимемо.

Господар усе не з’являється, навіть не дзвонить. Втім, мені не так вже й погано з Ціликами, хоч вони й диваки — можливо, саме тому, що вони диваки.

Замість виконати обіцянку, Марік знову зникає разом зі своїм шефом. Таке вже, видно, непевне життя в рекетирів.

Азербайджан, ще не польська «не заграниця». Тамарин червоний галстук на фото малиновий. Фотографії тоді були чорно-білі, але цю спеціально розфарбували й з одним кольором не вгадали. Залишається сподіватися, що в ательє через це не було проблем.

вигадуєш! Ваня ж льотчик, а не енкаведист якийсь! Усі мріяли бути льотчиками! Ти вигадуєш! — вигукує вона, потрясаючи своїм в’язанням. Не помічає, як розпускаються нитки. — Ми сюди й приїхали коли? І хіба тут не хотіли приєднатись до України, хоч і радянської? Для кого це Ваня мій окупант?

Інші мерседеси зупиняються біля кіоску, тільки не той, на який чекає Маруся, не той, якого побоюється її мати. Іншим людям власниця платить свою данину. Яка різниця? Здається, влада в місті й окремих районах міняється часто, наче у громадянську війну — на щастя, маленьку й тиху.

— Може, я сказала Маріку щось не те, Доме? — переживає Маруся. — Що я йому взагалі казала? Про скриню ось... А він же дорослий. Ніхто з дорослих не любить, коли я про неї говорю.

Але за навчанням Маруся, схоже, забуває й про Маріка, й про пошук ключа. В школі нарешті припиняють погрожувати, що виженуть незаконну школярку — здається, навіть не тому, що Марусі вдається вже пересуватися коридорами самій і не тому навіть, що завдяки Великій Ба та полковнику, які без кінця читають вголос підручники, дівчинка якось тягне навчання — а завдяки чийомусь непомітному втручанню. Мама Оля впевнена: це все Антиквар-Костя.

Полковник вкотре наклеює крихітні картонні літери на клавіші старої друкарки. Ці літери скоро теж зносяться. Пальці Марусі швидкі, й друкує вона вже майже без помилок. Якщо помилиться — Оля змусить надрукувати весь текст наново.

— Може, її теж візьмуть до військкомату? Там, мабуть, потрібні такі, що швидко друкують, — міркує старий. — Був би я тільки живий...

Марусі не дуже подобаються звичайні літери. Пишеш, пишеш — а перечитати не можеш. Крапочки Брайля були зрозуміліші, пальці любили їх, досі ще не забули. Вона все перечитує свою єдину книжку із тими крапочками — потай, вночі, під ковдрою. Маша теж часом отак читала ночами, та їй був потрібен ліхтарик, і дорослі ловили її на гарячому. Марусю ніхто не впіймає у її темряві. Тільки я чую, як збивається дихання, й смуток змінює Марусину кров — щоразу, як казкова русалонька обертається піною.