Ніхто з дорослих не зупиняє дівчинку з тростиною й білим пуделем. І я — не зупиняю Марусю. Не мені звинувачувати людей у байдужості.

Та Марусю й не зупиниш уже. Крюк відступає, карабаси сміються все тихіше. Маруся надто зосереджена, щоби боятися. Двісті одинадцять, двісті дванадцять... Їй майже подобається проходити цей лабіринт. Можливо, навіть все це сімейне у Ціликів, така вроджена вада — схильність тікати з дому. Нікому не казати нічого, просто іти. Й навіть бабусі Ніні, можливо, не було від чого тікати — просто так побігла вона за течією ріки. Я мав би зупинити малу. Але ж я досі їй винен за ту історію із вокзалом. І крамниця справді близенько. Знаю, дорослі люди чи який-небудь взірцевий пес сказали б, що це безвідповідально. Та я не взірцевий. І — ніде правди діти — я й сам хочу відчинити чортову скриню. Бо де це бачено, щоб мій ніс не міг розпізнати, що там, всередині?

Ми ступаємо на останній пішохідний перехід. Поруч нікого, і я сам тягну Марусю вперед. Вона довіряє мені так, наче я справжній пес-поводир.

Автомобіль виїжджає з-за рогу. І я панікую на мить. Назад чи вперед? Встигаємо? Ні, я не поводир. Ніхто не навчив мене, як це — вести й відповідати. Й ніхто не навчив водіїв у цьому місті гальмувати на переходах. Хай мені бультер’єр — я рвонув вперед. Потягнув, мабуть, надто сильно. Маруся падає, — певно, нога підвернулася. Люди такі нестійкі на своїх двох. Звук гальм вдаряє по вухах. Марусю?.. Водій кричить нам щось, опустивши скло. Марусю?..

— Нічого, Доміку, все в порядку, — дівчинка підіймається, знаходить тростину. — Нічого, пішли. Знаєш, в який бік?

Я веду. Маруся, ясна річ, загубилась у просторі, коли впала.

— Дівчинко, куди ти? Ти хіба не... — починає жінка з великими клунками та ароматом курника.

— Зі мною все добре, дякую, — туркотить у порожнечу Маруся, й ми шкандибаємо далі.

На Марусі джинси, порвані на коліні, й нам тепер точно дістанеться вдома за цю мандрівку. Цілики не цінують модних тенденцій. Нам дістанеться — якщо ми дістанемося додому.

— Антикварну? Так от же. Бачиш, де жигулі зелені, — хлопець не зауважує, що Маруся не бачить ніяких жигулів. Літо — темні окуляри нічого не означають.

Та ми майже на місці. Тільки б в крамниці нас сприйняли серйозно. Так, пси трохи наївні, як діти. Я вірю в те, що десь має бути цей ключ — великий, старий, як ключ від міської брами. Як не крути, це ключ від минулого, хоч я й розумію, що в скрині зовсім не бальні сукні. Там якась важливіша історія. Чому б інакше днями незнайомці знову дзвонили у наші двері? Вони сказали: ці кімнати колись належали відомому польському письменнику. Не зовсім, щоправда, належали. І не тільки польському. Або принаймні нацисти точно відмовили йому в праві називати себе поляком і — відправили би до гетто, туди, де вже були інші з його родини. Але не відправили, хтось врятував — може, Бог, може, документи фальшиві, може, випадок. Незнайомці казали, юнак став потому таким знаменитим, що тепер, особливо, якщо вкластися трохи в рекламу, тисячі шанувальників приїдуть сюди, щоби просто побачити ці кімнати — так-так, оці, в яких тепер проживають Цілики та дурний собака.

— Ми готові обговорити ціну та підшукати заміну.

Та полковник не хотів навіть чути про це:

— Шахраї! Іноземні пройдисвіти! Геть! — знову кричав він.

Родина полковника недарма вчилася обережності. Ніхто ніколи нізащо не пустив би незнайомців всередину... Так думає Іван Цілик. Однак того разу полковника не було вдома, Тамара подалася на ринок, Велика Ба задрімала. А незнайомці пропонували Ользі чималі гроші — просто за те, щоб увійти.

Я стежив за ними. Незнайомці торкалися білої печі — «п’єц», так вони її називали. Тицяли пальцями у візерунок з дубовим листям на стелі, роздивлялися скриню. О, як же вони закохались у неї. Як просили продати. Піч або стелю забрати годі, а скриню — можна. Хоч і важка.

Та Маруся цього не дозволила би ніколи.

— Ні, мамо, ні! — шепотіла вона, сльози стояли в очах, і незнайомці перезиралися: в чому річ, що за дивна дитина?

А могли ж і продати скриню, гроші якраз пішли б дівчинці на лікування. Але вона вірить тепер ще дужче: всередині приховано якийсь вселенський секрет. Господи, невже і я так думаю? Треба лишень знайти ключ, і одного прекрасного дня скриня відчиниться — й ось тоді львівські вулиці набудуть правильних запахів, кольорів і форм, і виведуть врешті загублених мешканців цього міста до світла, і розірвані сліди поєднаються в одну велику історію. Все виправиться, все-все на світі. Ага, авжеж.

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

— Не бачиш шоль?

— Вибачте, я справді... Вибачте.

А крамниця була ось, перед нами. Я тягнув дівчинку за собою, та вона, видно, не довіряє мені після випадку на дорозі, йде в протилежному напрямку, намагається когось запитати, врешті — звертається до якоїсь пані у капелюшку... Я вже десь її бачив і нюхав.

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

— Звісно, ось.

Жінка пахне книжками — так, як пахнуть лише деякі невгамовні читачки й всі без винятку бібліотекарки. А ще землею чомусь пахне, й не просто землею, а такими її шарами, до яких носом ніколи не дотягнутися — аби добратися

— Та як же ти сама йдеш? — запитала пані.

Видно, вона не дуже довіряє мені — вона мене теж, імовірно, впізнала.

— Я не сама. Я ж з собакою, — хоч хтось зважає на пса. — Дом мене додому завжди відведе.

— Дом?

— Це скорочено від імені Домінік.

— А… Дивне ім’я для собаки. Я все ж тебе проведу, мила. Не сперечайся, будь ласка.

Ми вже були майже на місці, але жінка ніби спеціально йшла дуже повільно — а говорила швидко. Ніби хотілося їй поговорити з незрячою дівчинкою, що гуляє сама з неврівноваженим пуделем.

— Ти не переживай, вже зовсім близько. Ти, може, б-б-боїшся ч-чужих? — жінка то починала заїкатися, то знову говорила звичайно й навіть звучала впевнено. — То д-д-давай познайомимося? Мене звати Надія Іванівна. А т-тебе?

— Маруся...

— З-знаєш, Марусю, я теж у дитинстві боялася. Й тоді з-заїкалася. Т-тепер іноді знову. Якось я навіть з-зомліла в натовпі... Але тепер усе добре, в-все скінчилося. Львів т-такий сонячний... — вона обірвала себе, певно, подумавши, що Марусі це нецікаво. Й заговорила вже геть про інше: — Я цю крамницю знаю. Господар мій к-колега, історик. Д-дуже хороший.

Так Надія Іванівна підвела нас аж до самої крамнички, попрощалася й сказала навіть, що в Марусі прекрасний пес. Дивачка. І може, я й не налякав її тоді, біля школи? Хто я такий, зрештою, щоб налякати людину з такою гіркотою всередині?

Пані поспішила кудись, а Маруся штовхнула двері, й ми вперше зайшли до крамниці.

— З собаками заборонено! — ось який крик нас зустрів у напівтемряві.

Час, порізаний на салат, вдарив у ніс і на мить позбавив мене чуття.

— Доброго дня! Ми хотіли б купити ключ…— почала Маруся заздалегідь приготовлену промову.

Та сивий бородань за прилавком не слухав — покупцям із собаками заборонено теж. Це ж не примха, просто тут зберігаються надзвичайно цінні й рідкісні речі.

Поки Маруся захищала мої права й пояснювала про великий ключ від старої скрині, я принюхувався. Ніколи ще я не бував у антикварних крамницях і ніколи би не повірив, що можна жити з торгівлі такими гидкими речима. Час, скажу вам, пахне паршиво. Ось шинель радянського офіцера часів Другої світової — досі пахне тим офіцером. Ось проломлена каска — пахне чорноземом і кров’ю. Ось друкарська машинка — пахне любовними листами, ревнощами й доносами — хоч би як хотілося думати, що на ній друкував роман якийсь відомий письменник. Шкатулки пахнуть зрубаними деревами, пилом і порожнечею — вкраденими скарбами, обручками, віднесеними в ломбард. Запахи, наче довгі тіні під вечір, кружляють, говорять, кричать і відмовчуються

— Я ж кажу вам, дівчинко, немає в мене ніяких ключів, — він дивиться на Марусю поверх окулярів. — Якби ціла скриня, в доброму стані… А просто ключик, кому він потрібен? Навіть, якби хтось приніс, я би не взяв.