І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в американців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. Приземлився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх. Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, через ту втечу начебто стратили кількох друзів корейця. МіГ тепер — експонат музею, здається, в штаті Огайо. Кореєць змінив ім’я на американське, познайомився з президентом Ніксоном, а тепер, мабуть, уже на пенсії, гуляє узбережжям Тихого океану. І навіть книжку написав — називається «МіГ-15 до свободи». Так принаймні стверджує «Голос Америки» в нашій мушлі. Полковник книжку не читав — нема її в українських книгарнях.

Він підіймається важко, треба знову рушати:

— У нас місяць. Вірніше, вже двадцять п’ять днів... Ми маємо позбутися літака.

І я слухняно слідую за старим. Як завжди. Та цього разу, виявляється, наш похід не звичайний. З мішка за плечима полковника стирчить якась пилка — а я й не винюхав удома.

— Що ти дивишся, дурнику? — старий підморгує з-під сивого пасма, що знову впало йому на очі. — Думаєш, що там у мене? Чи не збираюся я тебе розпиляти? — він сміється, хай мені бультер’єр, це здається йому смішним! — Ні, не збираюся. Це в мене майже пила «Дружба». Як думаєш, правда, що її назвали на честь «возз’єднання» братніх народів?

Чого не знаю, того не знаю. Мене більше цікавить, що він робитиме з цією пилою — це, звісно, ніяка не «Дружба» — болгарка. Невже він збирається різати... Й де він її узяв? Каже, позичив. Та покажіть мені дурня, що довірив болгарку цьому божевільному? В нього ж трусяться руки.

Але спершу полковник не ріже, а гладить крила, змітає ганчіркою пил. Застигає. І раптом я бачу, як риси його викривляються і згинаються плечі. Все без жодного звуку — німота, остаточно зламалося радіо.

— Дурак! — він виштовхує з себе слово.

Я думаю, це полковник до мене. А він раптом б’є себе по чолу й все повторює це: дурак. Потім хоче вдарити і літак теж, заносить руку і — зупиняється.

— Все добре зі мною, Доміку, — каже, а я відчуваю якусь вологу біля очей. Напевно, я теж пахну тепер солоним. — Знаєш, там, у лікарні, я думав: ти теж мене пам’ятатимеш злою людиною.

Старий, та я й сам доволі сердитий пес, хочу сказати я. Нормально бути сердитим — коли є причини. А те, що ти недолюблюєш псів, то, певно, якась тварюка вчинила негідно, коли ти ще був малий. Хіба мало таких собак?

Довкола вогко й пахне землею, мертвими рослинами, погубленими недавньою археологією, й тими новими, що проростають назовні тепер, крізь розриту, розбурхану копачами землю. В неї ще є трохи часу до холодів.

Полковник сідає поміж болгаркою й мною, і, я думаю, він розповість тепер щось важливе: про Корею чи Африку — де там він воював разом з таким металевим птахом. Та полковник говорить чомусь про дитинство. Встає,

— У мене в дитинстві був пес. Його звали... Та яка різниця, як звали пса, правда? Він був такий смішний, як ти... Ми з тобою ще маємо завершити дуже важливу справу, — полковник нахиляється за болгаркою. — Ми ж маємо якось позбутися цього... Нам такі гроші дадуть за землю, що одразу Марусю вилікуємо.

Та старий ледве може піднести болгарку так високо, щоб дістати до крил. Вона не важка — це він раптом ослаб. Дарма крутиться диск, дзижчання дарма розриває вуха.

— Не можу я, — каже полковник.

Ми йдемо назад уже в темряві. Маруся та Мама Оля, мабуть, хвилюються.

— Дякую, що позичили, — полковник повертає пилу — кому би ви думали — діду Євгену.

Сусід мовчки киває, бере пилу й зачиняє двері.

Надії ніякої. Певно, полковнику доведеться збрехати щось і знову відмовити американцям із Сан-Франциско. Не показувати ж їм винищувач на городі?

Кілька днів старий знову нікуди не ходить і не встає з ліжка.

Але це не кінець історії — лунає дзвінок у двері:

— Міліція! Відчиняй давай, діду!

Старий благає міліціонерів говорити тихіше. Нехай онука не чує...

— А коли ми тебе посадимо — це теж буде секрет?

Старий блідне, осідає повільно в великому кріслі своєї жінки. Пахне раптом ними всіма — тим, від кого його тепер можуть забрати — Марусею, Олею і Тамарою, яка все ж приїде колись, і Машею, яку він ще сподівався побачити. А кров пахне соромом — хоча в чому він винен? Але так, соромно буде перед качками. Добре, що зараз Маруся спить і не чує.

Видно, хтось з тих, кого полковник так гаряче переконував, що літак є, таки повірив божевільному з пуделем. Та ні до чого доброго це не призвело.

— Але є варіант, — підморгує міліціонер. — Просто подаруй його нам.

— Кого? — не розуміє старий.

— Винищувач свій! Покажи, де він. І все... Жалітися ти ж все одно не зможеш.

Полковник вдягається, і вони одразу ж їдуть на дачу — без мене, звісно.

Старого довго нема. Надто довго. Міліціонери прибили його на городі — як свідка або заради сміху. Закопали, на ділянці, й навіть не знають, що рано чи пізно там працюватиме археолог Надія Іванівна, і американці із Сан-Франциско точно знайдуть принаймні одне тіло.

Та старий повертається. Сидить у кріслі похмурий. Оля переживає, приносить таблетки, змушує батька лягти. Та я чую радість. У темряві мій полковник сміється.

— Доміку, вони забирають його! — шепоче. — Як є, цілим. Сьогодні вночі. Ось зараз! Сказали не потикатись туди. Вже завтра його не буде. Не буде... Вони продають його у якийсь приватний музей.

Що ж, більше ніяких страшних таємниць — принаймні не на городі.

Усе йде чудово. Американці платять полковнику, як домовлялися. Вочевидь, достатньо, аби Маруся могла негайно рушати в Берлін.

А ніяких кісток немає під дачею Цілика — я це знаю і знав завжди. Жодної кісточки Homo Sapiens. Господи, та

Втім, під іншими дачами таки виявлять поховання — тільки, на жаль, не батька того львів’янина з Сан-Франциско — рештки жінок і дітей.

Коли ми приходимо на город, літака вже, звісно, немає. А може, його й не було ніколи? Тільки запах машинного масла, вітру та керосину. Тільки брезент і розірваний целофан на землі. А довкола дачники все обговорюють, як тут копали й носили ящики. І ще, скільки хто заробив.

— А чого в нас не копали? Я в себе під буряками знаходив був кістку...

— Та де! А грошей то скільки дали дураку?

— Ой, та уймися!

— А звідки ці американці знають, чиї то кістки? Може, то і не їхніх...

— І в вояки того копали? В Цілика-а? Не побоялися? Я все думала, в нього в теплиці тій величезній ракета.

— Яка ракета?

— Ядерна! А яка ж!

Усі сміються.

— Баб Пашо, ну ви даєте... Україна ж відмовилася від свого ядерного потенціалу! Це треба знати!

Ще кажуть, копали аж на десяти ділянках — на дев’яти виявили людські кістки. Тільки одна ділянка виявилася «чистою».

Жінки, на городах яких рясно цвітуть гладіолуси, а на хустках — троянди, ще довго не могли заспокоїтися:

— І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке? Може, він їх викопав — і його собака страшний усе згриз... Страшне! То ж стріляли людей ні за що.

— Так такі ж і стріляли, як цей...

Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і говорили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.

Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі війни, убивства, мори. Ця територія завжди була місцем, де щось росте та цвіте. На всю глибину цього саду — саме тільки життя. Люди з лопатами дарма перевертали землю. Піт дарма лився з лобів. У цій землі вже й так доста поту. А крові нема. Ну ось буває й так. Хочете — смійтеся. Диво, звичайно, це диво — або лише випадковість. 

Мама Оля розповідає, вони з малою — тоді ще справді малою, всього чотири — збиралися до скверу перед Собором, на гойдалку. Маруся пішла до кімнати, взяти улюблену ляльку. Дівчинки все не було, а потім Оля почула розгублене «мамо, а лялі нема». Доню, ну ти пошукай, відповідала Оля — не хотіла вже роззуватися: може на скрині? «Нема скрині» — відповіла дівчинка. Й це відтоді бігла Мама Оля коридорами поліклінік, тягнула доньку за руку. Донька — тягнула за руку свою невидиму ляльку. Лікарі хитали головами, щось казали про ризик пошкодити судини при спробі оперувати, про проблеми з тиском.