— Що ні? — перепитала завуч. — Грошей немає? Я позичу. Ви атестуватися хочете?

— Хочу.

— То давайте якось це вирішимо.

— Ні.

Звісно, ні. В неї й так сліпа донька зі слабким імунітетом, колишній чоловік із грін-картою, суворий батько з серцем і дачею, яку нікому не дозволено бачити, пес, якого немає чим годувати, мама, яка вже давно не виходить на вулицю, племінниця, яка погрожує втекти до Німеччини, сестра, що ховає горілку на холодильнику «Мінськ», і той таки холодильник «Мінськ», який ось-ось чхне востаннє й замовкне, залишивши всю родину горювати за ним. Ні, Мамі Олі не можна випробовувати терпець Madonna della Likarnya. Ще одна Божа догана — і все. Все точно полетить шкереберть.

— Як хочете...

Перевірка прийшла до Мами Олі, коли якраз розглядали початок війни між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною.

Мама Оля розповідала все так, як пише новий підручник. Вона майже вивчила ті слова напам’ять. Вона затиналася трохи — українська іноді зісковзувала з її язика, заплутувалася між зубами своїми тоненькими «і» й прекрасними «ї», хотіла втекти й поступитися іншим звукам, твердішим, впевненішим, жорсткішим.

Ми не знаємо, чому сталася та розмова. Чи справді все через відмову «подякувати» за перевірку? Мама Оля не впевнена. Мабуть, вона якось не так розповідала про початок тієї війни, яка занапастила обох її дідусів — одному відібрала життя, іншому — розум. Мама Оля не впевнена. Зрештою, існує безліч неправильних способів розповісти про ту війну. Можливо, навіть жодного правильного немає.

Можливо, вступ радянського війська до Львова в 1939-му й відступ у 1941-му уявлялися новим людям із районного управління освіти якось інакше, не так, як вчили в іще радянському інституті кілька років тому. А можливо, навчання взагалі замало й замало книжок, і потрібна злість, гнів, майже безумна жага — дізнатися, як насправді.

Жінка з управління освіти ввічливо дочекалася дзвінка, аби поставити свої запитання. Навіщо дітям чути цю їх розмову? Та діти чомусь не розходилися. Принишклі, слухали, припинивши збирати зошити та пенали в старенькі портфелі та привезені звідкись з-під піднятої залізної завіси круті рюкзаки.

Звідки? Мама Оля застигла й мовчала. Що вона має відповісти? І справа не в тому, аби знайти правильну відповідь для перевірки. Просто справді, а звідки вона? Можливо, вона з Баку? Ось і тонкий запах нафти, про який сама Оля, звісно, ж і не здогадується, будь-кому з псів розкаже, як вона купалася в Каспійському морі. А може, вона з селища на Забайкаллі, де ходила до першого класу? А може, з якого-небудь Саратова, де й не бувала ніколи, бо звідти втекла від невідомих бід ще її бабуся, за течією Волги аж до Каспійського моря. Чи, може, Оля таки з України? З села, куди скоро поїде батько ставити пам’ятник на могилі своєї матері.

Звідки вона? — Мама Оля просто ніколи про це не думала. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес...» — проноситься в голові пісенька, ніби прив’язана до цього питання, як вузлик напам’ять.

— Ми з-під Харкова, — Мама Оля зробила вибір на користь Крайновки.

І вже не так і важливо, що відбулося потім.

— Чудове українське місто... Ось ви вчите дітей, як почалася Друга світова в Україні. А ви знаєте, що відбувалося в 41-му зовсім поруч із вашою школою? Ось там, — чиновниця махнула рукою.

— Де... де управління міліції?

— І там, так. І в Бригідках. Ви знаєте?

Мама Оля мовчала. Вона розгубилася.

Хоч будь-який львівський пес міг би відповісти на це просте запитання.

Ні, ми не знали ні років, ні імен жертв, ні партійної та національної приналежності вбивць, ми вже не чуємо мов, якими одні кричали, а інші віддавали накази. Але ми знаємо, що там відбувалося.

Мама Оля не знала. Діти не виходили з класу. Діти взагалі-то любили молоду вчительку історії з кучерявим волоссям і маленькою донькою.

А жінка з управління освіти зрештою не сказала нічого такого, просто констатувала: не знаєте ви історії, а вчите.

Нічого такого. Хто її взагалі знає, історію цю? Хто скаже про долю всіх будівель, де тепер управління міліції, школи, чи просто люди живуть?

Але тепер Мама Оля впевнена, що з неї поганий учитель історії. Ні, вона читала ще в радянських журналах про всі жахливі факти, репресії, «перегиби на місцях»... Читала і забувала. Оля не з тих, хто ловив хвилі іноземних радіостанцій, хто шукав чогось закордонного, окрім зручних туфельок або джинсів... І річ не в тім, які книжки вона тепер прочитає — картина світу в її голові просто не зможе отак взяти й перевернутися.

Молодий директор умовляв Маму Олю залишитися. Казав: «Ви ж атестувалися! Все ж нормально! Перевірка ж не встановила нічого такого. А ви стараєтеся. Ось мову так добре вивчили. Та що ви думаєте, інші вчителі історії кращі за вас? І у вас же донька...»

Завуч сказала: «А я вас попереджала».

— Ні, річ не в тім, — пояснювала вже нам, на кухні, заплакана Мама Оля. — Мені ж заробляти треба. По-справжньому. Я влаштуюсь кудись, щоб платили. А історії я справді не знаю. Я зовсім заплуталася. То тільки одну історію вивчила, тепер — інша. Краще б я на математику пішла, у мене ж були здібності... Я заплуталася. Ну справді.

Можливо, Мама Оля карала сама себе — не так за незнання історії, як за своє «гріхопадіння». Ну, яка вона вчителька після всього?

Полковник сварився, кричав так, що, мабуть, гідно помстився любительці симфоній Бетховена поверхом вище:

— Куди ти, дурна, без роботи? Як без роботи можна? Одна вже он... — він несміливо махав рукою до цариці Тамари. — Як без роботи?

І справді — як? За місяць Мама Оля влаштувалася продавцем у маленький кіоск недалеко від дому. 

Львів — насмішка з легенд про затонулі міста. Про Атлантиду та Кітеж російський. Замість потонути самому — Львів причавив своїм тілом єдину слабку ріку. Той, хто живе біля моря, дихає сіллю, дивиться в далину й відчуває себе, мабуть, підвладним стихії. А тут можна чути, вдихати ріку під асфальтом. І що, почуватися переможцем? Не знаю, запах такий собі.

бабусині сукні Маруся не озвучує більше — надто дратівливо Ба реагує на такі припущення про її вік. А може, в скрині старі книжки? Незнані досі історії, які хтось так і не наважився розповісти. Я не знаю. Скриня, мов чорна діра, не пахне нічим, крім своїх залізних боків. Тому вона мене і притягує.

А Маруся ось любить бавитись в дивну гру. Сідає на скриню, підібгавши під себе ноги, та вимагає:

— Розкладіть мені Атлантиду, будь ласочка!

Дорослі слухаються. Довкола Марусі ростуть острови чарівного архіпелагу: ті самі ненависні баночки з краденими парфумами, кудлаті ляльки, гумові тваринки, м’які ведмеді, кулькові ручки, холодні нефритові намиста, срібна ложечка, потемніла від розмішування цукру у чаї, і витягнуті з серванту, як з моря на сушу, порцелянові риби з роззявленими ротами, і балерина з одною ногою, і горнятка для кави, з яких ніхто ніколи не наважується випити кави, і попільничка — в родині ніхто не курить, і брошка — срібна квітка з гранатом у серцевині. Цю брошку полковник подарував дружині, коли вона народила Олю.

Весь цей священний скарб зазвичай зачинений у серванті. Велика Ба ніколи й нікому не дозволяла його зачіпати дарма. Бо ж ніколи в житті вони більше не зможуть купити щось схоже. Але тут — бери все, що хочеш, Марусю, знаходь раз за разом свою Атлантиду маленьких речей. Марусі все можна.

І Маша не розуміє — як так? І гри цієї не розуміє теж. Ревнує до молодшої сестри.

І поки Маруся відкриває острів за островом, швидше за Колумба й Васко да Гаму, Маша ховається в кухні з альбомом і олівцями, малює, наводить чорним фломастером розвідні мости.

— Раз, два, три, чотири, пять, вышел зайчик погулять, — рахує Оля. — Вдруг охотник выбегает, прямо в зайчика стреля...

— Рибка! — вгадує Маруся, рятуючи зайчика. — А це мамина червона ручка, оцінки ставити.