Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Pułkownik w krwi...

Це польська, зрозуміти її неважко. Та що це означає? Чому, хай мені бультер’єр, «полковник в крові»? Хоч би

Та полковник усе розповідає мені — мусить колись і про це розповісти. Мусить же?

Ось він знову голить обличчя німецькою електричною бритвою. Дивиться в дзеркало, й жовта лампочка вихоплює зморшки та сиві розхристані брови. Полковник відкидає волосся з лоба — вічно падає йому в очі. Дві великі зморшки над переніссям здаються глибокими, як провалля асфальту на одній з вулиць — подейкують, хтось недавно провалився під Львів. Старий обережно обходить бритвою шрам під нижньою губою:

— Pułkownik w krwi. — І над верхньою — продовження червоної лінії. — Це ж треба. Pułkownik w krwi...

Можливо, все це якось пов’язано зі шрамом? Під час гоління дід завжди пахне поганим настроєм — інакше я би обов’язково спитав. Але нічого, він розповість. Він все розповідає мені. 

Місто за вікном

 

Велика Ба накриває скриню квітчастим покривалом — з тих, що купувала колись на придане для Тамари та Олі. Воно й пахне так — пилом, складом радянського магазину, волосками бавовника й мріями. Придане наче й згодилось, але...

— Бабусю, а можна я тюль відсуну?

— Для чого... — починає Ба й замовкає. — Відсунь, як хочеш.

— Сидиш тут зовсім, як я колись, — каже онуці Ба.

Звісно, Ліля сиділа отак, на скрині, вперше зайшовши до цього дому — просто тоді більше й ніде було сісти. Щаслива мить — кінцева зупинка, так... Хоча полковник і досі вивчає часом газету — ту, де друкують оголошення про обмін квартир. Оголошень багато — триває велике переселення. Кожен, хто народився в СРСР, може собі обрати нову, кращу батьківщину. Полковника країна більш ніж влаштовує, та він раніше подумував їхати до Донецька, щоб поближче до Томки... Тепер, коли навпаки Томка втекла до Львова, він, мабуть, читає оголошення просто за звичкою. Місто, звісно, не найкраще, та чого дарма їхати? Два переїзди — то як одна пожежа, полковник знає. Та й які тепер переїзди — хіба Ліля витримає ще хоч один? Ні, якщо був у Ціликів ліміт щасливих подорожей і повернень — він уже вичерпаний. А останнього разу, коли полковник перевозив стареньку тещу та її дві нещасні валізи... Та спершу полковник довго їхав до неї. Потягом до Баку — більше трьох днів. Квитків на літак чи то не було, чи то скнара Цілик пошкодував грошей.

Вагони тягнулися довгою гусінню. Львів — рідний полковнику Харків. Харків — майже рідне Баку. Більше семи днів тривали погроми. Теща полковника Ніна ходила вулицею й тихо гукала сусідку-вірменку. Полковнику це потім люди розповіли. Сусідка, звісно, мовчала, не озивалася. Меблі — старий червоний диван, на якому дивом вміщалася вся сім’я та друзі — азербайджанці, росіяни, один іранець й один

— Ви їх вигнали... — поправляла Ніна. — І що це за список? Звідки дізналися, хто, де... — не відставала вона, хоч полковник і намагався її спинити.

— Мовчи-мовчи, — казала продавщиця кавунів. — Я сама, перша любила її. Я їй завжди позичала, вона дітей на мене лишала...

Іван слухав усе це й кидав тещині речі до стареньких валіз. Та — не хотіла збиратися. Плакала, чіплялась за стіни барака. Що тільки тримає людину в хитких ненадійних стінах? Іноді я думаю, може, люди все-таки вчувають сліди.

Щось же Ніну тримало в Баку. Зрештою, в неї — ні релігії, ні національності, навіть із класовим походженням не все ясно, — тільки дім і був. Барак, оплетений виноградом. І добрі сусіди. І море, і кавуни. Прихисток. А полковник вмовляв тікати, казав, ось у Львові все було й буде завжди мирно: «Там українці, такі ж, як я». Слова про мир виявилися правдою: в ті дивні роки, коли в Союзі тріщали всі шви, в Україні було спокійно. Тільки одного разу продавщиця в львівському хлібному розучилася розуміти російську — але й то вже було потому... Потому, як Ніна, заспокоєна зятем, все-таки сіла у вагон потягу «Баку — Москва», пересіла, охаючи, у «Москва — Львів», й уже там, на нижній полиці купейного вагону, — померла.

Полковник так і не зміг змиритися з тим, що бабуся Ніна померла в вагоні. В купейному! Як можна було, скажіть, померти так глупо? Не в вагоні для перевезення скотини, куди садили під дулами чорних рушниць солдати, не в депортації, евакуації, вигнанні, іншому акті насильства. Насильство залишилося позаду, не на Ніну навіть спрямоване, ввічливе щодо неї, таке, що давало їй, наче на правах тещі полковника Цілика, залишитися цілою й неушкодженою. Вона померла в потязі «Москва — Львів». У купе, та ще й на нижній полиці.

Виною всьому задуха. Й ще хіба — старий говорить тихо, щоб не почула Ліля — тещин каприз. Мовляв, вона вирішила, що краще помре в вагоні, тільки би не в квартирі зятя.

А Велика Ба живе тепер між улюбленим кріслом і кухнею. На продавщицю з хлібного не ображається — хіба мало трагедій, які призводять до нерозуміння. Ліля розуміє, що щасливиця — вчасно стала одною з Ціликів і їхала, їхала, їхала, жодна біда не встигала за нею.

— «Па-ля-ні-ца». И ничего же сложного!

Усі всміхаються. Зовсім не страшно. Справді. Напруга є, але скоро вона спаде. Сусідка Варгіна навіть вважає, що скоро й продавщиця в крамниці знову навчиться не лише розуміти російську, а й заговорить нею, — збагнувши, що ніякої української мови немає насправді — сама Варгіна в цьому ніколи не сумнівалася. І, мабуть, уже не засумнівається.

Місто дивиться на Марусю. Велика Ба дивиться на Марусю та місто.

— А хочеш, я розповім тобі про прабабусю й моє Баку. Знаєш, ми жили в домі, ну, в бараку такому, оповитому виноградом, і в нас була... 

Глибина

 Якщо чесно, я й хотів би відволіктися — так, як відволікаються люди. Але пес не може. Ні тобі поговорити про щось пусте, ні зануритися в книжку або газету, телевізор урешті-решт. Де там — ти не втечеш. Живеш тут і зараз. Тільки «зараз» твоє велике й містке. В собачому «зараз» — зверхнім людям і невтямки — є глибина. Як би пояснити словами? Глибина — як чужа пам’ять. Вона раптом на тебе вистрибує з-за повороту — з-за кожного повороту в цьому глибокому місті. Наче швидка течія хоче тебе збити з лап.

Уявіть, ідете вулицею, й раптом знаєте: тут вчора, приміром, розлилося молоко, вранці двірничка гнівалася, мовляв, хтось спеціально додав роботи.

А за рогом — антикварна крамниця. Коли хтось заходить у двері — що втім буває нечасто — звідти віє найдивнішою в світі сумішшю — ніби хтось покришив час, як салат. Змішав надто різні сліди.

А ось тут віднедавна знову торгують кавою — зерна й дрібний порошок з Нікарагуа. Мелене Нікарагуа часом просипається на асфальт, цей запах ненадовго маскує інші, давніші сліди.

Ось там, вже давно, — та каміння все за нами записує — хтось загинув. Досі пахне рішучістю жити й надією, і літнім, розірваним навпіл вечором 40-х.

Це і є глибина.

Пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у цьому місті. Сорокові лежать неглибоко, трохи глибше — події Першої світової.

Тепер думаєте, будь-який пес легко склав би іспит з історії? Уявляю заздрість студентів. Але ні, все не так просто, жертв і катів не відрізниш уже — ні імені, ні національної і, так би мовити, класової приналежності вже не зчитати.

Та я все ж ловлю уривки розмов у надії колись зібрати цілу історію міста. Ловлю, хоч мені і здається часом, що уривки ці з різних наборів — для різних міст. І зібрати щось ціле мені ніколи не вдасться. Приміром, про одну й ту саму подію одні сусіди кричать «окупація», інші вживають слово «визволення». А одна людина взагалі, смішно пом’якшуючи літеру «з», якось сказала про прихід Совєтів «возз’єднання України». Треба ж таке? Полковник, здається, теж погано знається на минулому, дарма що прожив його. Так само, як я, старий усе виловлює щось із радіохвиль, уламки, певно, якихось своїх кораблів чи літаків.

А є ж ще сліди, про які взагалі ніхто не говорить, жодного слова...

Тільки ж не думайте, що глибина — це лише страждання чи щось таке незначне, як розлите на бруківку молоко. Є й карта радості теж.

8
{"b":"847723","o":1}