Та зараз дівчинка застигла перед друкаркою. В неї дивне домашнє завдання.

— А в нас є дитячі фотографії мого батька? — питає вона у Великої Ба.

Про батька тільки в Ба й можна спитати. Але фотографій усе одно нема:

— Тільки одна весільна. Але й це секрет, — шепоче онуці Ліля.

— Ні, треба саме дитячу.

— Твої батьки там ще такі діти...

— Ні, Ба, ти не розумієш! Треба з батьками. Треба описати дитячу фотографію батька чи матері, разом з родиною. Таке завдання! Я так не люблю писати твори...

Ба, звісно, погоджується допомогти. Нічого складного, ось на стіні, велике родинне фото. Кінець шістдесятих — Ціликів уже четверо. На дівчатках форма шкільна — білі фартушки, білі бантики на рудих кісках. Уже не теплий

— Томка, до речі, одразу стала головою ради піонерського загону. Ми нею дуже пишалися... А твоя мама маленька ще й дуже мила. Як і ти. Знаєш, у тебе раніше було русяве волосся, не таке, як у інших... А тепер ти теж Ціликова порода. Перемогла дідова кров.

Маруся тільки зітхає. Здається, її дражнять у школі ще й через колір волосся. Та й схожою хочеться бути на батька, а не на дивного діда.

Маруся друкує й ворушить губами: пі-о-не-рів.

— А я в білій сукні, — провадить Ба. — Здається, я гарна, хоча тоді мені зовсім так не здавалося, — сміється. — Я вже не дуже струнка. Сукню пошила сама, пам’ятаю, дістала великий шматок крепдешину завдяки подрузі. Висока зачіска...

— А дідусь? — запитує Маруся, не припиняючи друкувати.

— А твій дід... Красень, як завжди. Військова виправка, форма парадна. Ну, знаєш, кашкет, погони блакитні із золотим, по чотири зірки на кожному — він був капітаном. Ми жили тоді в Забайкаллі, ось-ось переїдемо до Карелії — там буде трохи тепліше й узагалі якось краще. Фотографія новорічна, десь мінус тридцять надворі. Та ми щасливі. Чи, може, то так здається тепер, що щасливі? Ти напиши, що щасливі.

Маруся все стукає по клавішах. Забайкалля, червономалиновий галстук і піонерські досягнення тітки, руді кіски та крепдешин, кашкет із серпом і молотом та капітанські зірки, тридцять градусів холоду і — щастя?

Ба перевіряє — все правильно. Все так і було.

А потім Мама Оля повертається з кіоску. Мовчки бере листок, пробігає очима, — вона завжди перевіряє Марусині домашні завдання.

— Ну і що це? — дивиться на матір із докором. — Мій жовтеняцький значок ще забули. А без Тамариної кар’єри у піонерії можна було?

Стара Ба не розуміє.

— Олю, ти що, досі заздриш сестрі?

Оля сміється.

— Мам, інші люди, інші часи. Ти знаєш, що деякі тутешні діти розповідатимуть? — каже так, ніби Маруся геть не тутешня. — Я ж тут вчила, розпитувала дітей про родини. Я їм теж давала завдання, напишіть, кажу, як ваші діди воювали у Велику Вітчизняну війну з фашистами — так деякі як написали! Один дід у Сибіру, інший у Казахстані!

— Служили? — питає Велика Ба.

— На засланні, Боже мій, мамо! От не треба вдавати, що ти не знаєш! І тоді ви все знали. А в когось узагалі дід в УПА! Чи бабуся там зв’язковою якоюсь, і енкаведист... Ні, я не кажу, що у всіх так. Може, навіть у меншості. Вочевидь, у меншості. Але кому ці твої зірки на погонах потрібні тепер? Тепер нічого неясно. Чи то ми переможці над фашизмом, чи то окупанти! Ти хоч розумієш, що для людей тут, все радянське — це окупація, зло?

— Окупація? — перепитує тихо стара. — Ні, я розумію, я все розумію, але окупація — сильне слово... — вона намагається захищатись.

— Хочеш, щоб Марусю внучкою окупанта назвав хтось? Діти ж чують, що кажуть дорослі.

— Та ну... Олю! Які дурниці! — Ба навіть встає зі свого великого крісла. — Що ти вигадуєш? Ти постійно

Її образа, її приниження розливаються у повітрі. Як і щойно набутий Марусею страх. Те, що довго не вдавалося пані Вірі, Мамі Олі легко вдалося. Маруся вже відчуває себе неправильною, не такою. Хіба я не знаю, як це? Коли в тебе ліве вухо з плямою.

Чого ж Оля так? Може, втомилася? Звичайний запах її роботи — гроші, тютюн, доторки чужих рук крізь віконце кіоску. А, он воно що — Костя заходив, чоловік-і-мерседес.

— Марусю, тепер так, — командує Оля. — Бери й переписуй все. Тільки вже без зірок оцих і кар’єри в піонерській організації. Просто дідусь, просто бабуся, просто дві дівчинки у шкільній формі. Галстуки насправді у всіх були, але про голову ради загону — це необов’язково. Менше подробиць! Просто всі щасливі. Про погоду теж можна писати. І швидко, бо скоро спати!

Тиша. Тільки мала б’є по клавішах. Дуже повільно. Мусить викреслювати подумки з родинної фотографії дідові погони й військову виправку і тітчин малиновий галстук. На місці тоталітарних символів залишаться білі плями, але ж справді — і без них можна розповісти родинну історію. Принаймні в шкільному творі. Може, нічого не станеться навіть, якщо підправити деякі біографії.

Полковник заглядає до кімнати. Він пахне борошном й соняшниковою олією, ні сліду вітру та керосину:

— Млинці готові. Йдіть вечеряти, бо охолонуть. Чого ви, качки, якісь невеселі? 

За нами хвіст — і цього разу не мій, пухнастий, а саме такий, як у шпигунських фільмах. Майже такий — бо яка з Мами Олі шпигунка? Та, схоже, вона стежить за нами. Переважно за полковником, звісно. Він ще не в курсі, а я добре чую присутність «хвоста».

крила — та вона злякається криків дорослих і промовчить. Тільки Маша, напевно, єдина заступилася би за діда — але ж нема Маші.

зовсім, як пан і пані. Мені навіть здається, Мама Оля на час забуває про лікування доньки й пошук племінниці, а полковник про винищувач на городі. Він лише іноді дивиться в небо. На них із Олею падають перші жовті листки 97-го. Люди в парку говорять про загиблу принцесу — мовляв, навіть принцесам важко тепер, і жаліються одне одному, що сусідка ніяк не навчиться грати на піаніно, й витримувати ці вправи більше несила. Мама Оля насправді заздрить щасливчикам згори — в квартирі Ціликів для інструменту немає місця. Та і грошей на нього нема.

Б’юсь об заклад, переслідувачка сподівається сісти з нами в один тролейбус. Хоч як вона не любить городів, їй давно кортить знати, чим батько займається на дачі цілими днями, чому не просить про допомогу. Можливо, завдання навіть отримане від Великої Ба.

Я намагаюся пришвидшити крок, та полковник тягне за повідець:

— Куди ти спішиш, Доме?

Та є куди. Що буде, коли Оля про все дізнається? Коли прослідує за нами, повз саморобні огорожі, повз алею червоних тюльпанів, повз рівненькі грядочки з кропом... Що буде, коли вона зазирне в теплицю й побачить... Алюмінієві огірки, ага. З блискучими крильцями розмахом метрів у десять. Що, хай мені бультер’єр, буде?

Оля неодмінно доповість іншим жінкам, і разом вони винесуть вирок: ніколи, нізащо більше не пускати старого на дачу. Велика Ба вперше за багато років підвищить голос на чоловіка. Маруся слухатиме крізь зачинені двері, і їй насправді кортітиме залізти в цей дідів літак, посидіти за штурвалом, вивчити пальцями металеві

І що ж буде з полковником? Як він без таємниці? Без старечої мрії про повернення в небо. Пси взагалі зазвичай неба не бачать — бачать лише птахів у ньому. Але я — знаю, що таке небо. Відтоді, як уявив себе птахом одного разу... Полковник, напевно, почне хворіти. Серце все частіше нагадуватиме про себе. Не від тих слів навіть, які обов’язково скаже старша донька, щось таке:

— Тату! Ти подивись на себе! Куди тобі вже літати? Ти ж сам на запчастини розвалюєшся, як твій літак.

Я знаю, полковник боїться: викриття, нерозуміння, ганьби. Аби менше було запитань, часом вдається до нечесної, як на мене, гри — кілька разів за літо ми беремо з собою на дачу Марусю. Марусю, яка не може літак побачити. І полковник не розповість — ще не час. Дівчинці просто подобається бути цілий день на городі — рвати гладенькі яблука, вишукувати серед грядочок ягоди та пахучу м’яту, лежати зі мною в колючій траві, слухати діда. Тільки коли полковник зникає без попередження в кабіні винищувача, Маруся трохи боїться. Їй спокійніше в місті — вона там до всього звикла.