Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Знову наснилося, ніби батько в сусідній кімнаті. Тільки обличчя не бачу.

Усе правильно, звідки взятись обличчю? Маруся не пам’ятає його. І я скоріше повірю в те, що повернеться зір, ніж у те, що, як мріє Маруся, батько вернеться до Мами Олі.

Навіть якщо мала бачитиме, то батька знайде хіба на одномуєдиному фото — тому, що Оля сховала від гніву полковника.

Раніше, звісно, був цілий весільний альбом. Але старий, кажуть, прогримів:

— Навіщо ти це привезла? Дивитись не можу! Зрадник! Зрадник! — і альбом полетів у смітник.

Хоча зрадником, звісно, був не альбом, а батько Марусі.

Потім, можливо, хтось знайшов випадково на смітнику ті весільні світлини. Може, забрав собі. Чи намагався шукати власників, давав оголошення у газети: панове, ви загубили пам’ять. Як ви без неї? Я вам її залюбки поверну за винагороду. А може, й просто так поверну.

Але Цілики не візьмуть. Вони хоч і не лікарі, але знаються трохи на лікуванні. Якщо вирвати спогад, він не болить. Простий метод, а чутки про побічні ефекти, здається, перебільшені.

Тільки Маруся не хоче ні про що забувати. Навпаки, все, що в неї було, вона хотіла би повернути — батька і світ, як вона його собі уявляє. Вона вірить, що так і буде. Батько приїде й вилікує її. В чарівному кришталику відіб’ються вулиці та сади, пси та люди, і, звісно, ж Високий Замок. Величні замкові мури здійматимуться над містом, чорні очі бійниць мружитимуться на світанку.

Ця дівчинка, мабуть, остання, хто бачить Замок. І якщо справді колись її вилікують — чи просто, коли вона виросте, й на свій випускний, за традицією, підніметься зустрічати світанок на Замковій Горі — Замок ураз зруйнується, зникне вже назавжди. Маруся знатиме, як і всі ми, лише порослий травою пагорб, де поховані рештки мурів.

Кажуть, Замок колись розібрали так, як мій Господар розібрав завод у Новерську. Із каменів постали звичайні будинки — здається, десь на Личаківський. А під курганом, що тепер на місці королівського замку, десь глибоко лежить камінь. Мама Оля стверджує, на камені під Високим Замком вибито напис:

«Вільні з вільними, рівні з рівними — Польща, Литва і Русь об’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року»

. Та чи можна вірити шкільній вчительці історії? Я не знаю. Той камінь занадто глибоко.

А Оля говорить і говорить про замок так, наче він існує. І Маруся пахне радістю, яку роздавали колись біля будівлі Галицького сейму — паперовими вітрячками, повітряними кульками, морозивом... Для дівчинки Високий Замок, що для старого небо. І доки це так, замкові мури здіймаються над принишклим містом, і очі бійниць мружаться на світанку. І видно з них цілий світ. Принаймні комусь. 

Гріхопадіння

 

Ніби сліпі, квіти обережно вибираються зі своїх нірок, волога земля випускає їх, а разом із ними все старе, шар за шаром, у ще прохолодне повітря. В собак паморочиться у голові, у пенсіонерів поколює в серці. Наближається кінець року — навчального. Скоро школа, у якій вчителює Оля, вперше прийматиме іспити українською. Колись вже приймала польською, потім — російською... Взагалі-то, цю школу досі «гвардійською» називають: директоркою ще недавно працювала дружина генерала, й багато вчительок були дружинами офіцерів — за збігом чи що.

Союзу, тих, хто мріяв поїхати, але не їхав, і тих, кому у місті чомусь подобалося. Останніх, втім, було небагато, та й то двох вчительок української можна не рахувати.

тридцятиріччя, знизу не видно. Та цього разу вікна зачинені, ніби Оля забула, що ми прийдемо її зустрічати.

в гастрономі комуністкою обізвали, ти це розумієш? Обізвали! — розходиться Тамара, на світло проглядаючи зеленкуваті купюри. Констатує: — Справжні... А я що, була у компартії? А вони? Оті, що кричать! Вони то якраз і були. Ти що, думаєш, інші вчителі не беруть? Чи цей ваш молодий директор? Та...

Тепер генерал, підтверджуючи свою важливість, виїхав разом з родиною до Москви. Підлеглі ж розділилися: на тих, кого теж вітром здуло зі Львова одразу по розпаді

Хай там як, а, судячи з криків з вікон, учні на перервах галасують поки що російською й на стінах з червоної цегли старшокласники написали білою фарбою «Цой жыв» — через «ы». Хоча, здається, «и» має бути? Вочевидь, вчителька російської недопрацьовує — чи таки поїхала з міста зі своїм офіцером.

Замість генеральської жінки директором поставили енергійного хлопця, щойно з української філології і з міста Дрогобича.

Чоловікам учительок затримували зарплату, трохи частіше видавали продуктові пайки — якусь крупу, кістляву морожену рибу, консерви з незрозумілим вмістом, і раптом, як свято, — згущонку. Останню схвильовані жіночки й заносили часом до директорського кабінету, й сховатись від них було, мабуть, вкрай складно. Тож скоро худенький директор почав гладшати на офіцерському молоці й звикати до колективу. Він так і пахнув тепер — згущонкою. Запах Дрогобича швидко вивітрювався. Втім, бачилися ми з директором нечасто.

Спілкувався він лише українською — дивина на той час і на ту школу. Подейкували навіть, що російською директор говорить із дуже смішним акцентом. А молодий керівник тим часом давав школі раду: дістав десь потрібну кількість портретів гетьманів і кобзарів, чи не першим у країні запровадив спів державного гімну — в актовій залі, щопонеділка. Навіть лад у шкільній бібліотеці навів, списавши на покій усіх «Піонерів-героїв» із друзями. Все в школі йшло на лад. Дружини офіцерів навіть пильнували, аби старшокласники по понеділках не гигикали, а співали. Навіть учителька російської мови.

— Чому ми маємо це співати? — зітхала потім в учительській.

А після уроків розпитувала про справи й онуків старого діда Євгена, й де ж їй було подумати, що він, можливо, ще до кінця 50-х ховався десь по лісах, і гімн по понеділках співав голосніше за інших, хоч і зі своєї завгоспівської підсобки. Чи то завгоспа не запрошували до співу офіційно — чи то йому вже подобалося ховатися. Якось спізнившись, Мама Оля чула той спів.

— Може, мені таки треба їхати до Росії? До мами? — запитувала вчителька російської, що не любила співати.

— Та припиніть, це наша земля. Ми це місто підіймали, вони би тут... — і колега Мами Олі заходилася у роз’ясненнях про важливість індустріалізації, зовсім, як на уроках історії.

Мама Оля мовчала. Директор заходив до учительської, й тоді враз замовкали всі. Тільки вчителька географії, як завжди, розповідала — всім вже давно набридло — що однаково скоро поїде до Грузії.

— Що там робитимете? — дивувалася добра вчителька російської. — Там же гори, дикість... Тут хоча б місто.

Грузинка знизувала плечима й скоро справді поїхала — в ці свої гори чи, може, в котресь із грузинських міст. Вчителька російської потім поїхала теж. Мама Оля не пам’ятає куди. Однак школа тепер прийматиме іспити українською.

Вікно Олиного кабінету на третьому поверсі, он де. Коли воно відчинене й Мама Оля махає нам рукою, вона схожа на ученицю. Перших зморшок, подарованих на

Ми чекаємо. Повз нас ідуть діти, пахнуть жувальними гумками та сигаретним димом. Діти як діти. Цой живий, а повітря напоєне сонцем і викидними газами, здається, ще трохи — й вибухне.

Нарешті з’являється Оля. Вона чимось налякана, і руки, що після школи так віддають крейдою та чорнилом, помітно тремтять. Оля відводить Марусю вбік, бере її дитячу сумочку, білу в червоні сердечка — спадок Машиного дитинства в Німеччині — ховає щось усередині, віддає сумку доньці.

— Сьогодні треба затриматися, — голосно пояснює батькові. — До екзаменів учнів готую.

Насправді я знаю: Мама Оля сама готується до екзамену. Сама вчить нову для неї історію — не ту, яку їм викладали в університеті всього кілька років тому. Історія — наука, що тепер розвивається дуже швидко. Швидше, мабуть, за ядерну фізику. А Мама Оля відповідальна, її й в комсомолі за це хвалили.

Оля шепоче щось доньці на вухо: ш-ш-ш. Нам з полковником нічого не розібрати. Тільки Маруся боїться все сильніше, й всі карабаси-барабаси оживають в її крові, всі страшні пірати на чолі з капітаном Крюком розправляють вітрила, готові плисти до самого серця.

16
{"b":"847723","o":1}