— Ось рецепт — краплі, таблетки...

— Вона від них буде бачити?

І так по колу. Та Мама Оля нікого не слухала. Де є ризик — є і надія. Тільки старий професор в обласній лікарні був достатньо уважним і добрим, аби викликати в Олі довіру. Він довго дивився на Марусю крізь власні окуляри з товстим склом, крізь безліч складних і тому, мабуть, важливих приладів. Він звертався до Олі не «мамашо», а «пані Ольго».

Старий професор сказав: Марусі ще можна повернути зір. За кордоном вже успішні такі операції (чи він насправді сказав: вже бувають успішні?). Це лише питання часу і грошей. А зараз треба спостерігати динаміку. І таблетки, і краплі, так... Прийдіть, будь ласка, за місяць.

— І не хвилюйтеся. У вас така чудова розумна донечка. Усе буде добре.

За місяць, день у день, Мама Оля знову вела Марусю до професора.

— Доктор Зарецький? Та в нас такого, здається, й немає.

Мама Оля не збиралася здаватися. Як це немає? А ну подивіться уважніше. Перевірте! І справді, дівчина в реєстратурі була новенька, вона не всіх знала.

— Так що, можна до нього?

— Ні-ні, — відповіла старенька жіночка, з тих, хто працює в реєстратурі все своє життя. — Доктор Зарецький уже не приймає.

— Добре, а коли прийматиме...

— Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні тому, — прошепотіла реєстратурна довгожителька і додала: — Він був найкращий... Мені шкода.

Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли до жодного лікаря й ще довго до лікарів не приходили. Дорогою додому Оля тоді купила Марусі книжку з малюнками.

— Скоро ти зможеш побачити, а поки що, доню, все одно я тобі читаю. І я все-все тобі опишу...

Таких книжок Мама Оля ще купувала багато. Це стало її ритуалом, маленькою пожертвою богу зрячих дітей.

«Це питання часу і грошей. Усе буде добре».

Час вже пройшов. І грошей досить. Старий полковник десь роздобув суму, якої ще бракувало. Каже, продав ділянку на Замарстинові. Та хіба вона стільки коштує?

Уже і валізи зібрані, а Оля все ніяк не наважиться вийти з дому.  

 — Vielleicht werden Sie sehen können. На лівому оці зір може відновитися майже повністю, з правим будуть певні проблеми, ризики...

Але, Господи, ціле око? Чудово!

Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих почуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди так і здійснюються.

— Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції. Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так дивно. Все... не таке. Розумієш мене?

на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які добре бачать.

І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона пам’ятала — дами з сервізу «Мадонна», очі — щасливі мамині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензелями чи жовта кульбаба — саме цей світ Маруся, мабуть, хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але заплющиш очі — і впізнаєш голоси. Вона каже:

— Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку? Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі називають темрявою. Добровільно, розумієш? — вона засміялася, та я чув страх і притискався до неї. — Доміку, вони питали мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.

Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі нічого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках, тільки навчилася прикидатися.

— Я бачитиму все краще й краще, — каже вона. — Це точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?

— Яка?

— Та, яку вчора Генріх приніс.

Ні, звісно, Маруся бачить — он же читає. Щоправда, водить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівськими казками.

Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик лежить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкається сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так, що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі слова:

— Треба вивчити... Як же це... Waffenstillstand.

І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись. І я думаю, та не може бути такого слова: вона не читає — вона все вигадує. Все чисто вигадує. Як її мати.

Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній, і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі порожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі — келиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь світ — це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову — ніяка це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через радянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Маруся ніколи не повернеться звідти.

А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю, був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась крихітними маячками — для літаків чи що? Червоний вогник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.

— Що це там світиться? — запитала Маруся.

— Вежа, — відповіла мати.

— Вежа замку? — перепитала дівчина, пригадуючи, напевно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикнула: — Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад усе хочу всередину...

І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збудованого королем Левом Даниловичем, немає — так давно, що всі вже й забули, що він колись височів над містом.

— Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознавство викладали в школі.

Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зводяться та руйнуються, а тепер — є тільки пагорб, насипаний

Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову заговорила про Замкову гору.

— Я хочу побачити місто з… того пагорбу, — сказала вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору Високим Замком.

І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова. Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка заочного відділення німецької філології, ледь живий полковник і я.

Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиваємо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкоджений часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса. Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за батька.

— Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, — каже Оля. — Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо все-таки? Або ти на нас тут почекай.

Та полковник хитає головою, всміхається:

— Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підіймуся.

Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Марусі фіксуються на далекій точці.

— Де наш дім?

— Он там, — показує полковник.

— Там? — Маруся витягує руку і мружиться, мружиться, мружиться... Бачить?

У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.

Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, будинки в ньому — просто чиїсь будинки, без віку й історії. Церкви — просто церкви: найдавніша церква Миколая, і Латинська катедра, і три собори — Юра, Вірменський та Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене. А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, доторкнися й відчуєш — кожен колючий шпиль, хрест і телевізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідомлення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.

Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі споруди, раніше невидимі — крила радянського автовокзалу на Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавництва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні райони, де живе більшість львів’ян, — Сихів, Боднарівку чи Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти дивишся? Ти бачиш?