Оля п’є каву, дивиться за вікно. Буде хороший день.

Львів все більше Олі подобається: в ньому стільки старих речей, які можна ще безліч разів продати. Вистачить на кілька поколінь антикварок.

Генріх обіцяв офіційно віддати Олі не лише її частку, але й свою — спадком віддати, коли помре. Це ж Оля оживила ТзОВ «Місто» — виторг такий, що старому антиквару й не снилося. Усміхнена, Оля йде на роботу:

— Бувай, прогульнице, — каже доньці. — Дивися за дідусем.

Маруся справді лишається вдома, на градуснику з невідомих причин 37,2. Зате можна побути з дідом, який все здає, все менше смажить млинців, усе частіше зойкає «Мамо!» І всі розуміють уже, що «мамою» є для нього й Велика Ба, і мати, і її мати, і всі на світі невидимі Ціликові жінки, навіть сестра, яка чи то була направду, чи то наснилась. «Мамо!»

Маруся лягає поруч, кладе голову на качину подушку, притискається до дідової спини, слухає.

— Що, качко?

— Просто тебе обіймаю. Щоб ти не кричав.

— Та хіба ж я кричу...

Він себе не чує — тільки радіомушлю.

— Т-с-с. Нехай спить мала, — каже мені старий.

Тільки радіо нікому не заважає.

— Виходить, є цей сто п’ятий поверх, — шепоче полковник собі під ніс. — Це ж треба. Цілих сто десять поверхів...

Маруся прокидається — старий вимикає радіо.

— Як ти, качко? Виспалася?

— Ой, так добре, — вона потягується. — Діду, ти будеш чай?

— Уже обід.

— Я щось приготую.

Їдять мельхіоровими ложками суп. П’ють чорний чай, привезений із Китаю. Слухають розмови сусідів крізь прочинені вікна.

— Ти чула, баб Тоню?

— Це жах!

— А в них же ніколи не було війни. Уявляєш, як їм?

Страждання, на думку цих українок, теж потребує досвіду.

— Та як ніколи? Так не буває, щоби ніколи! — не вірить невидима співрозмовниця.

Старий зачиняє вікно — прохолодно, каже. В кімнаті стає жарко та тихо. Я зітхаю й обидва — старий і мала — дивляться на мене так, ніби я щось не те сказав.

— А чому радіо не працює? — питає Маруся.

— Та шипить ото, — відмахується полковник.

А кров його відгонить старими страхами — сусідка ж бо має рацію, так не буває, щоб не було війни. Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина...

У тишу влітає Оля, ледве не наступає мені на хвіст, спішить до кімнати, нишпорить тонкою рукою між скринею та килимом із Азербайджану.

— Мам, ти чому так рано... Щось сталося?

— Ви що новини не дивитеся... — бурмотить Оля, рахує гроші: — Слухай, тату, я біжу долари міняти... Так? Правильно ж?

І чому вона думає, що старий має знати. Ще його дід не зміг зберегти рублів одної з імперій, а сам Іван — іншої. Міняються часи та банкноти, а фінансові результати Ціликів ті самі.

— Так, доню. В цьому є сенс, — каже нарешті полковник.

Коли двері грюкають за спиною Олі, Маруся запитує:

— Що відбувається?

— З мамою? З мамою, здається, все добре. В тебе дуже розумна мама.

— А нащо міняти долари? — не здається мала.

— Та на гривні ж, мабуть. На що ж їх іще міняти?

Мама Оля повертається раптом:

— Я, мабуть, поміняю ще сто, — коментує свою появу. — Сусідка каже, вже й на Пентагон теж... І хтозна, скільки їх ще захоплено? І взагалі, що буде? Може, вони так зруйнують усю Америку.

— Діду, — каже Маруся. — Ввімкни радіо.

— Так воно ж... Марусю, я просто не хочу, аби ти хвилювалася, перш ніж...

Маруся сама намацує радіоприймач, сама крутить маленьке колесо, і в мушлі шипить океан —

— А як дізнатися...

— Будуть списки загиблих, — відповідає полковник. — Але не одразу. Качко... Його могло там і не бути. Це ж ранок. А твій батько, якщо хочеш знати, геть безвідповідальний, він міг запізнитися на ро... — старий осікається.

Маруся йде в спальню, скручується на скрині. Острів іде під воду. Разом із сервізами й бальними сукнями, разом із вогнями Мангеттену й усіх новорічних ялинок.

Мама Оля повертається з кантору:

— Фух, поміняла.

Усе так непевно: хто загинув, на скільки зміниться курс валют.

Того вечора Оля довго дивилася телевізор і врешті перемкнулась з новин на якийсь американський блокбастер. У блокбастері нічого не знали про руйнування веж, літаки, терористів, курс долара, коливання індексу ДоуДжонса. На екрані лилися криваві ріки. Це був старий добрий блокбастер, де видно, кого саме вбили, і майже зрозуміло, за що. Далеко за північ екраном поповзли титри, й Оля востаннє клацнула пультом. Заскрипів польський паркет.

— Марусю, ти спиш?

— Ні.

— Слухай, з ним усе добре, можливо. Це ж дуже престижні вежі, там усілякі банки, а твій тато, звісно, закінчив торгово-економічний, але... Знаєш, я думаю... Можливо, він вигадав про сто п’ятий поверх? 

У крамниці майже звичайний робочий вечір. Доводиться розбирати чергову коробку з мотлохом. Люди чомусь несуть і несуть речі, наче врятованих у катастрофі.

Маруся в чорному. Змусила матір підібрати для неї траурний одяг. А Оля змусила доньку йти — до школи, тоді — на роботу:

— Так тобі легше буде про це все не думати.

Але Маруся думає «про це все». Та й більше, здається, думати нікому. Пані Віра новини начебто дивиться, але чомусь не хвилюється — напевно, не розуміє нічого.

Маруся подає речі з коробки, Мама Оля оцінює, а Степан записує:

— Статуетка. Дівчинка з дзеркалом, — диктує антикварка. — Порцеляна, розпис. СРСР, Дулево. 59-й. Стан відмінний, без тріщин і сколів.

— А чому очі заплющені? — дивується помічник. — Вона ж має дивитися в дзеркало.

наші

речі? Чому ця брошка з гранатом із 60-х — найстаріше, що у нас є? Бо не рахувати ж чужу срібну ложку й ікону від тітки Дусі. І окуляри німецькі, в яких розпливається світ... Де залишилося все наше?» Але ні, звісно, нічого такого Оля ніколи не скаже — в полковника ж серце. І хіба так уже й мало — знати, що батько з Крайновки, а мати з Баку, куди хтось колись прийшов за течією... Неважливо навіть якої ріки. Був попит на річку Волгу, а тепер — на довоєнний крам у львівському ТзОВ «Місто».

— Пиши! — Історію статуетки Оля придумає потім. — Підсвічник, олово. Австрія...

— А це що? — тепер вже Маруся порушує порядок, намацавши на прилавку щось загадкове. Вони зі Степаном таке між собою звуть ННО — Непізнаний Непотрібний Об’єкт.

— Це? А, це лава застигла, — відповідає хлопець.

— А ну... — Оля вихоплює сувенір із Марусиних рук. — Це з вітрини? Хто це прийняв? Уже й ціну наклеїли, ну… Як я це маю продати?

Степ тільки плечима знизує:

— Ну я прийняв. Насправді... Цікава річ, аж з Італії… Може, навіть з Помпеї?

— З Італії, ясно, ага. Тільки неясно, до чого Помпеї? Нас тут по-твоєму засипало попелом? Ми ж львівська крамниця, а не сувенірний кіоск у підніжжя вулкану, ти не... — вона обриває сама себе.

Уже міркує, здається, чи не збрехати, що сувенір належав якійсь знаменитості. Приміром, уламок привезла сюди сама Крушельницька, українська зірка світових оперних сцен. Гарна ж історія вийде. У 1939-му прима завітала невчасно до рідної Галичини — так само невчасно, як кількома роками раніше покинув Галичину батько Надії Іванівни. Українці взагалі, здається, не так нещасний народ, як невчасний. Через початок Другої світової співачка вже ніколи не повернулася до Італії. Тож хіба не могла вона привезти в своїй елегантній валізі цей самий уламок застиглої лави? Тільки він від Італії їй і залишився. Чому б ні? Здається, я й сам уже можу бути незлим продавцем у крамничці Ольги. Можна навіть отак: Лариса Косач привезла сувенір з лікування... Ні, в це вже точно ніхто не повірить.

— Мамо, а можна взяти цей уламок собі?

Оля чомусь вагається. Так, уже вигадала, мабуть, історію, яку шкода втрачати. Оля не вміє зупинитися. Якщо розкажеш досить історій, котрась із них виявиться правдивою, а може, й твоєю. Хіба що так. Коли до крамниці заходить полковник, Оля завжди нервує, і я боюся, що раптом антикварка розвернеться й спитає: «Тату, а де