Отакий вільний, я й ночую на вулиці. Мороз не великий, та, коли прокидаюся, на мить здається, що я помер. Заніміли лапи, але найгірше — зникли всі запахи. Сніг тепер просто такий, як в телевізорі — сніг, який не пахне нічим. Звуки теж зникли. Тільки стріляє щось. І я лякаюся: це Мисливець? Він отримав таки свій наказ? Куди він цілить? У кого? Люди довкола рухаються беззвучно, і я гублюся в просторі й часі. Що відбувається, де і коли? Стріляє то справа, то зліва, так, ніби я — на лінії вогню. Не розрізнити своїх і чужих. Тільки безглузда картинка.

На щастя, мене знову запрошують до намету, я гріюся — й запахи повертаються. А разом з ними й думки приходять в порядок. А стріляє — стріляє у вухах. Треба ж таке придумати — снайпер... Я просто застудився і все.

Так починаються мої найважчі дні. 

 Ліс. Ти біжиш. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса.

Я не я. Уві сні я полковник. Я хлопчик Іванко, рудий, клаповухий. А втім, сиве волосся вперто падає мені на очі, наче сніжить. Поміж чорних струмків я шукаю жолуді, обдираю з дерев кору, мені світить червоним вогником горобина.

У лісі тиша така. А я розгрібаю сніг і зігниле листя, намацую шорсткі плоди. І нарешті — розсип жолудів на долонях. «Мамо! Знайшов! Подивись!» Тиша така. Нікого немає. Більше нікого немає — відлунює в голові. Й раптом в цій тиші гуде щось, як джміль. Усе голосніше. І ось уже рев заповнює вуха, і ліс, і весь світ — літак. Я намагаюсь розгледіти його в небі, я задираю голову. Літак прилетів убити мене? Як завжди? Але ні, уві сні я знаю: війна ще навіть не почалася. Ще десь танцюють. Ще світяться десь вітрини кав’ярень. Ще гімназисти тікають зі своїх занять і біжать на гору, звідки видно все місто. Уві сні мені навіть відомо, що літаків, які так загудуть, — ще немає. Перший реактивний літак побудують тільки 39-го року. В СРСР — тільки після війни, коли я вже буду... І я розумію, хто там, на висоті. Хто

ще міг прилетіти по мене, по нас із мамою, батьком, сестрою й братами, яких у мене іще багато? Я кидаю жолуді в сніг, я махаю руками — собі самому. «Я тут! Сюди!» І попри рев двигуна, пілот мене чує, я знаю. Він опускається нижче, так, що навіть страшно стає — раптом не вийде з цієї фігури, як СУ-27 у Львові тоді, коли я вже буду... Це неважливо.

всі ми, вцілілі

, ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, — всі заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі марципани й халва, і навіть ванільне морозиво — все найпрекрасніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»

Пілот мене впізнає. Набирає висоту, попри всі закони аеродинаміки. Попри закони він і врятує нас. Хоч це заборонено. І літак кружляє над лісом, і сніг обертається раптом на зерна пшениці. І я знаю, що всі вони наші. Саме ті, що ми сіяли й жали, ті, які в нас відібрали. І я підставляю долоні, я відкриваю рот. Я хочу танцювати під цим дощем.

А потім із неба летять вже не тільки зерна — а всі хлібні кірки, які я ніколи не викидав, всі шматки хліба, які

Я прокидаюся — мені так здається. Але я знову у тому ж лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак віддаляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.

Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Чекають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І раптом я бачу його — дім. Тільки цього ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля Крайновки. І я знаю, що там всі мої — вдома, чекають на мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не впаду, ні. Ось залізна брама відчиняється переді мною — я залітаю всередину, деруся нагору: «Я повернувся!» Двері на третьому поверсі, а за дверима — дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І світить вогником горобина. Тиша така, і раптом — ревище літака. Зерна падають з неба. Та я вже знаю — пілот не впізнає мене.

Мені треба додому. Треба донести горобину, жолуді та кору. Ніхто не зупинить мене, не заборонить принести хоч це додому. На мене чекають... І раптом я бачу його — мій дім. Не хату — будинок по вулиці Лепкого. Чекайте, в мене ж там є хліб — оті кірки, я ж їх ніколи не викидав...

Я прокидаюсь, тепер по-справжньому. Стрілянина стихла. Тиша така. І холод. Здається, я марив — і досі марю. Я, може, помру. Здійсниться прокляття. Господар убив мене, хоча сам вже давно помер — убив, просто покликавши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.

Наступне, що я пам’ятаю — стара киянка вперто вливає мені у пащу щось тепле — хай мені бультер’єр, кашу. Я ковтаю. Боляче, але добре.

Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне. Більше нічим. Жінка — в чорному, наче таки хтось помер чи скоро помре, тільки навколо горла — помаранчевий шарф. Не зі штабу партії — жінка сама зв’язала, як наша Ба.

Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають. Люди, виявляється, весь час співають.

І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре. І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітрини кав’ярень. Люди співають. 

Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:

— Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!

Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляється, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано — як у радіомушлі.

Доміку

.

Ш-ш-ш...

Маруся мружить свої дивні очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне Львовом.

Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.

— Та годі розмовляти з собакою, — каже Степан. І це, на жаль, я чую вже добре.

Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори. Тільки ж, хай мені бультер’єр, — ми йдемо повз той самий готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються, та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.

— Ану стій! — це кричить охоронець. Той, що пропонував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж — я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас він наздоганяє.

— Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?

Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий? Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема. І Маруся тепер — викрадачка пса. Принаймні підозрювана. Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На бультер’єра я взагалі здався йому?

Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж — якогось наказу, якихось «дальнейших распоряжений».

— Може, тікаємо? — пропонує Маруся.

— З глузду з’їхала, — шепоче Степан.

І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підлітків і кудлатого пса — ми не подобаємося їм. Втім, вони нам також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди. Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, я сам винен у всьому.

— Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, — командує охоронець.

І в мене всередині все холодіє — так, наче я до того ще не остаточно замерз.

— Що ви вигадуєте? Це мій пудель, — знову повторює моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сумнівається, чи я насправді її.

— Дівчино, не хочете — пес піде сам. Там його господар чекає.

— Господар — це я. І взагалі, я покличу міліцію!

— Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, — посміхається чоловік. — Поїхали, дівчино!

І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається стояти на червоній доріжці у вестибюлі.