— Ой, сонечко! — скрикує мала, відчуваючи безпомильно маленьке створіння на безіменному пальці. — Дивись, діду, в мене сонечко! Як обручка!

Дід не чує. Маруся кличе знову і знову. І так ми сидимо на траві й чекаємо, і сонечко відлітає на небо.

До теплиці Марусі заходити заборонено:

— Там хімікати, качко. Всілякі шкідливі добрива, — бреше дід.

І я ображаюся, я так ненавиджу запах його брехні. Часом думаю, що колись полковнику стане погано там, у задусі кабіни. І він не зможе відірвати рук від штурвалу, ніколи не зможе вийти з цього свого іржавого літака. Так і сидітиме там, застиглий, до віку, поки не обернеться на прах.

Та й що він любить насправді: винищувачі чи небо? Що це за хвороблива залежність? Так-так, залежність, звідки взятися справжній любові.

Можу собі уявити, як Іван вперше побачив літак. Це ж тоді, коли смерть падала з неба, як дощ, — але хату Ціликів оминала. Полковник міг би бути вдячним за це. Але ні, він не пробачив. Богу чомусь не пробачив нічого — тільки небу та літакам у ньому. Бо пройшов поміж краплями того чорно-вогняного дощу — чи то німецьких бомбардувальників, чи то «своїх». І з того часу вже завжди він залишався цілим. Чорт його знає як. Бог його знає чому. Щиро кажучи, я не дуже-то вірю у випадковості. Ось і зараз — нам не пощастить просто так, якщо я нічого не вдію, — Оля нас викриє.

Тому я обертаюся й з силою рвуся з повідця. Полковник озирається:

— Та що з тобою, дурашка?

Він сьогодні в доброму гуморі. І коли Оля обережно виходить з-за повороту, він і їй усміхається:

— О, а ти, качко, чого тут?

— Та я... Ну... Тату, а можна з тобою?

— Ой, качко... — полковник вигадує на ходу: — Ти знаєш, я й сам щось передумав на дачу сьогодні. Щось так недобре, голова паморочиться... Але серце не коле, ні! оже, погуляємо в парку? Як коли ти маленька...

І вони повертаються до Єзуїтського саду й гуляють під руку, так, як колись і змальовував полковнику брат, —

Полковник каже: радіо скоро зовсім зламається. Оля каже: вам з Ба треба до лікарів, мати кашляє все гірше. Тільки де ж знайти доброго лікаря? Той, що приходить із поліклініки, геть нічого не тямить. Ще говорять про Машу: дід запитує, як там її навчання, — Олі важко брехати, але вона бреше. Ще говорять, треба шукати кращу роботу.

— Можливо, навіть їхати за кордон? — запитує Оля. — Всі ж їдуть, і, кажуть, там медицина творить дива — а це те, що треба Марусі.

Ясно ж, за кордоном узагалі — казка. Хоча принцеса й розбилася.

— Та ну, що ти говориш, який закордон? Як ви самі там? — питає полковник і міцніше стискає руку доньки.

Я чую в цьому питанні: як я без вас?

Та все це розмови: ніхто нікуди не їде. Тіні людей лягають разом із листям поверх розтрісканого асфальту. Людям раптом подобається просто гуляти. І вони вперто кидають мені якісь кривенькі палиці та гілки:

— Дом! Апорт!

Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю — хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи. 

Тоді, у парку, полковник та Оля вирішили: мають якось виманити Велику Ба хоч на маленьку прогулянку. План був простий — вдавати, ніби всім кудись терміново треба піти, й нікому погуляти з собакою. Так, я мав роль в тій п’єсі.

Маруся в школі, Мамі Олі — час у кіоск, напарниця захворіла. Дід має бігти сваритися — не дорахували частину пенсії. А Тамари й нема — поїхала в чергову подорож-пошук. Уже саму її скоро треба буде шукати.

— Він почне скавучати й стрибати на дверну ручку. Він завжди так робить, — передбачає Оля події. Люди, скажу вам, жорстокі. — Нікого не буде, й в мами не буде вибору...

Перш ніж піти, Оля навіть дістала з шафи пальто Великої Ба й поклала його на видному місці:

— Я там дещо шукаю в шафі. Нехай твоє пальто поки тут. До речі, якраз по погоді...

Велика Ба лише посміхнулася зі свого великого крісла. Саме щось шила на продаж, низько нахилялася над шиттям. Вона вже погано бачить, пальці часом тремтять, і кашель — напади не дають працювати.

— Ой, погуляти з Доміком не встигаю!

— Так візьми з собою.

— Я не можу!

— Чому це?

Цього Оля, вочевидь, не продумала.

— Там... товар привезли! Там... місця нема! Одне слово, побігла я.

І Мама Оля справді побігла — грюкнула дверима, а ми з Великою Ба залишилися дивитися одне одному в перелякані очі.

— Потерпиш? — спитала вона. — Ванєчка, — так вона називала полковника, коли він не чув, — скоро приїде.

Й продовжила собі шити.

«Ванєчка», звісно, не приїздив. Чекав на нас трохи далі по вулиці, в засідці. Тож я, як справжній розумник, почав скавуліти й стрибати, не чекаючи, доки природна потреба справді припре. Захист прав собаки — справа самого собаки.

— Доміку, куди ти ходиш гуляти? — спитала смиренно Велика Ба. — До парку?

Коли вона вийшла на вулицю, довго стояла коло будинку №4, нікуди не йшла. Мабуть, все було занадто яскравим і справжнім. Може, й запахи вона відчувала. Терпке листя, люди, нові парфуми панянок, що цокають на Лепкого своїми підборами. Востаннє Велика Ба виходила з дому шукати Машу. Але тоді нічогісінько, певно, не бачила навкруги. Врешті вона вдихнула глибоко львівське повітря й пішла. Я повів Лілю до її полковника.

І вони гуляли. Велика Ба майже не сердилася, вдала, що повірила: зустріч ця випадкова. От тільки новенькі туфлі й біла сорочка, яку полковник вдягає хіба на зустрічі ветеранів... Здається, він навіть збризнув себе одеколоном «Міф», який давно припадав порохом у комоді.

Уже коли поверталися, біля дверей, Велика Ба, здається, хотіла сказати важливе щось — але закашлялася й вимовити змогла лише:

— Дякую.

А полковник нічого не відповів. Він був не дуже ввічливим — мовчки нахилився витерти мені лапи від вуличного бруду. І я мусив вдихати цей його дефіцитний прибалтійський одеколон. 

Спочатку був просто кашель. І кожного разу, коли Велика Ба хотіла щось розповісти, він зупиняв її. Щось вдиралося в горло, щось лоскотало зсередини, наче качиним пір’ячком з подушки чоловіка. Потім — наче шпилькою з улюбленої старої брошки — квітки з гранатом у серцевині.

А все-таки ніяк не може піти — як онука, погладжує стіни, ті самі Марусині дірочки на шпалерах. Раптом відсмикує руку.

Відтоді, як довелося бігати містом у пошуках Маші, кашель взявся душити по-справжньому — й не відпускав.

Пігулки від горла давно не допомагали — довелося йти таки до лікарів. А лікарі розгубилися — запевнили тільки, що це зовсім не алергія. Та вилікувати доладу все одно не могли — то прогрівання якісь вигадували, то взагалі — поїздку до Криму. Та який Крим? Востаннє Цілики їздили у відпустку ще в 91-му. «Дикунами» вселилися до старого будинку... Та й тоді відпочинок не вдався. Хоч був уже не сезон, до господині, слідом за Ціликами, приїхали інші гості — родина кримських татар. Татари мовчки пожили день, а тоді заявили: цей будинок збудував їхній прадід. І жили вони тут сто літ, і ще би сто літ жили, але — депортація.

Так увесь тиждень і слухали Цілики ґвалт і плач: господиня чи то «господиня» спочатку кричала й викликала міліцію, а тоді почала плакати — мовляв, у 44-му її батьків сюди поселили насильно — та ж сама година на збори й вагон для скотини. Й куди їй тепер? Вона то їх дім зберегла, а хата в Орловській області вже, певно, зрівнялася із землею. Ні, в Крим Цілики більше їхати не могли й не хотіли, хоч як любили рапанів та кипариси — гроші збиралися не для того. Та й все ясніше ставало, що Крим навряд би поміг.

Поставлений врешті діагноз усіх налякав. І як я не вчув? Ймовірно, це запах нафти маскував від мене хворобу. Тільки подумати, коли я вперше побачив цю жінку у великому кріслі, хвороба вже жила в її нутрощах, множилась, як чутки, переконувала здорові клітини в своїй правоті — і ті вірили, й переходили на бік раку.