— Червона, — зітхає Оля.

Маруся не звикла, що мати більше не викладає в школі історію.

Мала, звісно, впізнає будь-яку річ з єдиного дотику, ще до того, як мисливець піднімає рушницю. Це просто така гра — у диво. В те, що Маруся — володарка важливого дару впізнавання речей.

Гра закінчується, й дівчинка нудиться знову. Знову заводить розмову про скриню — раптом всередині взагалі — королівська корона, спадок засновника міста. Версію про

Потім Маруся припускає раптом щось зовсім страшне, страшніше за версію про провалля до інших галактик.

— А що, як там хтось мертвий всередині?

— О Боже, що ти говориш, Марусю! Дитині не можна говорити про смерть!

Дивна думка. Звідки вона в людей? Можливо, це в гарнізонних містечках від дітей завжди щось приховували? Випадково загиблих на стрільбах солдат, бойові завдання, а може, чорні квадрати таборів, добре видимі з північного неба. Але Маруся не розуміє обмежень, не бачить:

— Коли Атлантида потонула, люди ж померли. Але з’явились нові та знайшли скарби. Й хіба господар скрині не повернувся б за нею, якби був живий?

Мама Оля пояснює, звісно: повернутися не завжди можливо. Іноді все, що ти можеш, — залишити своє для інших людей.

— Але людям, які потонули разом з Атлантидою, не шкода було б, якби ми її знайшли?

— Ні, я... Я впевнена, що не шкода. Атланти ж були добрими.

— А ми?

— Що ми?

— Ми добрі?

Це складно — розмовляти з дитиною. Тому дорослі й сюсюкають. Іноді мені здається, діти знають більше за всіх і ставлять свої каверзні запитання тільки для того, щоб змусити дорослих промовляти відповіді вголос.

Це ще поталанило, що ми, собаки, німі. Хоча, а про що б я спитав? Мені ж усе ясно. Не було ніколи ніякої Атлантиди. Весь світ — Атлантида. Щойно хтось його губить, хтось інший знаходить — і скоро загубить теж. І так без кінця. Світ — нерозмінна монетка, застрягла між каменями, доки її не знайде дитина. Колись на таку монетку можна було купити морозива, тепер — нічого уже не купиш. Інфляція, зміна влади й суспільного ладу, заміна банкнот і карбованих профілів. Тільки морозива хочеться все так само. Навіть собаці.

Маруся бере до рук срібну ложечку. Нею колись годували маленьких Тамару та Олю, потім Машу, тоді — Марусю. Чомусь Велика Ба думала, що дітей треба годувати саме срібною ложечкою.

— Це твій прадід забрав у фашистів, — пояснює Оля. — Як у твоєму улюбленому кіно.

— У кіно ложечку не забирали... — задумується Маруся. Уточнює: — Дід у фашистів забрав?

— Так, а в кого ж.

Та Маруся ще не закінчила із питаннями:

— А фашист купив цю ложку для себе? Навіщо йому така гарна? — Маруся вкотре ніжно обмацує вензелі найціннішого родинного скарбу.

Дід, батько Великої Ба, повернувся з Берліна пораненим переможцем, привіз оцю ложку, якусь мереживну скатертину, яка так і зосталася десь під Баку, та окуляри в золотистій тонкій оправі. Коли одягаєш — світ розпливається. Той фашист, що носив їх, мав, мабуть, дуже поганий зір. Ніхто так і не замінив скло.

— Може, фашист купив її не для себе, а для родини.

— А у фашистів буває родина? — дивується Маруся. Видно, в радянських фільмах, про це сказано небагато. — І що, діти фашиста теж їли з цієї ложки? А чим же вони тепер їдять?

— Припини дурні запитання! Інакше не будемо більше бавитись в Атлантиду.

Але Цілики й далі бавилися. Гра потрібна була Марусі. Тільки зі срібної ложечки ніхто чомусь більше не їв, і цукор в міцному чаї розмішувати нею перестали — поклали до серванту вже навічно, біля іншого безглуздого трофею — окулярів, в яких розпливається світ.

А потім, коли Маруся втомиться, мати читатиме їй вголос книжку. Світло з-під жовтого абажура світитиме, осяватиме Марусину усмішку та застиглі очі, Маму Олю, Тамару й Машу, зігнуту над альбомом.

У книжці хворі діти тікають від фашистів аж на далекий Алтай. Діти з книжки, звісно, одужають.

— Тебе теж вилікують, — каже на всяк випадок Оля.

— Раніше б давно вже вилікували, — повідомляє раптом Тамара — вона це вже казала насправді. Здається, вона ностальгує усе сильніше. — При Союзі...

Полковник втручається:

— Що ти верзеш? Що при Союзі? При Союзі люди не сліпли? Заборонено їм було сліпнути? А за порушення що? Десять літ таборів!

— Татку... — Оля вскакує з місця. — Тихіше, тут же Маруся!

Полковник зітхає, йде геть. Тамара кидає вслід:

— Розходився кричати! Тут тобі не твоє село!

Полковник озирається. Я втискаю морду у плечі — ох, зараз буде. Але нічого не відбувається. Полковник шкандибає до своєї радіомушлі, й слухає-слухає-слухає, на коротких і довгих хвилях... 

Де б не працювала Мама Оля, Маруся любить посидіти в неї — тепер ось ми сидимо в кіоску. Світло ліхтаря проповзає до металевої буди, минаючи сигаретні блоки, марси-снікерси та жувальні гумки. Всередині тіні від марсів різкі й загадкові, ніби справді це не цукерки — залізо й базальт інших планет.

Маруся каже, в кіоску не менш цікаво, ніж на уроках історії. Мама Оля чомусь так не думає та повторює:

— З мене була погана вчителька. Треба знати своє місце.

Несхоже, щоправда, аби й кіоск був Олиним місцем. Запах чорнила й крейди більше їй личив. Тепер її шкіра нагадує про Господаря — тхне тютюном і грошима. А гроші — пахнуть натовпом, усіма жителями країни, що ланцюжком передають банкноти з рук в руки.

Оля гроші не любить, тримає під прилавком миску з водою й рушник, перерахує решту — й споліскує руки. Та приходять нові клієнти, купують сигарети й презервативи, жувальні гумки з наклейками й інопланетні цукерки. Оля так називає їх — інопланетні, бо Цілики марсів-снікерсів ніколи не куштували. За винятком Маші.

Маша фиркає:

— Я таких об’їлася ще в Німеччині.

Маруся заздрить. Тамара киває.

Вона сама нічого такого не їла, лише купувала доньці — дорого ж.

Тепер, потай від всіх, ми куштуємо цей загадковий Марс на двох із Марусею. Тобто мала би куштувати лише Маруся, та я змушую її поділитися — може, мені в кіоску й краще, ніж в школі. А головне, і в кіоску, і на уроці розвага, зрештою, одна й та сама — історії. Тільки на уроках — історії країн і народів, а тут, у кіоску — дрібні, випадкові, людські.

Удова партійного боса, Варгіна, виявляється, любить батончики не менше за нас із малою, тільки грошей в неї більше.

— Вы не смотрите, Олечка, деточка, что я американские конфеты беру, — торохкотить вона досі з акцентом якогось далекого російського міста, досі з його запахом — заводи, риба, зима. — Я же раз в неделю только. Попробовать. А папа ваш как?

Це ж треба, яка увага до нас. Оля знизує плечима — добре, лише ось серце... Нервуватись не можна, а полковник усе нервується — з будь-якої дрібниці. Засідання Верховної Ради слухає.

Товаришка Варгіна зітхає, поправляє велику зачіску, починає повідати про покійного чоловіка так, наче за тим і прийшла:

— Згорів на роботі. Все — стрес. Розумієте? Це ж відповідальність. Велика відповідальність. Зараз, дєточка, немає таких людей.

Мама Оля киває. Вона трохи уявляє собі відповідальність і стрес працівників КДБ — сама, Бог милував, не стикалася, але чула й читала... Ці читання, щоправда, ніяк, здається, не позначались на її світогляді. Й, думаю, Варгіну Мама Оля недолюблювала геть не через роботу її чоловіка, а тільки тому, що мадам Варгіна нас із полковником незлюбила. Полковника — за те, що вітається українською, мене — за компанію. Втім, вона також ненавидить і огидну таксу на прізвисько Лумп...

А хазяїн такси, Ярослав Теодорович з під’їзду навпроти, намагається кинути курити, бо дуже хворіє. Якщо не кине, каже, не доживе не те що до десятиріччя Незалежності, а й до президентства В’ячеслава Чорновола, на якого покладає, здається, великі надії. Вибори вже в червні, та Мама Оля тихо пояснює доньці, так, ніби це важливо для семирічки, що Чорновіл цього року навіть не балотується.