Та ці чужинці не заблукали. Їх троє. Літня пара: він давно пахне нею, вона — ним, і обоє — цілим букетом хвороб і містом. На старій — смішна біла панамка, на старому — смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець — чоловік молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та одеколоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.

Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивляться — хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить у стіну з брезенту старий полковник. Хай начуваються, за мною все-таки авіація.

— Песик... — каже стара — англійською, хай мені бультер’єр. Мій рівень дозволяє зрозуміти гиденьке «doggy» — таке назвисько личило би якомусь Лумпу, а я пес великий, навіть занадто. Який я вам песик?

— Доброго дня! — гукає молодший прибулець кілька разів. — Певно, не чують. Але ж раз є пес, і господар має бути десь тут. Може, я зайду й загляну до теплиці?

Ні, нам тут бракувало тільки американців. Сподіваюсь, міжнародного скандалу та ядерної війни через наш винищувач не станеться? Вже ж ніби завершилася Cold War.[4] 

Хоча що я тямлю в геополітиці...

— Може, й нема господаря. Глянь, який він брудний. So dirty... Це, певно, бездомний пес, загубився або вигнали.

— Г-р-р-р, — я починаю панікувати, та, на щастя, чую знайоме клацання. Шелестить целофан і шипить брезент. Зараз побачиш, полковнику, яка в тебе делегація на городі. Казала ж Оля, щоб ми сьогодні сиділи вдома — не послухався. Ні, точно буде скандал — хоч би не міжнародний.

Першим заговорив наш, той, що облив себе одеколоном, вочевидь, готуючись до зустрічі іноземних гостей. А гості, виявляється, аж з самого Сан-Франциско.

приклеєні до землі. Але, коли бачать нас, то погоджуються. Поставте себе на моє місце. Дайте нам дозвіл... Please. Ми ж все одно доб’ємося. Якщо треба, то в мера дозвіл візьмемо. Тут же рідні... Ви розумієте? Свідки їх бачили в пересильній тюрмі. А тут їх...

— Звідки ж ви тут взялися? — шепоче полковник.

Гості — львів’яни.

— Пан Андрій і пані Роза, — представляє їх молодик.

Вони народилися в місті, та мусили з нього тікати. Тепер у них тут дуже важлива місія... «Mission impossible», я би сказав, — провести розкопки тут, на Замарстинові, зокрема і на ділянці полковника Цілика. Чужинці геть божевільні — можу погодитись зі старим:

— Ви з глузду з’їхали? — перепитує він.

Кулаки вже стискаються, гнів труїть свіже повітря — від такого гніву, буває, не родить на городі картопля. В моєму старому, здається, є додатковий інстинкт, щось схоже на самозбереження, от тільки зберегти треба не тільки себе, а й землю. Але також, звісно, приховати від гостей заіржавілу таємницю позаду.

І старий полковник розпаляється не на жарт. Дозволити вести розкопки на цій ділянці? Працювати кому? Ар-хе-оло-гам? Рештки динозаврів шукатимете? Ні, точно здуріли.

— Але це ж дуже важливо, — виправдовується отой, що наш, вочевидь, підприємливий аспірант якого-небудь факультету тої-таки археології. — Не лише для цієї родини, а й для історії. Розумієте, є ділянки, позначені свідками. Деякі ваші сусіди вже...

Та полковнику не потрібні пояснення іноземних пройдисвітів. Перекопувати його землю? Ні, йому вистачило вже тих шахраїв, що намагаються пробратися до його квартири.

— Геть! І звідки ви тут взялися на мою голову? — повторює він знову.

Але диваки не здаються. Жінка навіть почала схлипувати. А старий в капелюсі раптом говорить до полковника українською, досить вільно, хоч і з акцентом. Та полковник нічого не хоче знати, він же сказав уже: це його земля. І тоді чоловік в капелюсі теж, як полковник, кричить, так, що, здається, лякаються навіть його супутники. Кричить, що в його любої Рози не залишилось в місті нікого й що ніхто не знає, чи батьків її розстріляли в гетто, чи, може, відправили в Белжець? І якщо відправили, чи дожили вони до того, аби зайти в газову камеру чи, може, померли раніше, у вагоні? І думати про це більше немає сил. А сам чоловік в капелюсі — українець, батько й дядько — священики греко-католицької церкви...

І тут я згадую одну з численних Олиних вигадок — ту, з якою вона продала обручку з цирконієм одній літній парі, чимось схожій на цю: «Якщо розповісти історію про цю обручку — велике кохання, війна, він — єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити триста». То невже вони справді є — ці закохані?

Але ні, Роза й Андрій у Львові були дітьми, вони познайомилися вже там, у Сан-Франциско. Та й на пальці у Рози, здається, справжнісінький діамант.

— Роза вже ніколи нікого не знайде, але поїхала зі мною в цю складну подорож. Краще знайти хоч щось, хоч когось, — вже спокійніше говорить містер Андрій зі смішним акцентом. — Спочатку городами ходив Павло, наш помічник, — він киває на аспіранта. — Але дачники відмовляються, а я не розумію чому...

— Для чого ви все це мені кажете? — хоче зупинити чоловіка полковник, та чоловік із Сан-Франциско (чи то чоловік зі Львова?) не хоче спинитись: — Люди тут ніби

Кров прибульця тхне відчаєм. Та найдивніше те, що і кров полковника тепер пахне так само. І я боюся за нього — серце ж. Він же просто не може дозволити ці розкопки, навіть якби й хотів.

літак, певно, не лише пахнув, а й виглядав вороже. Вони так тоді і не познайомились. Та й допомога археолога виявилася непотрібна. На ділянці ж не було нічого.

— Ви здуріли, — повторює він, та виходить уже зовсім непереконливо. — В мене тут... В мене... Грядки, картопля... Моїй родині хто ж їсти... Балаган! — полковник задихається, замовкає, дивиться кудись — крізь непроханих гостей, крізь сусідські паркани, кудись далеко на схід.

— Тут їх розстрілювали, — повторює чоловік у смішному капелюсі.

— Німці? — питає полковник, і, я думаю, що, може, він і погодиться попри все. Тільки куди подіне літак? Бо справді може вийти скандал.

— Знаєте, ймовірно... — американець раптом вагається.

Мабуть, щось у полковнику його насторожує. Може, військовий плащ, що висить при вході в теплицю? — Бачите, свідки не можуть сказати точно, вони були дітьми, і...

— Не німці. Енкаведе? — питає полковник.

Усі кивають — і тут же лякаються. Бо старий знову мовчить. Жінка вирішує втрутитися:

— Ви не хвилюйтеся, — тарабанить своєю англійською, хоч їй самій не завадила б ця порада. — We will pay you.

— Вони вам заплатять, — перекладає її слова молодик.

Дарма вони це, не варто було про гроші. Треба знати полковника. Він наче знову сказився:

— Не треба мені платити! — кричить. — Подуріли! Це мій город. Це моя земля, — полковник махнув на гостей рукою й поплівся геть.

— Ну пожалуйста! — прокричав раптом Андрій російською.

Старий озирнувся:

— А чого ви до мене російською раптом? Думаєте, мова щось змінює? Думаєте, що я... — він мовчить, ніби видобуває з пам’яті щось важливе чи, навпаки, ховає. А тоді вказує пальцем на землю під гумаками: — Хто там у вас?

— Так батько ж. І брат його.

Я знаю, про що мій старий думає. Він сам так ніколи і не знайшов... Його батько був і вже залишиться «зниклий без вісти і без толку».

— Добре. Але під теплицею копати не будете. Там цінні... рослини цінні. Знайдете тут, то знайдете.

— Але ж... — пробує торгуватися аспірант.

— Я вам сказав. І тільки в моїй присутності. І щоби без вибриків.

Вибриків не було. Були люди з лопатами та ящиками. Ящики готували для кісток.

— Навіть не підходьте сюди. Дом! Охороняти!

І я охороняв. Навіть гарчав, коли хтось наближався до літака — аби полковник почувався спокійно. Я вглядався в розриту землю — без цікавості, якщо чесно. Я ж то одразу знав, що там є під гумаками полковника, а чого немає.

А за якийсь час до нас на город ступила — хто б ви думали — Надія Іванівна.

— Доброго дня, — я знаю, вона впізнала полковника. — А я археолог. Мене попросили допомогти тут... А ви... Вона, певно, хотіла перепитати, чи полковник часом не дід її маленької подруги. Та полковник, боронячи свій