— О так! — схвально вигукнув Гарин. — А ще ми співаємо і танцюємо на воді, знаємо багато про зцілення людей. Моя мати — найкраща сповитуха на Вестеросі, а батько вміє зводити бородавки.

— Як ви можете бути сиротами, коли маєте батьків і матерів? — запитала дівчинка.

— Вони — ройнари, — пояснила Аріана. — Їхня матір — велика річка Ройна.

Мирцела не зрозуміла.

— Я гадала, що це ви і є ройнари. Тобто ви, дорнійці.

— Частково так, ваша милосте. У мені тече крові Німерії — так само, як і Морза Мартела, дорнійського князя, з яким вона одружилася. На день їхнього весілля Німерія підпалила усі свої кораблі, щоб її народ зрозумів: вороття назад немає. Більшість раділа, побачивши полум’я, бо мандри їхні перед прибуттям до Дорну були довгі й тяжкі понад усяку міру; безліч людей забрала лють моря, хвороби та людолови. Але дехто лементував і жалобився; вони не любили цю суху червону землю з її семиликим богом і тому, забажавши триматися старих звичаїв, склепали собі човни з недопалених коробів суден та стали сиротами Зеленокрівці. Матір у їхніх піснях — то не наша Матір Небесна, але Матір Ройна, чиї води живили їхнє плем’я від світанку часів.

— Я чув, ройнари шанують якогось бога-черепаху, — мовив пан Арис.

— Річковий Старий — то менший з богів, — відповів Гарин. — Він сам народився від Матері-Річки і боровся з Цар-Крабом за владу над усіма істотами, що живуть у плинкій воді.

— Ой, — захоплено мовила принцеса.

— Чував я, що ваша милість теж перемагали у запеклих битвах, — мовив Дрей найбадьорішим голосом. — Кажуть, за столом для циваси ви не виказували нашому хороброму князеві Тристану ані краплі жалю.

— Він завжди розставляє клітини одним і тим самим способом: усі гори попереду, слони у проходах, — відповіла Мирцела. — То я просто висилаю наперед дракона та з’їдаю його слонів.

— А чи грає в цю гру ваша покоївка? — запитав Дрей.

— Розамунда? — перепитала Мирцела. — Ні. Я намагалася її вчити, але вона жалілася, що правила надто складні.

— Вона теж з Ланістерів? — запитала панна Сильва.

— З ланіспортських, не з Кастерлі-на-Скелі. Волосся вона має такого ж кольору, як я, але пряме замість кучерявого. Ми з Розамундою не надто дружимо, та коли вона вдягається у мій одяг, то люди, не знайомі з нами зблизька, вважають її за мене.

— То ви вже таке робили?

— О так. Ми помінялися місцями на «Морській спритниці» дорогою до Браавосу. Септа Еглантіна пофарбувала мені волосся у брунатне. Сказала, що це буде така гра. Але насправді так було придумано, щоб убезпечити мене, якщо раптом корабель захопить дядько Станіс.

Дівчинка, вочевидь, почувалася стомленою, і Аріана наказала перепочити. Вони знову напоїли коней, трохи посиділи, з’їли сиру та плодів. Мирцела розділила помаранч з Плямистою Сильвою; Гарин їв оливки і кидався кісточками у Дрея.

Аріана сподівалася досягти річки перед сходом сонця, та вони рушили пізніше, ніж гадалося, і коли схід зачервонівся, все ще сиділи у сідлах. Темна Зоря підлетів до неї легким чвалом.

— Панно, — мовив він, — я б радив пожвавити крок, якщо не бажаєте привезти дитину мертвою. Ми не маємо наметів, а удень піски стають жорстокі.

— Я знаю піски незгірше вас, пане лицарю, — сказала вона йому. Але поради послухалася. Коням у дорозі випадала тяжка скрута, проте краще втратити шість скакунів, ніж одну принцесу.

Скоро з заходу почав дмухати вітер — гарячий, сухий, з хмарами колючого пороху. Аріана накинулася серпанком для обличчя, зробленим з мерехтливого шовку — світло-зеленим згори, жовтим унизу, чиї кольори перетікали один в одний. Невеличкі зелені перлини додавали йому ваги, а в русі тихенько стукотіли одна об одну.

— Я знаю, чому моя володарка носить серпанок, — мовив пан Арис, поки вона пристібала його до скронь свого мідного шолома. — Бо інакше її краса сліпила б наші очі сильніше, ніж сонце з неба.

Аріана мимоволі засміялася.

— Ні, шляхетний лицарю — ваша володарка вдягає серпанок, щоб захистити очі від сліпучого сяйва, а горлянку — від піску. Вам варто зробити те саме.

Їй стало цікаво, чи довго її білий лицар вимучував свої бундючні лестощі. У ліжку пан Арис був приємним товариством… але з дотепним розумом і поряд не ночував.

Її дорнійці вкрили обличчя так само, як вона; Плямиста Сильва допомогла малій принцесі. Але пан Арис тримався уперто. Невдовзі обличчям його вже стікав піт, а щоки буяли трояндовим цвітом. «Ще трохи — і він спечеться у своєму важкому вбранні» — подумала вона. Та й не першим: за минулі століття чимало відважних воїнів заходило до Дорну Великокняжим Проходом під розгорнутими прапорами і лишалося спеченими, мов гусаки, на червоних гарячих пісках. «Знак дому Мартел — сонце та спис; одне і друге дорнійці вважають за свою головну зброю, — писав колись Юний Дракон у своїй хвалькуватій книжці «Завоювання Дорну», — але з тих двох сонце, поза сумнівом, смертоносніше.»

На щастя, перетинати глибоку пустелю не довелося — лише вузьку смужку сухих земель на її кордоні. Коли Аріана побачила високо у безхмарному небі яструба, що кружляв великими колами, то зрозуміла, що найгірше вже позаду. Скоро назустріч трапилося дерево. Покручене, вузлувате, воно мало колючок не менше, ніж листя, і звалося «піщаним жебраком», але його присутність означала, що вода вже недалеко.

— Майже приїхали, ваша милосте! — весело гукнув Гарин до Мирцели, коли попереду показалися ще «піщані жебраки». Ціла гущавина їх росла уздовж та обабіч сухого річища. Сонце нещадно било з неба, наче вогняний молот, але те вже не важило — подорож добігала кінця.

Вони зупинилися ще раз напоїти коней, зробили глибокі ковтки зі своїх міхів, змочили серпанки на обличчях і знову скочили верхи — здолати останній відрізок шляху. За дві чи три версти вони вже їхали чорт-травою повз оливкові гаї. За вервечкою кам’янистих пагорбів трава зазеленіла та налилася соками, навколо з’явилися лимонні сади, зрошені мереживом старих рівчаків. Гарин першим побачив зелені переливи річки удалині, заволав з радощів і ринув уперед.

Аріана Мартел колись перетинала Мандер, подорожуючи з трьома Піщаними Змійками на гостину до Тієниної матері. Порівняно з його могутнім потоком Зеленокрівця ледве годилася називатися річкою, та все ж дарувала Дорнові життя серед сухого пекла. Назву річка брала від тьмяно-зеленого кольору своїх лінивих вод; утім, при наближенні вони побачили, що сонце навіть їх перетворило на блискучо-золоті. Нечасто їй доводилося спостерігати таку втіху для очей. «Далі буде повільно, але просто, — подумала вона, — угору Зеленокрівцею, а там до Вайфу, скільки човен подолає.» Часу подорожі вистачить підготувати Мирцелу до всього, що на неї чекає. Далі за Вайфом починаються глибокі піски. Щоб їх перетнути, знадобиться допомога Пісковця та Геєнни, але вона не мала у ній сумніву. Червоного Гаспида виховували у Пісковці; кохана жінка князя Оберина, Еларія Піщанець, уродилася тілесною донькою князя Уллера — і чотири з Піщаних Змійок були його онуками. «Я короную Мирцелу в Геєнні та підніму там свої корогви.»

Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» — спитала вона себе.

Гарин зупинив коня під вербою.

— Прокидайтеся, лайдаки булькаті! — загукав він, злітаючи з сідла. — Годі боки вилежувати, наче соми в ямах — ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка…