Аріана знала, про що йдеться насправді. «Якщо Квентин тепер має за себе «Золоту Дружину»…» «Під золотом — лихий булат» — таке було їхнє гасло і клич. «Тобі знадобиться чимало лихого булату, братику, щоб мати надію забрати у мене спадок.» Аріану в Дорні любили, Квентина — ледве знали. Жодний найманий загін, хай який уславлений, цього не змінить.

Пан Герольд підвівся з місця.

— Здається, мені не завадить відлити воду.

— Дивися, куди ставиш ноги, — застеріг його Дрей. — Минуло чимало часу, відколи князь Оберин доїв тутешніх гаспидів.

— Мене, Далте, змалку годували їхньою отрутою. Я на ній виріс. Гаспид, що мене вкусить, сам про те пошкодує.

Пан Герольд зник у зруйнованій арці. Щойно він пішов, решта перезирнулася.

— Даруйте, князівно, — тихо вимовив Гарин, — але він мені не до вподоби.

— Шкода, — відповів Дрей. — А мені здалося, він у тебе мало не закоханий.

— Він нам потрібен, — нагадала Аріана. — Можливо, нам знадобиться його меч. І конче напевне — його замок.

— Горіскит — не єдиний замок у Дорні, — зауважила Плямиста Сильва. — Ви маєте інших лицарів, які віддані вам з любові та приязні. Приміром, Дрей — теж лицар.

— Так, лицар, — погодився він. — Я маю чудового коня і неабиякого меча, а відвагою поступаюся… ну хіба що кільком зухам на світі.

— Кільком сотням, радше сказати, — додав Гарин.

Аріана не втручалася — хай собі пускають один одному шпигачок. Дрей та Плямиста Сильва були їй найкращими друзями, на додачу до сестри у перших Тієни, а Гарин дражнився та кпинив з неї мало не відтоді, коли вони вдвох смоктали цицьки його матері. Але нині вона була не в тому гуморі. Сонце сіло, на небі з’явилося безліч зірок. «Скільки ж їх тут?» Аріана відкинулася спиною на тонкий порожнистий стовп і спитала себе, чи бачить її брат цієї ночі ті ж самі зірки — хай де він є. «Ти бачиш оту білу, Квентине? То зірка Німерії, яскрава і палюча, а ота наче висипана сіллю смуга під нею — то її десять тисяч кораблів. Вона горіла таким вогнем, як небагато чоловіків. Такий самий вогонь палає у мені. Ти не забереш у мене те, що належить мені від народження.»

Квентин був зовсім юний, коли його вислали до Крицака; на думку їхньої матері — аж занадто юний. Норвосці не віддавали своїх дітей на виховання у чужі родини, і пані Меларіо ніколи не пробачила великому князеві Дорану, що в неї від серця забрали сина.

— Мені це до смаку не більше, ніж тобі, — колись підслухала Аріана слова батька, — та я маю кривавий борг, і Квентин — єдина монета, яку князь Ормонд прийме на його сплату.

— Монета?! — скричала тоді мати. — Це твій син! Які батьки платять борги власною плоттю і кров’ю?!

— Батьки, що правлять царствами земними, — відповів Доран Мартел.

Великий князь Доран і досі прикидався, ніби її брат знаходиться у князя Крицака. Але мати Гарина бачила його в містечку Накот, одягненого купцем. Один із його супутників мав ліниве око — точно таке саме, як Клетус Крицак, шалапутний синок князя Андерса. З ними подорожував і маестер, навчений різних мов. «Мій брат — не такий розумник, за якого себе вважає. Розумна людина вирушила б зі Старограду, навіть за ціну довших мандрів. У Старограді його б, може, ніхто і не упізнав.» Аріана мала друзів серед сиріток Накоту, і дехто з них зацікавився, з якого дива великий княжич та син одного з могутніх вельмож Дорну подорожують під чужими іменами, шукаючи перевозу через вузьке море. Один з таких цікавих проліз уночі до вікна, полоскотав замок таємної скриньки Квентина і знайшов усередині деякі сувої.

Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море — то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж…

— Князівно.

Позаду неї стояв пан Герольд Дейн — наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях.

— Як вам відливалося? — насмішкувато-грайливо запитала Аріана.

— Піски з подякою прийняли моє приношення. — Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. — А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів.

— І які ж плоди мені бажані, прошу пана?

— Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові.

«Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.»

— Я хочу правосуду.

— Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів — порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш.

— Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця?

— До того, який сидить безпечно у лігві. — Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. — Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не вбиваю дітей.»

— Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати.

— Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років.

Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило.

— А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років?

— Кожен має свої родинні звичаї. — Темна Зоря вклав меча до піхов. — Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається.

Очі він таки мав гострі — вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері.

Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно.

— Ваша милосте!

— Моя володарко. — Плямиста Сильва стала на коліно поруч.

— Моя королево! Я ваш вірний слуга, — впав на обидва коліна Гарин.

Збентежена Мирцела ухопила Ариса Дубосерда попід руку.

— Чому вони величають мене «милістю»? — жалібно спитала вона. — Пане Арисе, куди це ми приїхали, і хто всі ці люди?

«Невже він їй нічого не розповів?» Аріана ступила уперед у вихорі шовків, з привітною посмішкою, яка мала заспокоїти дитину.

— Це мої вірні та правдиві друзі, ваша милосте… а віднині й ваші теж.

— Панно Аріано?! — Дівчинка кинулася до неї в обійми. — Навіщо мене кличуть королевою? Невже щось зле сталося з Томеном?

— Він слухав злих людей, ваша милосте, — відповіла Аріана, — і боюся, його втягли у змову з метою позбавити вас законного престолу.

— Мене? Престолу? Тобто Залізного Престолу? — Збентеження дівчинки ще посилилося. — Томен нічого мене не позбавляв, він…

— …менший за вас, чи не так?

— Я старша за нього на рік.

— Це означає, що Залізний Престол за правом належить вам, — мовила Аріана. — Ваш брат лише юний хлопчик, його винуватити не треба. Він має злих радників… зате ви маєте друзів. Чи можу я мати честь представити їх вам?

Аріана взяла дитину за руку.

— Ось, ваша милосте, пан Ондрей Далт, спадкоємець Лимоннику.

— Друзі кличуть мене Дреєм, — мовив він. — Матиму за велику честь, якщо ваша милість чинитимуть так само.

Дрей мав чесне відверте обличчя, привітну посмішку, але Мирцела окинула його сторожким поглядом і відповіла:

— Хіба згодом, коли взнаю краще. А доти зватиму за лицарським звичаєм.

— На те ласка вашої милості. В кожному разі лишаюся вашим покірним слугою.

Сильва прокашлялася. Аріана почула і мовила:

— Далі дозвольте зазнайомити вас, моя королево, з панною Сильвою Сантагар — вона ж сердешна та душі моїй люба подруга Плямиста Сильва.

— Чому вас так кличуть? — запитала Мирцела.

— За ластовиння, ваша милосте, — відповіла Сильва, — хоча прикидаються, що за дідицтво. Я є спадкоємицею Плямистого Гаю.