— Я є Гілберт Генвітер, господар на Самотньому Світилі, — розповів прибулий князь король-вічу.

Аерон трохи знав Генвітрів — чудернацький рід, що обіймав землі найзахідніших берегів Великого Вика і островів, розкиданих за ним, дрібних скель посеред моря, кожна з яких могла прогодувати хіба що одну родину. З тих островів найвіддаленішим було Самотнє Світило, куди пливти було вісім днів на північний захід між зграй тюленів посеред безкрайого сірого простору. Ті Генвітри були ще чудернацькіші від решти. Подейкували, що вони народжувалися нечистими перевертнями, вміли перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — вовків далеких диких морів.

Князь Гілберт почав говорити. Він розказував про повні див землі за Західним морем, де не знають зими й голоду, де смерть не править людським родом.

— Оберіть мене королем, і я поведу вас туди! — кричав він. — Ми побудуємо десять тисяч кораблів, як колись Німерія, і вийдемо на захід усім народом цієї землі! Там кожен чоловік стане королем, а кожна жінка — королевою.

Очі його, помітив Аерон, мінилися сірим і блакитним щомиті, як саме море. «Божевільні очі, — подумав він, — навіжені очі.» Видіння, про які той базікав — то, певно, облуда, наслана Буребогом звабити залізний рід на лихо та смерть. Підношення, що його люди кинули на землю перед король-вічем, складалися з тюленячих шкур і моржових ікл, обручів китового вуса, бойових рогів з кістки та спижу. Капітани кинули погляд і відвернулися, залишаючи вбогі дарунки вбогішому людові. Коли дурень скінчив говорити, і поборники загукали його ім’я, заклик підхопили самі лише Генвітри, ба навіть не всі. Скоро вигуки «Гілберт! Гілберт-король!» завмерли у тиші. Над головою гучно закричав мартин, усівся на одне з ребер Нагги і витріщився услід князеві на Самотньому Світилі, що поволі сходив з пагорба.

Знову вийшов наперед Аерон Мокрочуб.

— Питаю вас знову. Кому бути над нами королем?

— Мені! — загув глибокий низький голос, і знову натовп розступився.

Пошукача внесли на пагорб його рідні онуки на власних плечах, у різьбленому з плавнику кріслі. То була чимала руїна неабиякої людини — вісім пудів ваги і дев’яносто років віку, вкрита шкурою білого ведмедя. Власне його волосся теж було біле, наче сніг; велетенська борода вкривала його ковдрою від щік до стегон, і важко було сказати, де закінчується ведмідь і починається людина. Онуки його були чималі здоровані, але й вони ледве тягли свого діда крутими кам’яними сходами. Перед палатами короля Герея вони поставили крісло додолу, і троє з них лишилися за почет поборників для пошукача престолу.

«Років шістдесят тому він міг би завоювати прихильність віча, — подумав Аерон, — та його час давно минув.»

— Так, мені! — заревів чоловік зі свого крісла голосом велетня. — А кому ж іншому? Хто є кращий? Як хто сліпий, тим скажу: мене звати Ерік Бий-Залізо. Ерік Правдивий. Ерік Трощи-Ковадло. Покажи їм мого бияка, Торморе.

Один з поборників підняв на загальний огляд великого молота, чиє руків’я огортала стара шкіра, а згори насаджено було сталевий зливок завбільшки з добру хлібину.

— Вже не порахую, скільки долонь я розтрощив оцим бияком на холодець, — мовив Ерік, — та може, знайдеться злодій, що розкаже. Вже не полічу, скільки голів я розбив на своєму ковадлі — та може, знайдеться вдовиця, що розкаже. Я б розповів вам про свої звитяги в битвах, та мені вісімдесят і вісім років — боюся померти, не скінчивши оповіді. Якщо старий означає мудрий, то хто мудріший за мене? Якщо великий означає могутній, то хто могутніший за мене? Ви хочете короля зі спадкоємцями? Я маю їх стільки, що всіх не порахую. Король Ерік — о так, мені смакує почути ці слова. Скажімо ж разом: «Ерік! Ерік Трощи-Ковадло! ЕРІК-КОРОЛЬ!»

Онуки підхопили заклик діда; їхні власні сини вийшли наперед зі скринями на плечах і перекинули їх на землю біля підніжжя кам’яних сходів. Зі скринь пролився потік срібла, спижу та світлої криці: обручі на руки, гривні на шиї, кинджали, ножі, метальні топірці. Кілька капітанів схопили з землі те, що вкинулося в око, і додали свої голоси до заклику, що потроху гучнішав. Але не встиг він поширитися на увесь загал, як його прорізав жіночий голос:

— Гей, Еріку!

Юрба розступилася, даючи дорогу. Вона ступила ногою на найнижчу сходинку і мовила:

— Підведися, Еріку!

Впала тиша. Дмухав вітер, хвилі розбивалися на березі, люди бурмотіли один одному на вухо. Ерік Бий-Залізо витріщився згори на Ашу Грейджой.

— Дівчисько. Трикляте дівчисько. Що ти таке верзеш?

— Ну ж бо, Еріку, підведися! — закликала вона. — Стань на ноги, і я загукаю твоє ім’я разом із рештою. Підведися, і я перша піду за тобою. Ти хочеш вінець короля? Гаразд. Піди і візьми його сам.

Десь у натовпі зареготав Вороняче Око. Ерік кинув на нього нищівний погляд. Руки здорованя стиснулися на поручнях його престолу. Обличчя почервоніло, тоді побуряковіло. Руки затрусилися від напруги. Аерон бачив, як на шиї б’ється товста синя жила, поки він намагається підвестися. На хвильку жерцеві навіть здалося, що старий упорається, але той раптом засапався, застогнав і впав на подушки. Еурон зареготав ще гучніше. Здоровань похнюпив голову і за один миг ока перетворився на стару руїну. Онуки понесли його униз пагорбом.

— То хто ж правитиме залізним родом? — знову запитав Аерон Мокрочуб. — Кому над нами королювати?

Люди перезиралися. Хтось дивився на Еурона, хтось на Віктаріона, дехто — на Ашу. Навколо лодій кипіли біло-зелені хвилі. Знову закричав мартин — пронизливо, самотньо.

— Оголоси себе, Віктаріоне! — гукнув старий Марлин. — Годі з нас цього блазенського вертепу!

— Ще не час! — гукнув Віктаріон у відповідь.

Аерон подумки схвалив його терпіння. «Краще зачекати.»

Наступним вийшов старійшина Тримів — ще один старий, хоч і молодший за Еріка. Він видерся пагорбом на власних двох, а при боці в нього висів Червоний Дощ — уславлений меч, викуваний з валірійського булату в часи перед Лихом. Почет його поборників складався зі знаних воїнів: двох синів Дениса та Донела, завзятих рубак, а разом з ними — Андріка Несміянця, велетня на зріст, з руками, товщими за стовбури дерев. Те, що такий звитяжець стояв на боці Трима, проказувало на його користь.

— Де це написано, що нашим королем має бути кракен? — почав Трим. — Яке право має Пайк владарювати над усіма? Великий Вик — найбільший з островів, Харло — найбагатший, Старий Вик — найсвятіший. Коли чорний рід проковтнуло драконове полум’я, залізяни віддали владу Віконові Грейджою, так… але княжу владу, не королівську!

Початок промови був непоганий. Аерон почув схвальні вигуки, та вони швидко завмерли, коли старий почав просторікувати про славу Тримів. Казав він про Дала Дрижаки-Хапай, Рорина Руйнівника, про сотню синів Гормонда Трима Пращура. Він витяг Червоний Дощ і розповів, як Хільмар Трим Хитромудрий забрав клинка у лицаря в повній броні, маючи лише дерев’яного кийка та меткий розум. Він говорив про давно загиблі кораблі та битви, забуті вісім сотень років тому. Натовп почав нудитися, а Трим все говорив і говорив, а потім говорив іще.

Коли нарешті відчинилися Тримові скрині, капітани побачили, які вбогі дарунки він їм приніс. «Престоли не купуються за спижеві брязкальця» — подумав Мокрочуб, і ніхто б не заперечив його правду, чуючи, як завмирають ріденькі вигуки «Трим! Трим! Трим-король!».

Аерон відчув напругу в животі. Йому здалося, що хвилі гатять об берег та кораблі гучніше, ніж перед тим. «Час, — подумав він. — Час Віктаріонові оголосити себе королем.»

— Хто королюватиме над нами? — знову скричав жрець, але цього разу знайшов пронизливими чорними очима свого брата у натовпі людей. — Дев’ятеро синів народилися від лона Квелона Грейджоя. Один був могутніший за інших і ніколи не знав страху!

Віктаріон зустрів його погляд і кивнув головою. Капітани розступилися, коли він рушив угору схилом.

— Благослови мене, брате, — мовив Віктаріон, досягши вершини, став на коліна і схилив голову. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на чоло братові.