— Кожен чоловік має програти битву замолоду, щоб не програти війну на схилі літ. Сподіваюся, ти не прийшла заявити права на престол?

Аша піддражнила його посмішкою.

— А раптом прийшла?

— Багато людей ще пам’ятають тебе крихітним дівчам, що плавало голяка у морі та гралося в ляльки.

— В сокири я теж гралася.

— Так, гралася, — визнав Віктаріон, — але жінці потрібен чоловік, не престол. Коли я стану королем, то знайду тобі належну пару.

— Мій дядьо такий добрий. А чи знайти вам гарненьку дружину, коли я стану королевою?

— Мені не щастить з дружинами. Чи довго ти вже тут?

— Досить довго, щоб побачити: дядечко Мокрочуб розбурхав більше, ніж сподівався. Тепер і Трим хоче заявити права, а від Тарле Тричі-Потоплого чули, що справжнім спадкоємцем чорного роду є Марлон Вольмарк.

— Король має походити з кракенів.

— Вороняче Око — з кракенів. Старший брат має перевагу над молодшим. — Аша нахилилася ближче. — Але я вродилася від лона короля Балона, тому мої права вищі за вас обох. Слухайте, дядечку…

Зненацька навколо настала тиша. Співи обірвалися, Малий Ленвид Темній опустив скрипку, люди почали обертатися. Завмер навіть стукіт мисок та ножів.

До бенкетного шатра увійшло з тузінь новоприбульців. Віктаріон побачив Гостропикого Джона Мрава, Торвольда Бурозуба, Ліворукого Лукаса Кидя. Гермунд Ботлик схрестив руки на визолоченому панцирі, якого зняв з ланістерівського капітана під час першого повстання Балона. Поруч став Косовид з Косача. Позаду виднілися Кам’яний Кулак, Квелон Покір та Рудий Весляр з довгими вогняними косами. Був там і Ральф Чабан, і Ральф із Княж-Пристані, і К’ярл Роб.

А посеред них — Вороняче Око, Еурон Грейджой.

«Анітрохи не змінився, — подумав Віктаріон. — Такий самий, як того дня, коли посміявся з мене і поїхав геть.» Еурон був найпоказніший вродою з синів князя Квелона, і за три роки у вигнанні його врода не змарніла. Волосся він мав чорне, мов море опівночі, без жодної сивої волосини, а обличчя над ошатною темною бородою лишилося гладким та білошкірим. Ліве око Еурона вкривала чорна шкіряна латка, але праве сяяло блакиттю, наче літнє небо.

«Його усміхнене око» — подумав Віктаріон, а вголос мовив:

— Вороняче Око.

— Король Вороняче Око, — усміхаючись, виправив Еурон. Вуста його у світлі ліхтаря виглядали темно-синіми, схожими на синці.

— Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного! — підвівся з місця Мокрочуб. — Не може безбожник…

— …сидіти на Морекамінному Престолі, авжеж. — Еурон окинув поглядом намет. — Але так сталося, що віднедавна я часто сиджував на Морекамінному Престолі. І не чув божих заперечень. — Його усміхнене око яскраво блищало. — Та й хто знає про богів більше за мене? Кінські боги і вогняні боги, зроблені з золота боги з коштовними очима, різьблені з кедрового дерева боги, вирубані просто у скелях боги, невидимі повітряні боги… я знаю їх усіх. Я бачив, як люди прикрашали їх квітами, як випускали на їхню честь кров з биків, кіз або малих дітей. Я чув молитви до них півсотнею різних мов. Зціли мою суху ногу, примусь красну діву мене покохати, даруй мені здорового сина… Врятуй мене, настав на шлях істини, зроби мене багатим… захисти мене! Захисти від ворогів, від темряви, від крабів у череві, від коневладців, від людоловів, від сердюків на моєму порозі. Захисти мене від «Тиші»!

Еурон засміявся.

— Безбожник?! Що ти таке кажеш, Аероне? Та я найпобожніший з усіх, хто ставив вітрило! Ти, Мокрочубе, служиш одному богові, а я прислужився десяти тисячам! Бо від Ібу до Асшаю люди, забачивши мої вітрила, починали молитися своїм богам.

Жрець підняв кощавого пальця.

— Вони моляться деревам, золотим бовванам та цапоголовим почварам! Хибним та облудним…

— Таки-так, — перервав його Еурон, — і за цей прикрий гріх я вбиваю їх усіх. Проливаю їхню кров на море, а їхніх верескливих жінок засіваю власним сім’ям. Їхні дрібні божки не в змозі мене зупинити, тож ясна річ — вони хибні. Бачиш, Аероне: я вірніший нашій вірі навіть за тебе. Може, це ти мусиш стати переді мною на коліна і просити благословення?

Рудий Весляр гучно зареготав, і до нього приєдналося багато інших.

— Йолопи! — мовив жрець. — Йолопи, жалюгідні роби та сліпці — ось ви хто. Невже ви не бачите, хто перед вами?

— Король! — відповів Квелон Покір.

Мокрочуб плюнув на землю і вийшов геть у нічну пітьму.

Коли він пішов, Вороняче Око обернув своє усміхнене око на Віктаріона.

— Великий керманичу, хіба не маєте ви привітань для брата, що довго блукав світом, а тепер повернувся? А ти, Ашо? Як ся має твоя вельможна матінка?

— Погано, — відповіла Аша. — Хтось зробив її удовою.

Еурон здвигнув плечима.

— Я чув, то Буребог скинув Балона у прірву на смерть. Але якщо це людина, то хто ж вона? Назви її ім’я, небого, і я сам помщуся за смерть брата.

Аша скочила на ноги.

— Ви знаєте його ім’я незгірш мене! Три роки вас тут не було, і раптом «Тиша» повертається за день по смерті панотця!

— Ти звинувачуєш мене? — зовсім незлобиво запитав Еурон.

— А маю?

Рішучість у Ашиному голосі змусила Віктаріона спохмурніти. Небезпечно було так говорити з Воронячим Оком, хай його єдине око сяяло зараз добрим гумором.

— Чи повеліваю я вітрами? — запитав Вороняче Око своїх посіпак.

— Ні, ваша милосте, — відповів Косовид з Косача.

— Жодна людина не повеліває вітрами, — додав Гермунд Ботлик.

— От якби ж ви могли! — мовив Рудий Весляр. — Ви б тоді попливли, куди схотіли, і ніколи б не знали спокою.

— Ось маєш відповіді з вуст трьох відважних мореплавців, — обернувся до Аші Еурон. — «Тиша» була у морі, коли помер Балон. Якщо сумніваєшся у дядьковому слові, дозволяю тобі допитати усіх на моєму кораблі.

— Німих почвар із далеких країн? О так, це саме те, чого мені бракує!

— Тобі бракує доброго чоловіка. — Еурон знову обернувся до своїх звіряток. — Торвольде, ану ж скажи, бо я забувся. Ти маєш дружину?

— Лише одну, — вишкірився Торвольд Бурозуб, щедро показуючи, за що йому дали його прізвисько.

— А я неодружений! — оголосив Ліворукий Лукас Кидь.

— І не без причини, — зауважила Аша. — Самі ж кажете: хай всі вас зневажають. А ми, жінки, зневажаємо найбільше. Та не дивися на мене такими жалібними очима, Лукасе! Ти ж маєш свою уславлену лівицю!

І показала кілька рухів туди-сюди нижче пояса власним кулаком.

Кидь вилаявся, але Вороняче Око поклав йому долоню на груди.

— Яка нечемна розмова, люба Ашо! Ти завдала нашому Лукасові удару в найвразливіше місце!

— Хіба я влучила? Я кидаю сокири незгірш будь-якого чоловіка, та коли ціль така крихітна…

— Дівчисько забувається, — загарчав Гостропикий Джон Мрав. — Балон дозволив їй думати, що вона чоловік!

— Твій батько зробив ту саму помилку з тобою, — миттю відказала Аша.

— Віддай її мені, Еуроне! — попрохав Рудий Весляр. — Я ляскатиму її по дупці, доки та не зачервоніється, як мої коси!

— Ходи, спробуй, — відповіла Аша, — і довіку матимеш прізвисько Рудий Євнух.

У руці в неї був метальний топірець; вона підкинула його у повітрі й спритно упіймала.

— Ось мій чоловік, дядьо! Кожен, хто мене хоче, мусить спершу мати справу з ним!

Віктаріон щосили грюкнув кулаком по столі.

— Я не дозволю тут проливати кров! Еуроне, забирай своїх підчихвостів і забирайся сам!

— Я чекав на тепліші вітання, братику. Адже я старший за тебе… і невдовзі стану твоїм законним королем.

Віктаріонове обличчя потемніло, наче хмара.

— Хай король-віче скаже, кому носити корону з плавнику. Отоді й подивимося.

— У цьому я мушу погодитися.

Еурон приклав два пальці до латки на лівому оці на знак вітання і пішов. Решта посунула по п’ятах, наче зграя собак. Тиша проводжала їх, аж доки Малий Ленвид Темній не підняв скрипку та не заграв. Знову полилося річкою вино та пиво, але кількоро гостей раптом десь загубили спрагу. Елдред Кидь вислизнув назовні, притискаючи до себе скривавлену руку. Далі зникли Віл Покір, Гото Харло та чималий гурт Діверів.