У димній палаті його власний голос гримів так гучно і владно, що ані Горольд Дівер, ані його маестер не насмілилися заперечити. «Потоплий Бог зі мною, — подумав Аерон. — Він показує мені шлях.»

Дівер запропонував йому на ніч вигоди замку, але жрець відхилив запрошення. Він лише зрідка ночував під дахами замків, і ніколи — так далеко від моря.

— Я втішатимуся вигодами у підводних палатах Потоплого Бога, що лежать глибоко під хвилями морськими. Смертні люди народжені страждати і через те силу здобувати. Все, що мені треба — свіжого коня до Ріньгорода.

Дівер поспіхом задовольнив прохання, ще й надіслав сина Грейдона показати жерцеві найкоротшу путь пагорбами до моря. Коли вони рушили, до світанку лишалася година, та їхні коні були гартовані, знали дорогу, і незважаючи на темряву, просувалися хутко та вправно. Аерон заплющив очі, мовчки проказав молитву і невдовзі почав куняти у сідлі.

Зненацька почувся тихий шум — рипіння іржавої завіси на дверях.

— Урі, — пробурмотів Аерон і прокинувся з переляку.

«Немає тут ані завіс, ані дверей, ані Урі.» Кинутий топірець відрубав Урі половину долоні, коли той у чотирнадцять років танцював танок пальців; тим часом батько та старші брати були на війні. Третя дружина князя Квелона була з Дударів, що у замку Рождіва — дівчина з великими м’якими грудьми та карими очима сарни. Замість полікувати руку за старим звичаєм — вогнем та морською водою — вона віддала Урі турботам свого маестра з зелених земель, а той присягнувся, що зуміє пришити пальці на місце. І пришив, потім застосував трунки, припарки та цілющі масті, але рука змертвіла, і почалася лихоманка. Коли маестер зважився відтяти руку геть, було вже пізно.

Князь Квелон не повернувся з останньої подорожі — Потоплий Бог зі своєї ласки подарував йому смерть у морі. Назад повернувся князь Балон з братами Еуроном та Віктаріоном. Почувши про долю Урі, новий князь відтяв маестрові три пальці кухарським тесаком і примусив Дудариху, вдову свого батька, пришити їх на місце. Масті та припарки допомогли маестрові так само, як Урігонові — той помер у муках, а скоро за ним і третя жінка князя Квелона, коли повитуха вийняла в неї з лона мертву дитину. Аерон порадів з її смерті, бо то його топірець відтяв Урі шмат руки — вони разом танцювали танок пальців, як личить друзям і братам.

Згадувати роки, що минули услід смерті Урі, Аеронові було соромно і досі. У шістнадцять він величав себе дорослим чоловіком, а насправді був міхом вина з ніжками. Полюбляв співати, танцювати (але вже не танок пальців, до якого навіть не наближався), жартувати, насміхатися, викидати коники. Він грав на козі, вправно жонглював, їздив верхи, а випити міг більше, ніж усі Витяги та Ботлики разом з половиною Харлів. Потоплий Бог дарує кожну людину якимось хистом, обдарував і його: ніхто не міг сцяти довше та далі, ніж Аерон Грейджой, що він і доводив щоразу на кожному бенкеті. Якось він поставив власну нову лодію проти стада кіз, що загасить вогонь у комині самим лише своїм прутнем. Аж рік по тому він ласував козятиною, а лодію назвав «Золотою бурею». Балон пообіцяв повісити його на щоглі тієї ж таки лодії, коли почув, який саме таран його брат хотів приробити до її носа.

Зрештою «Золота буря» пішла на дно при Файному острові під час першого повстання Балона — її розрубала навпіл велетенська бойова галера на ім’я «Лють», а сталося це тоді, коли Станіс Баратеон упіймав Віктаріона в пастку і вщент розбив Залізний Флот. Але Бог тоді не скінчив свої справи з Аероном і виніс його на берег, де якісь рибалки взяли його в полон і доправили до Ланіспорту пішки та в кайданах. Решту війни він просидів у надрах Кастерлі-на-Скелі, доводячи, що кракени вміють сцяти далі й довше за левів, вепрів та курей.

«Але той чоловік давно загинув.» Аерон потонув і відродився з моря, ставши пророком самого Бога. Жодна смертна людина не могла його налякати, як не могла налякати темрява… і спогади, кістки душі. «Рипіння прочинених дверей, скрегіт іржавої залізної завіси. Еурон прийшов знову.» Та байдуже. Тепер він — Мокрочуб, жрець і Божий улюбленець.

— А чи дійде до війни? — питав Грейдон Дівер, коли сонце золотило пагорби. — Чи піде брат війною на брата?

— Якщо Потоплий Бог завважить за потрібне. Адже не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі.

«Вороняче Око боротиметься, то вже напевне.» І жодна жінка його не переможе, навіть така, як Аша, бо жінки створені битися лише у битві на породільському ложі. Теон, якщо він ще живий, теж конче безнадійний — зелений юнак, що вміє лише шкіритися та губи копилити. У Зимосічі він спробував показати себе — вже як вийшло, так вийшло. Але Вороняче Око — це тобі не скалічений хлопчина. Чардаки Еуронового корабля пофарбовані червоним, щоб приховати усю кров, яка в них всоталася. «Віктаріон. Королем має бути Віктаріон, інакше буря знищить усіх нас.»

Грейдон залишив Аерона, коли сонце зійшло на небі — повіз новину про Балонову смерть до своїх родичів у вежах в Запорпанці, Воронячому Острожищі та Труп-Озері. Аерон поїхав далі сам — угору пагорбами, униз урочищами, кам’янистою стежкою, яка ширшала та ставала утоптанішою, наближаючись до моря. У кожному селі на дорозі він зупинявся проказати слово, і на подвір’ях дрібного панства теж.

— З моря ми народилися, і в море повернемося, — казав він голосом глибоким, як море, і гримливим, наче хвилі. — Буребог у своєму гніві виманив Балона з замку і скинув його вниз, і тепер пан король наш бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога.

Далі Аерон здіймав долоні вгору.

— Балон помер! Король помер! Але скоро нам буде новий король, бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! Постане новий король!

Декотрі з тих, хто його слухав, кидали кайла та сапки і рушали за ним; коли Аерон нарешті почув гуркіт хвиль, за його конем тупало вже з тузінь люду, бажаючи потонути і доторкнутися Господа.

У Ріньгороді мешкали кілька тисяч рибалок, чиї халупи скупчилися навколо підмурків чотирикутної укріпленої вежі з невеличкими стрілецькими башточками на кожному куті. Там на Аерона чекало чотири десятки його власних потопельників. Вони стали табором уздовж сірого піщаного берега, поставили намети з тюленячих шкур та курені з плавникового дерева. Руки їхні були зашкарублі від морської солі, порубцьовані линвами та сітками, намозолені веслами, кайлами та сокирами… але зараз ті руки стискали кийки з плавникового дерева, твердого, наче залізо — то Бог озброїв своїх вірних із власних підводних зброярень.

Жерцеві побудували курінь одразу над межею прибою. Аерон радо і вдячно заповз до нього, щойно потопив своїх найновіших послідовників. «Господи Боже мій, — молився він, — проречи до мене у гуркоті хвиль, розкажи мені, що робити. Керманичі та князі чекають на Твоє слово. Кому бути королем у Балонове місце? Заспівай до мене мовою китів, щоб я втямив його ім’я. Повідай, о підводний володарю, хто має силу побороти шторм, який буяє на Пайку?»

Поїздка до Молоторогу виснажила Аерона Мокрочуба, та все ж він совався і перекидався у своєму курені з плавнику, вкритому чорними морськими водоростями. На місяць та зорі наповзли хмари, геть сховавши їх чорним покровом, і на море лягла така ж темна тінь, як на його душу. «Балон надавав перевагу Аші, дитині свого лона, але ж над залізянами не може правити жінка. Королем має бути Віктаріон.» Дев’ять синів уродилося від Квелона Грейджоя, і Віктаріон був серед них найдужішим — бугаєм поміж людей, безстрашним і вірним обов’язкові. «У тому-то й полягає небезпека.» Молодший брат мусить коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто йде проти звичаю. «Хоча до Еурона він любові не плекає — принаймні відтоді, як померла жінка.»

Ззовні між хропінням його потопельників та виттям вітру він чув биття хвиль на березі — стукіт бияка його Бога, що закликав до битви. Аерон виповз із крихітного куреня у холодок ночі, став на ноги — голий, блідий, високий та кощавий — і рушив так у чорне солоне море. Вода була холодна, як лід, але жрець не щулився і не ховався від пестощів свого Бога. Хвиля розбилася на його грудях, змусила хитнутися. Наступна укрила з головою; він відчув смак солі на вустах і присутність Бога навколо себе. У вухах загриміла слава і пісня. «Дев’ятеро синів народилося від лона Квелона Грейджоя, з котрих я був найменший — слабкий та зляканий, наче дівчина. Та все змінилося. Той чоловік потонув, і Бог зробив мене сильним.» Холодне солоне море огорнуло його, взяло в обійми, просякло крізь слабку людську плоть і торкнулося кісток. «Аж кісток, — подумав він. — Кісток душі. Балонових і Урігонових. Правда — вона завжди у наших кістках, бо плоть гниє, а кістка жиє. А на пагорбі Нагги — кістки палат короля Герея…»