— Так, не одружуватися і не мати дітей. Ну то я сьогодні пила місячний узвар, а заміж я за тебе піти не можу, ти й сам відаєш. — Вона посміхнулася. — Хіба що переконаєш лишити тебе при собі як коханця.

— Тепер ти з мене глузуєш.

— Лише трохи. Гадаєш, ти єдиний з Королегвардії кохав жінку?

— Завжди є люди, котрим проказати обітницю легше, ніж дотримати, — визнав він.

Так, пан Борос Блаунт вчащав до Шовкової вулиці, а пан Престон Зеленопіль свого часу зазирав до будинку, де жила дружина одного крамаря, коли самого крамаря не бувало вдома. Але Арис не хотів соромити своїх присяжних братчиків розповідями про їхні походеньки.

— Пана Теренса Тойна знайшли у ліжку з коханкою його короля, — мовив він натомість. — Лицар присягнувся, що кохав її, але занапастив і своє життя, і її, а ще стягнув лихо на свою родину і спричинив загибель найшляхетнішого лицаря, що жив на цій землі.

— Саме так і сталося. А що там співають про пана Лукамора Ласого, котрий мав три дружини і шістнадцять дітей? Як чую ту пісню, то завжди регочу.

— Правда не така смішна, як пісня. Його ніколи не звали Лукамором Ласим, поки він жив на світі. Справжнє його ім’я було пан Лукамор Моц, і з життя свого він зробив суцільну брехню. Коли обман викрили, його власні присяжні брати вихолостили його, а Старий Король заслав на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися плакати за батьком. Він не був правдивим лицарем — так само, як Теренс Тойн…

— Як щодо Драконолицаря? — Вона відкинула простирадла і спустила ноги на підлогу. — Ти назвав його найшляхетнішим лицарем на цій землі. А він узяв свою королеву до ліжка та нагуляв з нею дитину.

— Я ніколи не повірю в це! — обурився Арис. — Оповідь про зраду принца Аемона з королевою Наерис — то просто казка. Ту брехню вигадав його брат, коли схотів порушити права свого законного сина на користь байстрюка. Недарма того Аегона кликали Негідним.

Він знайшов паса з мечем і застібнув навколо стану. На шовковій дорнійській сорочці пас виглядав чудернацько, але знайома вага меча-півторака та кинджала нагадала йому, хто він є.

— Я не хочу, щоб мене пам’ятали паном Арисом Негідним! — вигукнув він. — Я не заплямую своє корзно.

— О так, — відповіла вона, — оте гарненьке біле корзно. Чи не забув ти, що мій двоюрідний дід носив таке саме? Він загинув, коли я була ще мала, та все ж я його пам’ятаю. Він був високий, наче башта, і лоскотав мене так, що я зі сміху аж дихати не могла.

— Я не мав честі знати князя Левина, — відповів пан Арис, — та всі погоджуються, що він був визначним лицарем.

— Визначним лицарем, який мав коханку. Зараз вона вже стара, проте люди кажуть, що замолоду була рідкісна красуня.

«Князь Левин?!» Цієї оповіді пан Арис не знав і неабияк вразився. Зрада Теренса Тойна та всі походеньки Лукамора Ласого були записані у Білій Книзі. Але сторінка князя Левина не містила ані натяку на жінку в його житті.

— Дядько завжди казав, що чоловіча гідність — це той меч, який у чоловіка в руці, а не той, що у штанях, — казала вона далі. — Годі тобі лицемірно просторікувати про заплямовані корзна. Тебе ганьбить не наше кохання, а чудовиська, яким ти служиш, і тварини, яких звеш своїми братами.

Її слова різонули занадто близько до кістки.

— Роберт не був чудовиськом.

— Він видерся до престолу по трупах дітей, — відповіла вона. — Хоча погоджуся, що він був не Джофрі.

«Джофрі.» Парубок був із себе вродливий, високий та міцний для свого віку, та більше лицар не міг сказати про нього жодного доброго слова. Пана Ариса досі соромила згадка про те, як він за наказом хлопчака бив бідолашну панну Старк. Коли Тиріон обрав Ариса супроводжувати Мирцелу до Дорну, він на знак подяки запалив свічку Воїнові.

— Джофрі мертвий. Отруєний Бісом. — Хто б подумав, що карлик здатен на такий неймовірний злочин. — Тепер король — Томен, а він — геть не його брат.

— І не його сестра.

То була правда. Малий Томен мав добре серце і завжди намагався чинити якнайпорядніше. Але востаннє, коли його бачив пан Арис, він ридма ридав на столичному пришибі, хоча Мирцела навіть сльозини не зронила — а це ж її увозили з рідної домівки, щоб скріпити союз державної ваги її дівочою цнотою. Насправді принцеса була хоробріша за свого брата, розумніша і впевненіша у собі. Метикувала вона швидко, двірський звичай знала бездоганно. Її не лякало ніщо в світі — навіть Джофрі. «Так, жінки — сильна стать, недарма кажуть.» Він мав на увазі не лише Мирцелу, але також її матір і свою власну, Колючу Королеву, гарненьких і смертельно небезпечних Піщаних Змійок Червоного Гаспида. І велику князівну Аріану Мартел — її понад усе.

— Не скажу, що не згоден, — відповів він. Голос лунав хрипко.

— Ще б пак ти не погодився! З Мирцели вийде краща правителька держави.

— Права сина передують правам доньки.

— Але чому?! Який бог таке вигадав? Я — спадкоємиця мого батька. Чи повинна я поступитися своїми правами на користь братів?

— Ти перекривлюєш те, що я сказав. Я ж ніколи… У Дорні все інакше. Але на престолі Семицарства ніколи не було самодержавної королеви, що правила б від свого імені.

— Перший Візерис хотів, щоб його престол успадкувала саме донька Раеніра — ти ж цього не заперечиш? Та коли король лежав при смерті, Регіментар його Королегвардії вирішив інакше.

«Пан Крістон Колій.» Крістон-Коронувач змусив брата піти проти сестри і розколов Королегвардію, спричинивши жахливу війну, названу співцями «Танком Драконів». Дехто вважає, що він діяв з честолюбства, бо принц Аегон легше корився сторонньому впливові, ніж його вольова старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші спонуки — твердять, буцімто він захищав старовинні андальські звичаї. Кількоро людей шепотіло, ніби пан Крістон був коханцем принцеси Раеніри, перш ніж одягнув біле корзно, а відтак забажав помститися жінці, яка його відцуралася.

— Коронувач накликав на Семицарство тяжкі знегоди, — мовив пан Арис, — і тяжку ціну заплатив за скоєне, але…

— …але може так статися, що Седмиця надіслала тебе на землю, щоб один білий лицар виправив те, що зіпсував інший. Ти ж відаєш, що мій батько повертається до Водограйних Садів, беручи з собою Мирцелу?

— Так. Щоб захистити від тих, хто бажає їй зла.

— Ні. Щоб забрати якнайдалі від тих, хто бажає їй корони. Князь Оберин Гаспид сам би поклав їй корону на голову, якби був живий. Але моєму батькові бракує мужності. — Вона зіп’ялася на ноги. — Ти кажеш, що любиш дівчинку так, наче вона тобі кревна донька. Ти б дозволив позбавити рідну доньку всіх її законних прав та зачинити у в’язниці?

— Водограйні Сади — не в’язниця, — мляво заперечив Арис.

— Чого б це? Бо там є гарненькі ставки під розлогими деревами? Щойно дівчинка опиниться там, їй вже не дозволять нікуди виїхати. Так само і тобі — про це подбає Гота. А ти його не знаєш так, як знаю я. Він страшний і нестримний, коли його розбурхати.

Пан Арис насупився. Дебелий норвоський сотник з помережаним рубцями обличчям завжди викликав у нього моторошний острах. «Кажуть, він навіть спить з отією величезною сокирою.»

— То чого ж ти від мене хочеш?

— Того самого, про що ти складав обітниці. Захистити Мирцелу, хоча б за ціну свого життя. Захистити її особу… та її спадкові права. Покласти їй на голову королівського вінця.

— Але я присягав престолові!

— Коли на ньому сидів Джофрі, не Томен.

— Хай так, але Томен — добросердий хлопчина. З нього буде кращий король, ніж Джофрі.

— Не кращий, ніж Мирцела. Вона теж любить його і не дозволить скривдити, цього я конче певна. Йому за правом належить Штормолам, бо князь Ренлі спадкоємця не лишив, а князя Станіса позбавлено статків і титулів. З часом до нього через паніматку перейде і Кастерлі-на-Скелі. Томен стане одним із наймогутніших князів у державі… а на Залізному Престолі сидітиме законна королева Мирцела.

— Законна… не знаю…

— Зате знаю я. — Коли вона підвелася, довга чорна плутанина кучерявого волосся впала їй нижче крижів. — Аегон Дракон створив Королегвардію та її обітниці, але що один король ухвалив, те інший може змінити чи скасувати. Королегвардія колись служила довіку, але Джофрі звільнив з неї пана Барістана, щоб дати біле корзно своєму собаці. Мирцела бажає тобі щастя, та й до мене ставиться приязно. Вона дасть нам дозвіл одружитися, коли ми попросимо.