— Даянерис — єдина надія, — закінчив він. — Аемон казав, що Цитадель мусить негайно вислати їй маестра і привезти додому на Вестерос, поки ще не пізно.

Алерас уважно слухав, час від часу блимаючи, але не засміявся і не перервав ані разу. Коли Сем скінчив, він легенько торкнувся його руки тонкими брунатними пальцями і мовив:

— Не марнуй грошей, Семе. Теобальд не повірить і половині твоєї розповіді. Але є такі, що повірять. Ти підеш зі мною?

— Куди?

— На розмову з архімаестром.

«Ти мусиш розказати їм, Семе, — говорив Аемон. — Архімаестрам. »

— Гаразд, піду.

До великого підстолія, раптом що, можна повернутися і вранці, вже з монетою в руці.

— А чи далеко йти?

— Недалечко. На Острів Круків.

На Острів Круків не треба було пливти човном; зі східним берегом його з’єднував старий дерев’яний перекидний міст.

— Круківня — найстаріша будівля всієї Цитаделі, — розказав Алерас, поки вони перетинали повільну течію Медовухи. — Вважається, що за Віку Звитяжців тут сидів розбійний князь і грабував кораблі, які йшли униз течією.

Сем побачив, що стародавні стіни вкриває мох і повзучі лози, а замість лучників верхівками ходять круки. За живої людської пам’яті міст ніколи не підіймали.

Всередині замкових мурів було прохолодно і тінисто. Дворище заповнювало старезне оберіг-дерево, що мало пам’ятати перші камені тутешньої твердині. Різьблене на його стовбурі обличчя поросло тим самим ліловим мохом, що й бліде гілля, вкрите цілими важкими подушками. Половина гілок здавалася мертвою, та де-не-де шелестіло кілька червоних листків, і саме на таких полюбляли сидіти круки. На дереві їх було повно, а ще більше — у високих вікнах нагорі, навколо всього дворища. Землю вкривали цятки пташиного посліду. Поки вони перетинали двір, один пролетів над головою, а інші закрякали один до одного.

— Архімаестер Вальграв має помешкання у західній башті, під білою крукарнею, — пояснив Алерас. — Білі та чорні круки чубляться, наче дорнійці з порубіжниками, тому їх тримають окремо.

— А чи зрозуміє архімаестер Вальграв те, що я йому розкажу? — засумнівався Сем. — Ти ж кажеш, його розум блукає світами.

— Бувають у нього дні кращі й дні гірші, — відповів Алерас, — але ти йдеш не до Вальграва.

Він прочинив двері до північної башти і почав видиратися нагору. Сем рушив сходами за ним. Згори лунав плескіт крил, бурмотіння голосів, інколи сердитий вереск — то круки жалілися, що їх збудили.

Нагорі сходів перед дверми з дубу та заліза сидів блідий юнак приблизно Семового віку, зосереджено витріщившись на полум’я свічки правим оком. Ліве ховалося за кучериком попелясто-білявого волосся.

— Що видивляєшся? — запитав його Алерас. — Свою долю? Свою смерть?

Білявий відвернувся від свічки, змигнув.

— Голих жінок, — відповів він. — А це хто такий?

— Семвел. Новий послушник, прибув до Мага.

— Куди котиться Цитадель? — поскаржився білявий. — Нині приймають аби кого. Чорнопиких собак, дорнійців, свинопасів, калік, недоумків, а тепер ще й чорного кита. А я ж гадав, вони у морі сірі.

Одне плече молодика прикрашала коротка накидка з зеленими та золотими смугами. Він був вродливий собою, хоча очима лукавий, з хижими вустами. Сем знав його з дитинства.

— Лео Тирел. — Проказавши ім’я, він знову відчув себе семирічним хлопчиком, ладним напудити у штани. — Я Сем з Рогошпилю. Син князя Рандила Тарлі.

— Що, справді? — Лео кинув ще один погляд. — Наче так. А твій батько усім каже, що ти помер. Мабуть, аж так хоче бачити тебе живим.

Молодик вишкірився.

— То ти й досі такий боягуз, як колись?

— Ні, — збрехав Сем. Адже Джон суворо йому наказав… — Я ходив за Стіну і бився у битвах. Мене тепер кличуть Семом Смертяним.

Навіщо він це ляпнув, Сем не знав. Слова мовби самі вискочили з рота.

Лео зареготав, але не встиг відповісти, як двері позаду нього прочинилися.

— Ходи сюди, Смертяний, — загарчав чоловік, що стояв за ними. — І ти, Сфінксе. Хутко!

— Семе, — промовив Алерас, — перед тобою архімаестер Марвин.

Марвин мав на бичачій шиї ланцюга з багатьох металів, та за винятком його виглядав радше припортовим харцизякою, ніж маестром. Голова його була завелика для тіла і витикалася вперед з плечей, наче її володар на когось лютував і збирався скрутити йому в’язи; випнута брила щелепи додавала в цьому певності. Опецькуватий на зріст, Марвин мав дужі груди та дебелі плечі, кругле, але тверде черево, що розпирало шворки шкіряної камізелі, яку він носив замість належної маестрові ряси. Цупке біле волосся стирчало кущами з вух та ніздрів. Брови Марвин мав кошлаті, носа — кілька разів зламаного, а рота — заплямованого кислолистом. Що ж до його долонь, то більших Сем не бачив ні в кого на світі.

Поки Сем вагався, одна з тих долонь ухопила його за плече і смикнула крізь двері. Помешкання за нею було кругле й велике, ущент заповнене книжками та сувоями, розкиданими по столах чи складеними на підлозі стосами у чотири стопи заввишки. Кам’яні стіни вкривали вицвілі гобелени та зацвигані мапи. У комині під мідним казанком палав вогонь; те, що було в казанку, смерділо горілим. Окрім комина, єдине світло в кімнаті походило від високої чорної свічки посередині.

Свічка була неприємно яскрава, чудернацька, бентежна. Її полум’я зовсім не смикалося і не мерехтіло, навіть коли архімаестер Марвин захряснув двері так, що з найближчого столу здмухнуло папери. Світло свічки робило з кольорами щось дивне. Білий ставав яскравим, наче свіжий сніг, жовтий сяяв золотом, червоний обертався на вогонь, а тіні чорніли, мов дірки у тканині світу. Сем не міг очі відвести. Свічка була у три стопи заввишки, тонка, наче клинок меча, ребриста, скручена, чорно-лискуча.

— Невже це…

— …обсидіан, — скінчив за нього ще один чоловік у помешканні. То був блідий, наче мрець, м’якотілий, сутулий молодик з млявими руками, близько посадженими очицями та плямами жиру на рясі.

— Краще казати «драконоскло». — Архімаестер Марвин хвильку часу дивився на свічку, потім додав: — Вона палить, але не знищує.

— Чим живиться її полум’я? — запитав Сем.

— А чим живиться драконове полум’я? — Марвин улаштувався на ослоні. — Усе валірійське чародійство стояло на вогні та крові. За допомогою такої свічки химородники Вільноземства вміли бачити крізь гори, моря та пустелі. Могли входити у сни людини та дарувати їй видіння, розмовляти одне з одним за півсвіту, просто улаштувавшись перед свічками. Як гадаєш, Смертяний, нам би таке згодилося? Який був би зиск?

— Круки стали б непотрібні.

— Ну хіба що падло жерти після битв. — Архімаестер відірвав з великого жмута новий кислолист, запхав у рота і заходився жувати. — Розкажи мені все, що розказав нашому дорнійському сфінксові. Я вже чимало знаю. Але якісь подробиці могли пролетіти повз вуха.

Архімаестер був не з тих, кому відмовляють, і Сем, повагавшись, почав оповідь знову. Марвин, Алерас і ще один послушник уважно слухали.

— Маестер Аемон вірив, що Даянерис Таргарієн — це справдження пророцтва… саме вона, не Станіс, не принц Раегар і не той принцик, якому розтрощили голову об стіну.

— Народжена серед солі й диму, під скривавленою зіркою. Я знаю пророцтво. — Марвин обернувся і сплюнув грудку червоного слизу на підлогу. — Не те щоб я йому довіряв. Горган зі Старого Гісу колись написав, що пророцтво схоже на зрадливу жінку. Вона бере твого прутня собі до рота, і ти стогнеш з утіхи, і думаєш, як солодко, як гарно, як хороше… аж тут вона клацає зубами, і твій стогін обертається на вереск. Саме такою є природа пророцтва, каже Горган — ти й оком не змигнеш, як воно відкусить тобі пуцьку.

Він пожував ще трохи.

— І все ж…

Алерас підступив ближче до Сема.

— Аемон сам би поїхав до неї, якби мав силу. Він хотів, щоб ми послали до неї маестрів — радити, захищати, безпечно доправити додому.

— Та невже? — Архімаестер Марвин здвигнув плечима. — То може, воно й добре, що він помер, не діставшись Старограду. Інакше сірі вівці мусили б його убити, а потім, як добрі дідусі, побивалися б за ним, заламуючи зморшкуваті рученята.