Але відповіді чекати не стала.
— Та ні, йому годі й сподіватися. Пан батько намагалися влаштувати Мії шлюб, але вона ні про кого не схотіла чути. Бо ж уперта, як її родичі мули.
Алейна мимоволі почала відчувати приязнь до старшої дівчини — бо не мала подружки для пліток, відколи зникла бідолашна Джейна Пул.
— Гадаєш, панові Лотору вона подобається як є, у залізі та шкірі? — спитала вона Міранду, бо та напевне мала тямити в таких речах. — Або він бачить її вві сні у шовках та оксамитах?
— Він же чоловік, серденько. Уві сні він бачить її голою.
«От знову вона хоче, щоб я зашарілася.»
Напевне, пані Міранда почула її думки.
— Ти так чарівно рожевієш щічками. А мене коли фарба бере, то я стаю схожа на червоне яблуко. На щастя, я не червоніла вже багато років. — Міранда нахилилася ближче. — А чи не хоче твій батько знову одружитися?
— Батько?
Алейна ніколи про це не думала і тепер чомусь зіщулилася, згадавши вираз на обличчі Лізи Арин, коли та вилітала крізь Місячні Двері.
— Ми знаємо, який він відданий пам’яті пані Лізи, — мовила Міранда, — та не можна ж жалобитися вічно. Щоб розрадити горе, йому потрібна молоденька гарненька дружина. Гадаю, він міг би вибрати будь-кого з половини шляхетних дівчат Долини. Хіба знайдеш кращого чоловіка, ніж наш хоробрий пан намісник? От лишень якби його звали якось ліпше, ніж Мізинець. Ти, часом, не знаєш, чи справді у нього там… мізинчик?
— Мізинчик? — Алейна знову зашарілася. — Та ні… я ніколи…
Пані Міранда зареготала так гучно, що Мія Камінець аж обернулася.
— Та не зважай, Алейно! Я певна, все там у нього гаразд.
Вони подолали вирізьблену вітром зі скелі браму, де за світлий камінь чіплялися довгі бурульки, капотячи їм на голови. На тому боці стежка звузилася і пірнула униз на сотню стоп. Міранді довелося від’їхати назад; Алейна дала своєму мулові волю і міцно вчепилася у сідло, нажахана крутим схилом. Тут сходинки були витерті підкованими копитами безлічі мулів за довгі століття і нагадували вервечку мілких кам’яних мисок. Дінця мисок заповнювала вода, виблискуючи золотом у полудневому сонці. «Зараз тут вода стоїть, — подумалося Алейні, — та як стемніє, все замерзне на кригу.» Вона раптом усвідомила, що затамувала подих, і дозволила собі видихнути. Мія Камінець та князь Роберт майже досягли скелястого шпилю, де схил знову вирівнювався. Алейна спробувала дивитися на них і тільки на них. «Я не впаду, — сказала вона собі. — Мули Мії мене довезуть.» Вітер вищав навколо; сходинка за сходинкою — туп, шкряб — мули долали шлях. Здавалося, на це пішло ціле життя.
І ось раптом Алейна опинилася унизу, захована разом з Мією та малим князем за покрученим кам’яним шпилем. Попереду лежала висока сідловина, вузька та скрижаніла. Алейна чула вереск вітру, щулилася, коли він смикав її за одяг. Це місце вона пам’ятала ще з підйому; тоді їй було дуже страшно, а зараз — іще страшніше.
— Тут ширше, ніж здається, — казала Мія князеві Роберту безтурботним голосом. — Три стопи завширшки, не більш як двадцять п’ять завдовжки. Нема про що казати.
— Нема, — повторив Роберт. Руки його трусилися.
«О ні, — подумала Алейна. — Благаю. Не тут і не зараз.»
— Найліпше буде перевести мулів на той бік, — казала Мія далі. — З ласки вашої вельможності, я спершу переведу мого, тоді повернуся по ваших.
Князь Роберт не відповів, бо витріщався на вузьку сідловину червоними очима.
— Я ненадовго, пане князю, — пообіцяла Мія.
Алейна сумнівалася, що малий її почув. Коли дівчина вивела свого мула з прихистку коло шпилю, вітер негайно схопив її крижаними щелепами. Поли одягу злетіли, завихорилися, заплескали у повітрі. Мія запнулася; на пів-удару серця здалося, що вона зараз впаде за край, та дівчина якось примудрилася відновити рівновагу і рушити далі.
Алейна узяла Робертову руку в рукавичці у свою, щоб спинити тремтіння.
— Робчику-любчику, — мовила вона, — мені так страшно. Візьми мене за руку і переведи на той бік. Я знаю, що ти нічого не боїшся.
Він подивився на неї крихітними, наче голки, темними зіницями у білих очах завбільшки з куряче яйце.
— Не боюся?
— Авжеж не боїшся. Ти ж бо мій крилатий лицар, пане Робчику.
— Крилатий Лицар умів літати, — прошепотів Роберт.
— Вище за найвищі гори, — кивнула Алейна і стиснула йому руку.
Пані Міранда приєдналася до них коло шпиля.
— Так, він умів літати, — повторила вона, бачачи, що відбувається.
— Я пан Робчик, крилатий лицар, — промимрив князь Роберт, і Алейна зрозуміла, що не може чекати на повернення Мії. Вона допомогла хлопчикові злізти, і руч-об-руч вони вийшли на голу кам’яну сідловину, слухаючи ляскання власного одягу за спиною. Навколо не було нічого, крім повітря та неба; з кожного боку сідловини стежка круто падала вниз. Під ногами відчувався лід; уламки каменів так і чекали, щоб на них звихнулася нога; лютим вовком завивав вітер.
«Справді, наче вовк виє, — подумала Санса. — Примарний вовк завбільшки з гору.»
І раптом вони опинилися на іншому боці, а Мія Камінець сміялася і підкидала Роберта у обіймах.
— Обережно! — мовила Алейна. — Нашому князеві так руки й ноги літають — ще вдарить тебе і зробить боляче. Хіба ти не знаєш, який він дужий?
Робертові хутко знайшли місце — щілину в скелі, закриту від холодного вітру. Алейна дбала про нього, доки трясця не скінчилася, а Мія повернулася по інших — допомогати долати сідловину.
У Снігокраї на них чекали свіжі мули та гаряча страва — тушкована з цибулею козятина. Алейна попоїла разом з Мією та Мірандою.
— То ти ще й хоробра, не лише вродлива, — сказала їй Міранда за обідом.
— Де ж пак! — Від хвали вона зашарілася. — Я зовсім не хоробра. Я так боялася. Без князя Роберта, напевне, і не перейшла б.
Алейна обернулася до Мії Камінець.
— Навіть ти трохи не впала!
— Помиляєшся. Я ніколи не падаю!
Міїне волосся впало їй на щоку, ховаючи одне око.
— Я кажу «трохи». Я ж тебе сама бачила. Хіба тобі не було лячно?
Мія струснула головою.
— Пам’ятаю, як мене кидав у повітря чоловік, коли я ще була зовсім мала. Він був високий, як небо, і кидав мене так високо, наче я сама літала в тому небі. І ми удвох сміялися, та так завзято, що я аж засапалася, а наприкінці намочила себе… але він лише засміявся гучніше. Я ніколи не боялася, коли він мене кидав, бо знала, що завжди зловить, ніколи мене не покине.
Дівчина відкинула волосся назад.
— Але одного дня покинув. Чоловіки приходять і йдуть. Вони брешуть, вони гинуть, вони тебе кидають. Але гора — не чоловік, а камінець — дитина гори. Я довіряю моєму батькові. Довіряю моїм мулам. Я не впаду.
Вона вхопилася за гострий ріг каменю й зіп’ялася на ноги.
— Та ви доїдайте вже. Їхати ще далеко, а я чую в повітрі хуртовину.
Сніг почав падати, коли вони вирушили з Кам’янця — найнижчого і найбільшого з трьох сторожових замків, що захищали шлях до Соколиного Гнізда. Дотоді вже почало сутеніти; пані Міранда запропонувала, чи не повернутися їм до Кам’янця на ночівлю та завершити подорож зі сходом сонця, але Мія не хотіла й чути.
— Снігу може навалити у п’ять стоп заввишки. Східці стануть зрадливі навіть для моїх мулів, — заперечувала вона. — Ні, ліпше нам рухатися далі. Але не поспішати.
Так вони і зробили. Нижче Кам’янця сходи стали ширші й не такі круті; вони звивалися поміж високих сосен та сіро-зелених вартовин, що вкривали пониззя Велетневого Списа. Міїни мули знали тут кожен корінь та камінь, а що забували вони, те згадувала дівчина-байстрючка.
Вже й половина ночі минула, коли вони нарешті побачили вогні Місячної Брами крізь білий застіл снігопаду. Остання частина подорожі була мирна та спокійна. Тихо падав сніг, укриваючи весь світ білим покровом. Робчик-любчик закуняв у сідлі, розгойдуючись туди й сюди у лад крокам свого мула. Навіть пані Міранда почала позіхати і скаржитися на втому.
— Ми наготували усім вам помешкання, — сказала вона Алейні, — але ти, якщо хочеш, приходь спати до мене. Мого ліжка вистачить на чотирьох.
