Коли Подрік спитав назву корчми, де вони мали надію перебути ніч, септон Мерібальд гаряче вхопився за можливість відповісти — хоча б затим, щоб відволікти товариство від похмурих вартових уздовж шляху.
— Дехто зве її «Старою корчмою». На тому місці корчма стояла кілька століть поспіль, хоча саме цю звели за часів першого Джаяхаериса — того самого короля, що проклав королівський гостинець. Кажуть, що Джаяхаерис зі своєю королевою ночували тут під час своїх подорожей королівством. На їхню честь заїзд навіть певний час звався «Двома коронами». Потім один з власників збудував дзвіницю, і назву корчми змінили на «Передзвін». Згодом вона відійшла скаліченому лицареві на ім’я Довготелесий Джон Гедль. Коли він постарів для битв, то захопився ковальством, зробив собі для дворища новий знак — триголового дракона чорного заліза — і повісив його на дерев’яному стовпі. Чудовисько було таке величезне, що складалося з десятку частин, з’єднаних дротом та мотуззям. Коли дмухав вітер, воно брязкало й торохтіло, а корчма відтак стала відома по всіх усюдах як «Торохтливий дракон».
— То знак дракона і досі тут? — запитав Подрік.
— Ні, — відповів септон Мерібальд. — Коли син коваля був уже старий, байстрюк четвертого Аегона здійняв повстання проти свого законно вродженого брата і обрав собі за герба чорного дракона. Тоді ці землі належали князеві Даррі, а його вельможність був гаряче відданий королю. Зображення чорного дракона розлютило його; стовпа зрубали, знак розламали на частини і викинули в річку. Одну з драконових голів за багато років по тому вимило на острів Упокій — хоча на той час вона вже зчервоніла від іржі. Корчмар так і не повісив нового знаку; згодом люди забули про дракона і призвичаїлися звати заклад «Прирічною корчмою». За тих часів Тризуб протікав просто за її задніми дверима, і половина кімнат стояла на палях над водою. Казали, що гості могли закинути з вікна волосінь і виловити собі пструга на обід. Ходив тут і пором, яким мандрівники перетинали річку до Княж-Перевозу та Білостін’я.
— Ми залишили Тризуб на півдні, відтоді їхали на північ та захід… не до річки, а від неї.
— Так, шановна панно, — погодився септон. — Це річка змінила річище. Кажуть, років сімдесят тому. Чи може, вісімдесят? Тоді закладом володів дід старої Маші Гедль. Саме вона розповіла мені цю історію. Добра жіночка була Маша; полюбляла кислолист і медові тістечка. Коли не мала для мене кімнати, то пускала спати перед комином у трапезній, і ніколи не відпускала в дорогу без хліба, сиру та кількох тістечок.
— То вона і зараз тримає цю корчму? — спитав Подрік.
— Вже ні. Леви повісили її. А коли пішли, то один з її небожів намагався знову відкрити заклад — чув я таке від людей. Але війна зробила дороги небезпечними, простолюд припинив мандрувати, і гостей майже не лишилося. Новий корчмар привів повій, та навіть вони його не врятували. Кажуть, його теж убив якийсь вельможа.
Пан Гайл насмішкувато скривився.
— Хто б знав, що тримати корчму — таке небезпечне ремесло.
— Небезпечно бути простолюдцем, коли зацне панство грає в гру престолів, — мовив Мерібальд. — Хіба ні, Песику?
Пес гавкнув на знак згоди.
— Тож корчма, — знову запитав Подрік, — вона тепер має якусь назву?
— Простий люд зве її корчмою на перехресті. Старший Брат казав мені, що двійко небог Маші Гедль знову відчинили її для подорожніх.
Септон здійняв ковіньку і показав удалину.
— Якщо буде на те божа ласка, за отим димом — позаду повішених — ми знайдемо її димарі.
— Хай би назвали корчмою «Шибениця» — не помилилися б, — докинув пан Гайл.
Корчма, як її не називай, була величенька, здіймалася на три поверхи над розім’яклою дорогою, моторошно виблискуючи стінами, башточками та димарями з прегарного — на подив — білого каменю проти сірого похмурого неба. Південне крило стояло на товстих дерев’яних палях; попід ними простяглася потріскана западина, поросла будяками і мертвим бурим різнотрав’ям. До північного боку тулилася стайня під солом’яною стріхою та дзвіниця. Усю споруду оточувала низька стінка з уламків білого каміння, поросла мохом.
«Хоч не спалив ніхто.» В Солепанві вони знайшли саму лише смерть і спустошення. До часу, коли Брієнна з супутниками переїхала поромом з острова Упокій, вцілілі мешканці розбіглися, а мертвих віддали землі, проте залишився труп самого міста — зчорнілий, випалений, непохований. Повітря смерділо димом, вереск мартинів у небі лунав майже по-людському — наче лемент загублених дітей. Навіть замок здавався закинутим, знелюдненим. Сірий, наче спалені рештки навколишнього містечка, замок складався з кутастого кам’янця, оточеного муром, і поставлений був наглядати за гаванню. Коли Брієнна та інші сходили разом з кіньми з порому, на мурах ніщо не ворушилося, крім прапорів під вітром. Лише за чверть години, протягом яких Пес гавкав, а септон Мерібальд гатив у ворота ковінькою, над їхніми головами з’явилася жінка і завимагала назвати справу, в якій вони з’явилися.
Перевізник до того часу вже поїхав, з неба починало дощити.
— Я септон Святої Віри, добра пані! — закричав угору Мерібальд. — Зі мною кілька чесних мандрівників. Ми шукаємо притулку від дощу та місця коло вашого вогню на ніч.
Але жінка лишилася незворушною проти його благань.
— На захід відси, на перехресті, є корчма, — відповіла вона. — Ми не приймаємо чужинців. Ідіть геть.
Коли вона зникла, то вже ані молитви Мерібальда, ані гавкіт Пса, ані лайки і прокльони пана Гайла не змогли повернути її назад. Зрештою довелося перебути ніч у гаю, виплівши з гілля над головою сякий-такий навіс.
У корчмі на перехресті справді був хтось живий. Ще не досягши воріт, Брієнна почула якийсь стукіт — не надто гучний, проте невпинний, що лунко відгонив залізом.
— Кузня! — мовив пан Гайл. — Або вони завели собі коваля, або примара старого корчмаря кує нового дракона.
Він вдарив п’ятами коня і додав:
— Сподіваюся, примарного кухаря вони теж мають. Хрустко засмажена курка повернула б мені барви у цей світ.
Подвір’я корчми перетворилося на море брунатного болота, що миттю засмоктало копита коней. Тут брязкіт заліза чувся гучніше; Брієнна побачила червоне сяйво від горнила за дальнім кінцем стайні, позаду гарби з поламаним колесом. Коні у стайні теж були, а на іржавих ланцюгах побитої вітрами та дощем шибениці, що височіла над двором, гойдався задля розваги маленький хлопчик. На ґанку корчми стояли четверо дівчаток і роздивлялися гостей. Наймолодшій — зовсім голій — було років зо два. Найстарша мала років дев’ять чи десять; вона тримала найменшу в обіймах, наче захищаючи.
— Гей, дівчатка! — покликав до них пан Гайл. — Ну ж бо приведіть вашу матусю!
Хлопчик зістрибнув з ланцюгів і прожогом кинувся до стайні. Четверо дівчат мулялися на ґанку. За мить одна мовила:
— Ми не маємо матерів.
Інша додала:
— Я мала, та її вбили.
Найстарша з чотирьох виступила наперед, ховаючи малу за спідницею.
— Хто ви такі? — завимагала вона.
— Чесні подорожні, шукаємо притулку. Мене звати Брієнною, оце септон Мерібальд, добре відомий у краю вздовж річок. Хлопчик — мій зброєносець Подрік Пейн. Лицаря звати пан Гайл Добич.
Раптом стукіт припинився. Дівчинка роздивлялася прибульців з ґанку дуже сторожкими, як на свої десять років, очима.
— Мене звати Вербичкою. То ви хочете ліжка на ніч?
— Ліжка, пиво, гарячу вечерю — набити кендюхи, — мовив пан Гайл Добич, спішуючись. — Це ти тут за корчмарку?
Дівчинка струснула головою.
— Ні, моя сестра Джейна. Та її зараз немає. З їжі маємо конятину. Якщо вам треба хвойд, то їх нема. Моя сестра їх вигнала. А ліжка є. Кілька з перинами, решта з солом’яниками.
— І усі, без сумніву, з блохами, — додав пан Гайл Добич.
— Ви маєте гроші заплатити? Срібло?
Пан Гайл зареготав.
— Срібло?! За одну ніч і шмат здохлої коняки? Ти хочеш нас пограбувати, дитино?
— Ми візьмемо срібло. А не дасте срібла — то спіть у лісі з трупами. — Вербичка зиркнула на віслючка, на барильця і лантухи на його спині. — То в вас харчі? Де ви їх здобули?
