Проте стара ще з нею не закінчила.

— Золотими будуть їхні корони, золотими і савани, — продовжила відьма. — А коли ти потонеш у власних сльозах, валонкар стисне руки на твоєму білому горлі й вичавить із тебе рештки життя.

— Що то за валонкар? Якесь чудовисько? — Золотій дівчинці не сподобалося віщування. — Ти брехло! Жаба з пухирями, стара смердюча дикунка! Не вірю жодному твоєму слову! Ходімо, Меларо. Нема чого її слухати.

— Я теж маю три запитання! — наполягала подружка.

Серсея смикнула була її за руку, та Мелара викрутилася і обернулася до відьми.

— Чи вийду я заміж за Хайме? — стрілила вона.

«Тупе дівчисько, — подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. — Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою.

— Ані за Хайме, ані за кого іншого, — відповіла Маггі. — Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч.

— Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! — відповіла Серсея.

Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті.

«Валонкар стисне руки на твоєму горлі» — почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» — спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина — тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі.

Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, — мовила вона до себе, — старий сон та заплутані простирадла, і по тому.»

Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече.

— Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно!

Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка і заходилася тинятися опочивальнею, збираючи одяг та шурхочучи босими ногами у очереті.

Минуло кілька століть, доки нарешті з’явився Пицель, човгаючи підборами. Він стояв перед королевою зі схиленою головою, блимаючи важкими повіками і намагаючись не позіхати. Тягар велетенського ланцюга навколо кривої висохлої шиї хилив маестра мало не до землі. Пицель був старий, скільки Серсея його пам’ятала; та бували часи, коли він виглядав пишно і велично: розкішно вдягнений, поважний, вишукано чемний у звичаях. Неймовірно широка борода надавала маестрові вигляд неабиякої мудрості. Але Тиріон наказав зголити ту бороду геть, а те, що відросло знову, виглядало жалюгідно: кілька пасем тонкого крихкого волосся, що майже не прикривали обвислу рожеву плоть під немічним підборіддям. «Це вже не чоловік, а руїна. Кам’яний мішок випив з нього рештки сил. Ті, які не відтяла Бісова бритва.»

— Скільки вам років? — зненацька напустилася Серсея.

— Вісімдесят і чотири, з ласки вашої милості.

— Моя ласка належить молодим.

Язик старого пробіг вустами.

— Мені було лише сорок і два роки, коли мене прикликав Конклав. Каефові було вісімдесят у рік обрання на посаду, а Елендорові — майже дев’яносто. Тягар клопоту, що несе з собою цей уряд, зломив їхні сили; обидва померли менше ніж за рік по своєму призначенні. Наступним був Меріон, лише шістдесяти шести років… але він помер від застуди ще дорогою до Король-Берега. Після нього король Аегон попрохав Цитадель прислати когось молодшого. Він був першим королем, якому я служив.

«А Томен буде останнім.»

— Я хочу від вас трунку. Чогось такого, щоб краще спати.

— Якщо випити трохи вина перед тим, як…

— Я п’ю вино, недоумку! Мені треба щось міцніше. Таке, щоб не бачити снів.

— Ви… ваша милість не бажають бачити снів?

— Хіба не це я щойно сказала? Ваші вуха такі ж нікчемні, як ваш прутень? То ви можете змішати мені трунок? Чи я мушу знову кликати князя Кайбурна, щоб зарадити вашій недолугості?

— Ні! Не варто кликати цього… не кличте Кайбурна. Отже, спати, але снів не бачити. Ви матимете трунок.

— Гаразд. Ідіть собі.

Але коли старий обернувся до дверей, королева покликала його знову.

— Ще одна справа. Що каже Цитадель про пророцтва? Чи можна передбачити день прийдешній?

Старий завагався; зморшкувата рука наосліп занишпорила грудьми, наче шукаючи відсутню бороду.

— Чи можна передбачити день прийдешній? — повільно повторив він. — Можливо, що так. У старих книжках є чарослови… та вашій милості краще спитати: «Чи варто передбачати день прийдешній?» І на це я маю відповідь: ні. Деякі двері краще лишити зачиненими.

— То не забудьте зачинити за собою мої.

«Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра — такий самий непотріб, як він сам.»

Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим — скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім — кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина.

— Ходи з Джоселин, — наказала вона хлопчикові після сніданку.

А тоді послала по Кайбурна.

— Чи жива ще пані Фалиса?

— Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї.

— Розумію. — Серсея трохи поміркувала. — Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру…

— На превеликий жаль, — зітхнув Кайбурн, — пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж.

— Не перетнули.

Хай які наміри визрівали у голові королеви — для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, — сказала собі Серсея. — Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.»

— Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон.

— Таке час від часу стається з кожним.

— Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною.

— Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи — на жіночих справах, а в іншому…

— Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька — заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала — швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю — щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі.

— Часом не «маегі»?

— Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній.