«Коли він помре, треба на знак шани десь устромити його кам’яну подобу. І похорон йому вчинити такий, якого ще не бачив Король-Берег.» Простолюдці втішатимуться. І Томен теж. «Неборака Мейс ще мені й подякує. А його ясновельможну матінку, якщо буде на те божа ласка, новина вкладе в могилу.»

Схід сонця був такий гарний, якого Серсея не бачила вже роками. Невдовзі з’явилася Таена і зізналася, що всеньку ніч заспокоювала Маргерію та її панночок; річкою лилося вино, сльози та балачки про Лораса.

— Маргерія досі впевнена, що він не помре, — доповіла Таена, поки королеву вдягали до двору. — Хоче надіслати власного маестра за ним ходити. А сестри її моляться про милість Матері.

— Я теж молитимуся. Назавтра ходімо зі мною до Септу Баелора — запалимо сотню свічок за нашого мужнього Лицаря Квітів.

Королева обернулася до служниці.

— Доркас, неси вінця. Нового, якщо твоя ласка.

Новий королевин вінець, легший за старий, був плетений, наче мереживо, зі світлого золота і оздоблений смарагдами, що виблискували з кожним поворотом голови.

— Нині щодо Біса з’явилося четверо, — доповів пан Озмунд, коли Джоселин його впустила.

— Четверо?!

Королева була приємно здивована. До Червоного Дитинця не припинявся струмок свідків, які щось бачили або чули про Тиріона, але четверо в один день — то була подія незвичайна.

— Саме так, — кивнув Озмунд. — Один приніс голову.

— Його прийму першим. Проведіть до світлиці.

«І цього разу хай помилки не буде. Хай нарешті зчиниться помста, і Джоф спочине з миром.» Септони казали: число сім є священним для богів. Якщо так, хай сьома голова подарує їй розраду, котрої так прагне душа.

Гість виявився тирошійцем: опецькуватим, огрядним, спітнілим, зі слизькою посмішкою, що нагадала їй Вариса, і розгалуженою бородою в зелених та рожевих барвах. Серсея з першого ж погляду відчула до чолов’яги відразу, але ладна була зглянутися на його вади, якщо він справді мав Тиріонову голову в принесеній з собою скриньці. Скринька була кедрова, з викладеним слоновою кісткою візерунчастим плетивом виноградних лоз та квітів, з завісами та замками білого золота. Річ була напрочуд гарна, та королеву цікавило лише те, що лежало всередині.

«Ну, ця хоч досить велика. Для свого малого покрученого тіла Тиріон мав на диво величезну голову.»

— Краса і чарівність вашої милості, — промимрив тирошієць, низько вклоняючись, — далеко переважає всі плітки і перекази, які ми чуємо в себе за вузьким морем. Відомо нам і про горе, що ятрить ваше лагідне, милостиве серце. Ніхто не в змозі повернути вам юного відважного сина, та все ж я маю надію линути трохи цілющого трунку на вашу болючу рану.

Гість поклав долоню на скриньку.

— Я привіз вам правосуд. Я привіз вам голову вашого валонкара.

Старе валірійське слово примусило її здригнутися всім тілом — не лише з переляку, але і з надії.

— Біс мені більше не брат, якби колись і був! — оголосила вона. — Імені його я теж не називатиму. Свого часу воно було горде і шановане, доки не спаплюжилося його ганьбою.

— У Тироші ми звемо карлика Червонорукий, бо кров стікає його пальцями — кров короля і рідного батька. Подейкують, що і матір він теж убив — продер собі шлях назовні з її черева дикунськими пазурями.

«Що за маячня?» — подумала Серсея, а вголос відповіла:

— Чистісінька правда. Якщо у цій скриньці справді Бісова голова, я піднесу вас до княжого стану і винагороджу багатими землями та маєтками.

Титули нині стали дешевші за бруд під ногами; річковий край лежав повен спустошених замків серед неораних ланів та спалених, знелюднених сіл.

— Але зараз на мене чекає двір. Тож відчиняйте скриньку і показуйте.

Тирошієць хвацько відкинув вічко скриньки і відступив назад, посміхаючись. Зсередини, з подушки м’якого блакитного оксамиту, на неї витріщилася голова карлика. Серсея роздивилася її довгим прискіпливим поглядом.

— Це не мій брат.

У роті стало кисло. «Наставляй кишеню… ти хочеш друге щастя після Лораса, ще й того самого дня? Ні, боги не бувають аж такі ласкаві.»

— Ця людина мала карі очі! А Тиріон — одне око чорне, інше зелене.

— Очі, таки-так… справа в тому, що власні очі брата вашої милості дещо… дещо підгнили. Я насмілився замінити їх скляними… але не того кольору, як ваша милість зізволили помітити.

Та його пояснення лише роздмухали її образу.

— Може, то в вашій голові — скляні очі, але не сподівайтеся, що в моїй теж! На Дракон-Камені є химери, більше схожі на Біса, ніж оце створіння. Він же лисий! І вдвічі старший за мого брата. А що в нього з зубами?

Почувши лють у її голосі, чолов’яга злякано зіщулився.

— Він мав чудовий набір золотих зубів, ваша милосте, але ми… шкода казати, але…

— О, ви ще пошкодуєте. Майте певність.

«Було б наказати його задушити. Хай би хапав ротом повітря, доки обличчя не зчорніє — як у мого любого синочка.» З її вуст трохи не зірвався наказ варті.

— Це помилка, без злого наміру… одного карлика годі відрізнити від іншого… ваша милість бачать, що він не має носа…

— Авжеж не має! Бо ви його відрізали!

— Ні!

Але піт на чолі виказував брехню у відмовках тирошійця.

— Так! — У голос Серсеї закралася солодка отрута. — Добре, хоч на це у вас розуму стало. Попередній телепень намагався мене переконати, що носа почварі відростив мандрівний чародій. Та все ж мені здається, ви заборгували носа цьому карликові. Дім Ланістер завжди платить свої борги, а ви заплатите свої. Пане Мерине! Відведіть цього шахрая до Кайбурна.

Пан Мерин Трант ухопив тирошійця попід руку і витяг геть, не зважаючи на бурхливі заперечення. Коли обидва зникли з очей, Серсея обернулася до Озмунда Кіптюга.

— А ви, пане Озмунде, приберіть від мене цю гидоту і покличте тих трьох, що кажуть, наче знають Біса.

— Негайно, ваша милосте.

Сором казати, але трійко самозваних шпигунів виявилися не кориснішими за тирошійця. Один повідомив, що Біс переховується у староградському бурдеї, де тішить чоловіків власними вустами. Перед Серсеїними очима змалювалося барвисте видовище, та королева не повірила у нього ані на мить. Другий твердив, що бачив карлика у мартоплясовій виставі десь у Браавосі. Третій переконував, що Тиріон став відлюдником у річковому краї, де оселився на якомусь зачарованому пагорбі. Усім трьом королева відповіла одне й те саме.

— Якщо ви матимете ласку проводити кількох моїх відважних лицарів до того карлика, вас щедро нагородять, — пообіцяла вона. — За умови, звісно, що то справді Біс. Якщо ж ні… бачте, мої лицарі погано терплять, коли їх дурять. І так само погано терплять дурнів, які змушують їх ганятися за примарними тінями. Так недовго і язика загубити.

І раптом усі три шпигуни втратили віру, і негайно припустили, що могли бачити якогось іншого карлика.

Серсея ніколи не думала, що в світі є стільки карликів.

— Невже всі краї землі переповнені цими огидними покручами? — пожалілася вона, коли останнього з доповідачів вивели геть. — Скільки ж їх топче землю своїми бридкими ногами?

— Вже менше, ніж раніше, — відповіла пані Добромир. — Чи матиму я честь супроводити вашу милість до двору?

— Якщо знайдете сили витримати нудьгу, — мовила Серсея. — Роберт майже ні в чому ані біса не тямив, але про одну річ таки мав рацію. Правити королівством — тяжка, виснажлива праця.

— Сумно бачити вашу милість знесиленою турботами. Чи не втекти вам трохи розважитися, а биття чолом хай вислуховує Правиця Короля? Ми б могли вдягтися служницями і перебути цілий день серед простолюддя — послухати, що пліткують про падіння Дракон-Каменя. Я знаю один заїзд, де співає Блакитний Бард, коли не служить при малій королеві. А ще винарню, де штукар обертає оливо на золото, воду на вино, а дівчат — на хлопців. Можливо, його чари подіють на нас. Хіба не хотіли б ваша милість на одну ніч стати чоловіком?

«Якби я була чоловіком, то була б Хайме, — подумала королева. — Якби я була чоловіком, то правила б цією державою від свого імені, а не від Томенового.»