Тхнуло від батька так, що королева зморщила носа.

— Вийміть з нього стрілу, — наказала вона. — Це ж Правиця Короля!

«І мій батько. Мій ясновельможний пан батько. Чи мушу я верещати і видирати собі волосся?» Казали, що Кетлін Старк пошматувала собі обличчя на криваві смуги, коли Фреї зарізали її дорогоцінного Робба. «Ви б хотіли цього, батьку? — кортіло їй спитати. — Чи краще б хотіли, щоб я лишилася сильною? Ви плакали по власному батькові?»

Її дід помер, коли їй був лише рочок, але ту історію вона знала добре. Князь Титос надзвичайно розжирів, і серце його розірвалося одного дня, коли він видирався сходами до своєї коханки. Батько тоді був у Король-Березі — служив Правицею Навіженому Королю. Коли Серсея з Хайме були малі, князь Тайвин часто перебував у Король-Березі. Якщо він і плакав, коли дізнався про смерть батька, то в такому місці, де ніхто не бачив його сліз.

Королева відчула, як її нігті впинаються в долоні.

— Як ви сміли залишити його отак?! Пан батько були Правицею при трьох королях, найвеличнішою людиною в історії Семицарства! За ними мають калатати дзвони, як калатали за Робертом! Їх треба обмити і вдягти згідно їхньої посади — у горностай, грезет і кармазиновий шовк. Де Пицель? Де Пицель, питаю?! — Вона обернулася до стражників. — Гей, Бородавко! Приведи мені великого маестра Пицеля. Він має подбати про князя Тайвина.

— А він їх бачив, ваша милосте, — відповів Бородавка. — Прийшов, побачив і пішов скликати сестер-мовчальниць.

«Виходить, по мене послали останньою.» Накотив такий гнів, що вона й слів не добрала. «А Пицель побіг писати листи, аби лише не забруднити свої безсилі старечі рученята. Який з нього хосен, питається?»

— Знайдіть маестра Балабара, — нарешті спромоглася вона. — Маестра Френкена. Хоч якогось маестра!

Бородавка і Деривухо притьмом кинулися виконувати наказ.

— Де мій брат?

— Пішов проходом. Там цілий колодязь, а у ньому в камінь забито залізні щаблі. Пан Хайме поліз подивитися, чи він глибокий.

«Та ж Хайме однорукий! — кортіло їй заволати. — Лізти туди мали б ви! Як йому видиратися щаблями, телепні? Коли там, унизу, на нього можуть чекати ті самі волоцюги, що вбили батька!»

Її близнюк завжди був надто похапливий, і навіть втрата правиці, схоже, не навчила його обережності. Вона вже була наказала вартовим полізти за ним і привести назад, коли повернулися Бородавка та Деривухо, ведучи між собою сивочолого чоловіка.

— Оцей, ваша милосте, — мовив Деривухо, — називає себе маестром.

Чоловік низько вклонився.

— Чим можу прислужитися вашій милості?

Обличчя його видалося трохи знайомим, та Серсея не могла згадати, де саме його стрічала. «Підстаркуватий, але молодший за Пицеля. У цьому начебто ще збереглася якась сила.» Чоловік був високий, хоча трохи зсутулений, зі зморшками навколо ясних блакитних очей. «А шия гола.»

— На вас немає маестерського ланцюга.

— Бо в мене його забрали. А звати мене, коли ласка вашої милості, Кайбурном. Я лікував руку вашому братові.

— Краще сказати, пенька.

Тепер королева його згадала — адже це він приїхав разом із Хайме з Гаренголу.

— Так, долоню я панові Хайме не врятував, мушу визнати. Зате моє мистецтво врятувало йому решту руки, а можливо, і саме життя. Цитадель забрала в мене ланцюга, та не змогла забрати знання і хист.

— Годиться, — вирішила королева. — Та якщо ви не впораєтеся, то втратите щось більше за ланцюга, це я вам обіцяю. Приберіть стрілу з живота мого батька і приготуйте його для сестер-мовчальниць.

— Слухаю волю пані королеви. — Кайбурн пішов до ліжка, зупинився, озирнувся. — А що ваша милість накажуть робити з дівчиною?

— Дівчиною?!

Серсея зовсім не помітила другого тіла, тому ринула до ліжка, відкинула убік купу скривавлених простирадл і побачила її — голу, холодну, рожеву… за винятком обличчя, зчорнілого так само, як Джофове на весіллі. Ланцюг з ланками у подобі з’єднаних золотих рук майже сховався у плоті на шиї, скручений так сильно, що порвав шкіру.

Серсея засичала, як розлючена кішка:

— А це звідки тут узялося?!

— Ми її тут знайшли, ваша милосте, — промимрив Деривухо. — Це ж Бісова шльондра.

Наче це мало пояснити, відки вона взялася у опочивальні і що тут робила.

«Пан батько не мав потреби у шльондрах, — подумала Серсея. — Після смерті матері він не торкався жінок.» Вона подарувала стражникові крижаний погляд.

— Ні, такого не… коли батько князя Тайвина помер, молодий князь повернувся до Кастерлі-на-Скелі і там знайшов… жінку оцього штибу… прикрашену материними коштовностями, в одній з материних суконь. Пан батько зірвав з неї коштовності, та й усе інше теж. Два тижні її ганяли голою вулицями Ланіспорту, де вона мала сповідатися кожній зустрічній людині, що є злодійкою та розпусницею. Ось як князь Тайвин Ланістер чинив зі шльондрами. Він би ніколи… ця жінка перебувала тут із якоюсь іншою метою, не щоб…

— Можливо, його ясновельможність Правиця допитував дівчину щодо її хазяйки, — припустив Кайбурн. — Адже Санса Старк, я чув, зникла тієї ж ночі, коли було вбито короля.

— Саме так! — Серсея гаряче учепилася за припущення. — Авжеж допитував, жодних сумнівів бути не може.

І подумки побачила погляд Тиріона спідлоба та його хижу мавп’ячу посмішку під руїною носа. «Хіба є кращий спосіб допитати шльондру, ніж роздягти голяка і розсунути їй ноги? — прошепотів карлик. — Я й сам полюбляв її так допитувати.»

Королева відвернулася. «Ні, на неї я не дивитимуся.» Раптом їй стало гидко навіть перебувати в одному помешканні з мертвою дівкою, і вона поспіхом вискочила до передпокою повз Кайбурна.

Тим часом до пана Озмунда приєдналися його брати Озней та Озфрид.

— У опочивальні Правиці лежить мертва жінка, — мовила Серсея до трьох Кіптюгів. — Ніхто не має знати, що вона тут з’являлася.

— Слухаю ясну пані. — Пан Озней досі зберіг на щоці помітні подряпини від пазурів іншої Тиріонової шльондри. — Але що нам з нею робити?

— Згодуйте собакам чи заберіть собі до ліжка на розваги — який мені клопіт? Її тут ніколи не було, зрозуміли? Хто насмілиться бодай згадати вголос — втратить язика. Ви мене зрозуміли?

Озней та Озфрид перекинулися поглядами.

— Воля вашої милості.

Вона пішла за ними всередину і подивилася, як вони сповивають дівчину скривавленими ковдрами та простирадлами. «Шая. Її звали Шая.» Востаннє вони розмовляли ввечері напередодні карликового суду двобоєм — після того, як отой вишкірений дорнійський змій став за нього поборником. Шая питала про якісь коштовності, подаровані їй Тиріоном, про певні обіцянки, які б вона хотіла отримати від корони: маєток у місті та лицаря за нареченого. Королева дала зрозуміти, що хвойда не отримає геть нічого, доки не розкаже, куди поділася Санса Старк.

— Ти була її покоївкою. Я маю вірити, що ти нічого не знала про її підступні задуми? — гарчала Серсея. Шая тоді втекла вся у сльозах.

Пан Озфрид закинув сповитий труп собі на плече.

— Мені потрібен той ланцюг, — мовила Серсея. — Дивіться, не подряпайте золота.

Озфрид кивнув і рушив до дверей.

— Ні, не дворищем! — Вона махнула рукою в бік таємного проходу. — До підземелля спускається колодязь. Лізьте туди.

Пан Озфрид став був на коліно перед комином, але раптом звідти заблимало світло, і королева почула голоси. З дірки виник Хайме, зігнутий, наче стара шкиринда, здіймаючи чоботями хмари попелу з останнього вогнища князя Тайвина.

— Геть з дороги! — наказав він Кіптюгам.

Серсея кинулася до брата.

— Ти їх знайшов? Знайшов убивць? Скільки їх там?

Авжеж їх мало бути кілька. Хіба один упорався б з її батьком?

На вид її близнюк здавався геть виснаженим.

— Колодязь спускається у кімнату, куди виходить з півтузня проходів. Усі проходи перекрито залізними ґратами, зачинено на ланцюги та замки. Треба знайти ключі. — Він роззирнувся навколо себе опочивальнею. — Хай хто це зробив, він може досі ховатися у цих стінах. Там така плутанина, і всюди темно.