Найближчий брід через Червонозуб знаходився вище від замку за течією. Щоб досягти табору пана Давена, вони мусили проминути становисько Емона Фрея, потім шатра річкового панства, що зігнуло коліна і повернулося до королівського миру. Хайме побачив кольори Ликастра і Ванса, Кореняка і Добручая, жолуді дому Рідколіс і діву-танцівницю князя Дударя. Але замислитися його змусили прапори, яких він не побачив. Ніде не виднілося срібного орла Малістерів, ані червоного огиря Бракенів, ані вербового дерева Ригерів, ані сплетених змій Пужелів. Усі згадані пани відновили свої присяги Залізному Престолові, але жоден не з’явився до облоги. Хайме знав, що Бракени саме б’ються з Чорнолісами, і це вибачало їхню відсутність. Щодо решти…

«Наші нові друзі — не друзі взагалі. Вірність стікає їм шкірою, не всотуючись.» Тому Водоплин і треба скорити якнайскоріше — що довше триває облога, то більше заохочуються інші непокірні, на кшталт Титоса Чорноліса.

При броді пан Кенос із Кайсу дмухнув у Ріг Герока. «Мабуть, і Чорноструга зараз на мури винесе.» Пан Гуго і пан Дермот очолили перехід через річку, плюхаючи крізь каламутну брунатно-руду воду. Над головами вони везли білий прапор Королегвардії та Томенового оленя з левом, що гордовито плескали на вітрі. Решта валки теж не пасла задніх.

Ланістерівський табір бринів піснею дерев’яних стукачок; там будували новий гуляй-городець. Два інших стояли вже готові, наполовину вкриті вогкими кінськими шкурами. Між ними стояв рухомий стінолам — стовбур дерева з гартованим у вогні гострим кінцем, підвішений на ланцюгах під дерев’яним дахом на колесах. «Здається, братик тут часу не гаяв.»

— Пане, — запитав Пек, — де вам поставити намет?

— Отам на горбку, — вказав Хайме золотою рукою, не дуже придатною для такої справи. — Там обоз, отут конов’язі. До вітру ходитимемо туди, де мій братик люб’язно викопав нужники. Пане Аддаме, огляньте межі табору! Ви маєте гостре око на слабкі місця.

Хайме не чекав нападу ворога. Але в Шепітній Пущі він теж його не чекав.

— То мені скликати тхорів на раду? — запитав Давен.

— Доки не побалакаю з Чорностругом — не треба.

Хайме махнув до Безбородого Джона Бумбака.

— Розгорни-но наш прапор миру, хай протруситься. Поїдь з ним до замку і перекажи панові Бріндену Таллі, що я бажаю з ним говорити завтра на світанку. Я приїду до краю рову і зустріну його на перекидному мості.

Пек виглядав переляканим.

— Мосьпане, але раптом лучники…

— Цього не буде, — відрізав Хайме, злізаючи з сідла. — Поставте мій намет і підніміть над ним мої прапори.

«А тоді побачимо, хто прибіжить і як швидко.»

Довго чекати не довелося. Пія клопоталася коло жарівниці, намагаючись розпалити вугілля. Пек рушив їй на поміч. Останнім часом Хайме часто засинав під звуки їхніх любощів у кутку намету. Поки Гарет розстібав на Хайме поножі, запона шатра відлетіла убік.

— Ось нарешті й ти! — загула тітка, заповнюючи собою двері. Її чоловік Фрей визирав з-за плеча. — Давно вже час. Невже не обіймеш свою стару гладку тітоньку, любчику?

Вона простягла руки уперед і не лишила Хайме вибору, крім відповісти на обійми.

Замолоду Генна Ланістер була молодицею звабливих обрисів, яким так і кортіло вивалитися з сукні. Тепер усі обриси перетворилися на одну велику брилу. Тітчине обличчя було широке і гладке, шия скидалася на товстий рожевий стовбур, груди вражали уяву. Плоті на ній було стільки, що стало б зробити їй ще одного чоловіка. Хайме покірно обійняв старшу родичку і почекав, доки вона вщипне його за вухо — так тітка робила стільки років, скільки він її пам’ятав. Але цього разу пані Генна чомусь утрималася, зате поклала йому на обидві щоки два м’які та вологі поцілунки.

— Співчуваю твоїй втраті.

— Я маю нову правицю, зроблену з золота, — показав Хайме тітці.

— Гарненька. Золотого батька тобі теж зробили? — Голос пані Генни став різкіший і холодніший. — Я казала про Тайвина!

— Така людина, як Тайвин Ланістер, з’являється на світ раз на тисячу років! — оголосив тітчин чоловік.

Емон Фрей був дратівливий чоловічок з тремтливими руками. Важив він, напевне, пуди зо чотири… але хіба що в мокрій вовні та кольчузі. Статурою він нагадував остюк, підборіддя не мав зовсім, зате надолужував його сміховинно велетенським яблуком борлака на горлі. Половина волосся вилізла, коли йому ще й тридцяти не було. Зараз років Емонові було шістдесят, а з волосся на голові лишилося кілька рідесеньких пасем.

— Останнім часом нас обсідають моторошні чутки, — мовила пані Генна, коли Хайме відпустив Пію та зброєносців. — Не знаєш, у що бідній жінці й вірити. Невже правда, що Тиріон убив Тайвина? Чи це якийсь дурний наклеп, навіщось розповсюджений твоєю сестрою?

— Таки правда.

Вага золотої правиці почала йому набридати. Хайме поперебирав ремінці припони до зап’ястка.

— Синові підняти руку на батька! — проголосив пан Емон. — Жахливо і мерзенно! Темні дні настали на Вестеросі. Тепер, коли князя Тайвина нема, я боюся за нас усіх.

— Ти за нас усіх боявся, ще коли Тайвин був живий! — Генна умостила своє чимале підкрижжя на табірному ослоні, який загрозливо зарипів під її вагою. — Розкажи-но нам, небоже, про нашого сина Клеоса та його смерть.

Хайме відчепив останню застібку і відклав правицю вбік.

— На нас напосілися розбійники з лісу. Пан Клеос розігнав ту наволоч, але на жаль, за ціну власного життя.

Брехня далася йому легко; він бачив, як вона втішає Клеосових батьків.

— Малий мав мужність, я завжди казав. Це в нього у крові.

Коли пан Емон говорив, на вустах його пінилася рожева слина — дяка кислолистові, що він полюбляв жувати.

— Його кістки мають знайти спокій під Скелею, в Палаті Звитяжців! — оголосила пані Генна. — Де його поклали спочивати?

«Ніде. Кровоблазні роздягли його труп і покинули на учту гайворонню.»

— Коло струмка, — збрехав Хайме. — Коли війна скінчиться, я знайду те місце і перевезу його додому.

Кістки — то кістки; немає нічого легшого цими днями, ніж знайти трохи мертвих кісток.

— Війна… — Пан Емон прочистив горлянку; яблуко на шиї застрибало вгору і вниз. — До речі про війну. Тут навколо повно обложних пристроїв. Таранів, метавок, гуляй-городів. Так не годиться, Хайме. Давен хоче поламати мої мури, розтрощити мою браму! Говорить про палаючу смолу, заміряється підпалити замок. Мій замок!

Він сунув руку в рукав, видобув сувій пергамену і тицьнув ним Хайме в обличчя.

— Ось, я маю привілей! Підписаний королем Томеном, осьо печатка нашого пана: олень та лев. Я законний князь на Водоплині, я не дозволю робити з нього спалену руїну!

— Та годі вже дурниці патякати! — визвірилася його дружина. — Поки у Водоплині сидить Чорноструг, твій папірець годиться лише дупу підтирати!

Пробувши пані Фрей п’ятдесят років, тітка Генна все ж не забула, що походить з Ланістерів. «І чимало від них зберегла.»

— Хайме віддасть тобі замок, май належну дяку!

— Не сумніваюся і маю, — запевнив князь Емон. — Пане Хайме, довіра вашого панотця до мене була зовсім не марна, я доведу, ось побачите. Я збираюся поводитися з моїми новими підданими твердо, але чесно. Чорноліс і Бракен, Язон Малістер, Ванс і Дудар… усі вони дізнаються, що в Емоні Фреї матимуть суворого і справедливого зверхника. І мій батько теж. Хай батечко є князем на Переїзді, але ж я — князь на Водоплині! Так, син має обов’язок коритися батькові, але значковий пан має коритися зверхникові!

«О боги святії, що він верзе…»

— Ви не його зверхник, пане. Перечитайте ваш привілей, перш ніж ним вимахувати. Вам віддали Водоплин з землями і доходами, та й по тому. Коронним намісником на Тризубі є Петир Баеліш. Водоплин коритиметься владі Гаренголу.

Князеві Емону це не сподобалося.

— Гаренгол — руїна, зурочена і заселена привидами! — заверещав він. — А Баеліш… він лихвар, а не державець, йому не з княжого столу правити, а мідяки лічити, з його хамським родоводом…

— Якщо ви невдоволені станом речей, їдьте до Король-Берега і викладіть свої скарги перед моєю милою сестрою.