— Ми купили собі перевіз на «Пані Ушанорі».

Дівчинка примружилася на нього підозріливим оком.

— А її вже нема. Ти не знав? Багато днів як пішла.

«Та знаю» — хотів сказати Сем. Вони з Дареоном стояли на пришибі й дивилися, як здіймаються її весла, як вона долає Велета і виходить у море.

— Ну гаразд, — мовив співець, — пішла, то й лихо з нею.

Якби Сем був хоробріший, то там-таки й зіпхнув би його у воду. Коли треба було вмовити дівчину вискочити з сукні, Дареонів язик ставав солодший за мед. Але у розмові з капітаном весь тягар суперечки чомусь ліг на Сема — саме він умовляв браавосця почекати.

— Три дні я чекав на цього старого! — казав капітан. — Мої кораблі повні-повнісінькі, усі жеглярі вграли своїх дружин на прощання… тож із вами чи без вас, моя «Пані» рушає з відпливом.

— Благаю вас! — шаленів з розпачу Сем. — Ще хоч кілька днів, згляньтеся! Хай маестер Аемон трохи зміцніє!

— Нема там чому міцніти. — Напередодні увечері капітан сам приходив до корчми подивитися на Аемона. — Він старий, хворий, і я не дозволю йому померти на моїй «Пані». Хоч лишайте його тут, хоч самі лишайтеся — мені байдуже. Я вирушаю вранці.

Ба гірше, він відмовився повернути сплачені йому гроші за перевіз — те срібло, яке мало безпечно доправити їх до Старограду.

— Ви замовили найкраще помешкання на моєму кораблі. Воно чекає на вас. Якщо вирішили не їхати, то не мій клопіт. Чому я маю терпіти збитки?

«Були б уже зараз у Сутіндолі, — похмуро подумав Сем. — Ба навіть у Пентосі, якби вітри мали ласку.»

Та дівчинці з возиком до того було байдуже.

— Ти казала, що бачила співця…

— У «Щасливому порті». Він збирався одружитися з Жоною Жегляра.

— Одружитися?!

— Вона пускає до свого ліжка лише тих, хто з нею побереться.

— Де цей «Щасливий порт»?

— Навпроти мартоплясового корабля. Можу показати дорогу.

— Я знаю дорогу. — Сем уже бачив той мартоплясів корабель. «Дареон не може одружитися! Він проказав обітниці!» — Мушу бігти.

І побіг. Слизькою бруківкою шлях виявився довгим; скоро він пирхав, гучно ляпаючи чорним кобеняком за плечима, а ще ж мусив тримати рукою паса з мечем. Нечисленні перехожі кидали на нього цікаві погляди, а одного разу кицька стала дибки і засичала. Досягши корабля, він хитався з боку в бік; «Щасливий порт» стояв просто через провулок.

Щойно він увійшов, розпашілий та задиханий, як йому на шию повісилася одноока жінка.

— Не треба! — сказав їй Сем. — Я тут не за цим.

Жінка відповіла щось браавоською.

— Я не знаю цієї мови, — сказав їй Сем високовалірійською.

У передпокої горіли свічки, в комині палав вогонь. Хтось цигикав на скрипку, двійко дівчат танцювали навколо червоного жерця, тримаючись за руки. Одноока жінка щільніше притиснулася до нього грудьми.

— Та не треба ж! Я тут не за цим!

— Сем! — залунав знайомий голос Дареона. — Гей, Іно, пусти його. Це ж Сем Смертяний, мій присяжний братчик!

Одноока відчепилася від його шиї, хоча руку лишила учепленою за лікоть. Одна з танцюристок вигукнула:

— Отакий зух, га? То хай і мене проштрикне наскрізь!

А друга додала:

— Мо’, хоч за меч дозволить потримати?

Позаду них на стіні було намальовано лілового галеаса, де за жеглярів правили жінки, вбрані у самі лише високі чоботи. У кутку заснув і хропів у велетенську криваво-червону бороду тирошійський керманич. Далі немолода вже жіночка зі здоровезними цицьками перевертала черепки з дебелим літньоостров’янином у чорному та червоному пір’ї. Посеред усього сидів Дареон і слинявив язиком шию жінки в себе на колінах. На ній було накинуто його чорного кобеняка.

— Смертяний! — покликав співець п’яним голосом. — Ану ходи знайомитися з моєю пані дружиною!

Волосся він мав піщано-медове, усмішку — теплу й привітну.

— Я заспівав їй пісень кохання. Жінки тануть, наче масло, коли я їм співаю. Хіба я міг не звабитися оцим личком? — Дареон поцілував їй носа. — Гей, дружинонько, ану ж поцілуй Смертяного, він мені як брат!

Дівчина звелася на ноги, і Сем побачив, що під кобеняком вона зовсім гола.

— Диви, руками мою жіночку не хапай, Смертяний! — додав Дареон із п’яним реготом. — Та якщо хочеш котрусь із її сестер… гуляй, не соромся! Грошви маю вдосталь!

«Це ті гроші, за які ми б могли купити харчів, — подумав Сем, — і дров, щоб зігріти маестра Аемона.»

— Що ти наробив? Ти не можеш одружитися. Ти проказав ті ж обітниці, що і я. За це тобі зітнуть голову.

— Та ми ж поберемося лише на цю ніч, Смертяний! Навіть на Вестеросі за таке ніхто голову не зітне. Хіба ти ніколи не їздив до Кротовини шукати підземних скарбів?

— Ні, — зачервонівся Сем, — я ніколи…

— А твоя дичацька дівка? От не кажи, що не вграв її раз чи три. Холодними ночами у лісі, загорнуті разом у одного кобеняка… і ти не пхнув їй між ніг? Та годі тобі. — Дареон махнув рукою на стілець. — Сідай, Смертяний. Випий вина. Чи візьми шльондру. А чи спершу випий, потім візьми шльондру — як хочеш.

Сем не хотів вина.

— Ти обіцяв повернутися завидна. І принести харчів та вина.

— То он як ти убив того Іншого? Занудив своїми докорами на смерть? — зареготав Дареон. — Моя дружина — ось вона, а не ти. Як не хочеш пити за мій шлюб, то забирайся геть.

— Ходімо зі мною! — наполягав Сем. — Маестер Аемон прокинувся і хоче дізнатися про драконів. Говорить про криваві зірки, білі тіні, якісь віщі сни… якби ми дізналися про тих драконів, то може, він би знайшов спокій. Допоможи мені!

— Вранці допоможу. Але ж не в свою шлюбну ніч! — Дареон рвучко зіп’явся на ноги, вхопив наречену за руку і посунув до східців, тягнучи її за собою.

Сем став у нього на дорозі.

— Ти обіцяв, Дареоне! Ти казав обітниці. Ти ж мені наче брат у Варті!

— То на Вестеросі. Тут тобі що, схоже на Вестерос?

— Маестер Аемон…

— Він помирає! Отой смугастий коновал, якому ти віддав наше срібло, так і сказав. — Дареон сердито стиснув губи. — То бери собі дівку, Семе, або забирайся. Ти мені весілля псуєш.

— Я піду, — відповів Сем, — але ти підеш зі мною.

— Не піду! Ти мені набрид. І чорне оце… остогидло вже. — Дареон зірвав кобеняка зі своєї голої нареченої та жбурнув Семові у обличчя. — Ось тобі! Кинь цю ганчірку на старого — може, трохи зігріється. А мені вона вже ні до чого. Я скоро вдягну оксамит. А наступного року носитиму хутро і їстиму…

І тут Сем його вдарив.

Він навіть не думав так робити — просто долоня раптом піднялася, скрутилася у кулак і загилила співцеві по зубах. Дареон вилаявся, його безсоромна дружина заверещала, а Сем кинувся просто на співця і перекинув його сторчма спиною через низький столик. На зріст вони були майже однакові, але Сем важив удвічі більше і цього разу був надто розлючений, щоб боятися. Він ударив співця в писок і живіт, а тоді заходився гамселити обома кулаками в боки. Дареон, боронячи себе, ухопив його за зап’ястки, але Сем буцнув його лобом у лице і розсік губу. Співець відпустив руки, і Сем ще раз загилив йому по носі. Десь далеко реготав якийсь чолов’яга, жінка гучно лаялася. Бійка здавалася повільною, наче дві чорні мухи борюкалися у бурштині. Потім якась сила відтягла Сема від грудей співця. Ту людину, яка це зробила, Сем теж ударив, і тут йому на голову впало щось тяжке і тверде.

Наступне, що він пам’ятав — як вилетів головою крізь двері у туман. Пів-удару серця він спостерігав під собою чорну воду, а тоді протока піднялася вгору і поцілила його просто в обличчя.

Сем пішов на дно, наче камінь, наче брила, наче ціла гора. Вода втрапила йому в очі та в носа — темна, холодна, солона. Коли він спробував покликати на поміч, то ковтнув іще. Хвицяючи ногами, хапаючи ротом повітря, він перевернувся на спину, пускаючи бульки з носа. «Пливи, — наказав собі Сем, — пливи.» Сіль ущипнула очі, щойно він їх розплющив, і негайно засліпила. Сем виринув на поверхню лише на мить, вдихнув трохи повітря і відчайдушно заляскав однією долонею по воді, другою шкребучи стінку протоки. Але камені були слизькі, вхопитися — годі й думати. Він знову почав занурюватися.