— Ну що ж, приходь, — засміялася графиня, повернулася і пішла, шурхочучи своєю чудовою сукнею.

Я уклонився вже навздогін і мовчки вийшов. Тільки серце моє тріпотіло спійманим птахом».

Насправді ж, звичайно, птахом, якого уміло зловили, була графиня Л. Але й вона виявилася жінкою з фантазією. Що було далі, автор «Оповідань невідомого» (читай — Прокіп Марушко) розповідає у третьому оповіданні — «Слуга». Отож, з'явившись наступного дня, безіменний герой оповідань довго чекав, доки його прийняли. І тут графиня, яка з'явилася у всьому своєму блиску, сказала, що бере його слугою. Герой, звісно, згоден на все. Але графиня засміялася і сказала, що він ще не знає повністю її умов.

«— Я згоден на все, — сказав я, не приховуючи закоханости у своєму погляді.

— Що ж, коли так, то ось тобі мої умови, — сказала графиня. — Ти стаєш моїм кріпаком, повністю моєю власністю. Адже ти зараз не кріпак?

— Ні, — сказав я. — Я маю документ підмайстра.

— Ну, а тепер станеш кріпаком. — Графиня дивилася на мене вже трохи зневажливо. — І друге — ти підписуєш документ, який дозволяє мені використовувати тебе, як я захочу. І робити з тобою, що я захочу.

— Ви так бажаєте? — сказав я ще тихіше, не посмівши підвести на графиню погляд.

— Бажаю. Сподіваюся, тепер ти не хочеш бути моїм слугою? — запитала графиня, виклично подивившись на мене, і це вже був не виклик аристократки простолюдинові, а швидше жінки — чоловіку».

Звичайно, вона не знала, з ким має справу. Прокіп Марушко, природно, підняв кинуту йому ніжною графською ручкою рукавичку. По суті, він під іменем Фріца Буеркена продав себе у рабство, зате вже наступного вечора побачив свою нову пані, коли вона лежала в ліжку. Щоправда, цього разу вона знову ж таки зневажливо пояснила йому, як треба вранці подавати їй у постіль каву. Але, звісно, новий слуга помітив, що вона не лише насолоджується своєю владою над ним, а й мимоволі милується ставною поставою і вродою нового слуги.

Шосте оповідання — «Примхи графині Л.» — цікаве лише тим, що показує, як насолоджувалася графиня своєю владою над новим слугою, змушуючи його вдовольняти свої забаганки. Вона справді примхливо викликала його по кілька разів до себе, змушувала червоніти і бити посуд, який він ніс на таці, наказувала суворо карати його. Вона брала його із собою на прогулянки. Дізнавшись, що він навчений грамоті, змушувала читати вголос уривки з тодішніх сентиментальних романів. Звичайно, «слуга» кинув у бій весь арсенал доступних йому засобів спокуси — від ніжних, крадькома кинутих захоплених поглядів, до гри м'язами і навіть, кажучи сучасною мовою, до ерекції, що нібито несамохіть виникала у найнепідходящі моменти. І врешті-решт спокусник Прокіп добився того, чого бажав. Це сталося в одному із затишних віденських гаїв, коли на деревах розпукувалися клейкі, яскраво-зелені листочки. Про це красномовно розповідає закінчення новели:

«Вона раптом повернулась до мене своїм прекрасним обличчям, і я побачив її великі злякані очі.

— Обійми ж мене, — сказала вона тихо, голосом, який охрип від хвилювання і пристрасті. — Чого ж ти вагаєшся, адже ти хочеш цього… Я ж бачу…

— Я… не смію… — прошепотів я, ледь-ледь нахиляючись над нею.

— Дурнику, — прошепотіла вона лагідно і торкнулася щокою мого вуха. — Це наказ, наказ твоєї пані, дурнику».

«Сталося!» — міг би вигукнути Василь Слєпньов, який любив подібні вигуки. Справді, сталося, і між графинею Л. і її слугою розпочався бурхливий роман. Добросовісно, хоч і з певною часткою іронії він описаний у наступному оповіданні — «Бажані зустрічі». По суті, повторювалася історія взаємин Прокопа Марушка з його колишньою справжньою пані-володаркою Геленою Зайончковською. Лише з тією різницею, що графиня Л. менше страждала комплексом своєї панської спесивости. Вона просто віддавалася почуттям. До того ж графиня Л. не була позбавлена романтичної уяви і затіяла зі своїм новим і незвичайним коханцем своєрідну гру. Вона призначала йому побачення у різних старовинних куточках Відня. Змушувала грати при цьому роль такого собі романтичного героя.

Але ця новела цікава, власне кажучи, навіть не цим. У ній з'являється згадка про графа Е., який також закохався у графиню. Він починає добиватися її прихильности, закидає дорогими подарунками. І одного разу герой-автор бачить, як графиня вперше цілує цього самого Е. І задумується: а чи не відкритися їй, що він насправді навіть вище графа за своїм суспільним становищем. Як-не-як князь, дідько його візьми.

Це відкриття, скидання, сказати б, маски під маскою станеться в наступному оповіданні — «Кінець таємниці».

Графиня Л. мовбито все ще кохає свого слугу. І водночас дедалі більше схиляється до графа Е. Ще б пак! Що їй слуга? Хоч і вродливий, і пристрасний, і коханець умілий, але ж граф має замок і володіння десь там, у Трансільванії, він рівня їй, навіть багатший за неї. «А слуга все одно нікуди не подінеться», — вирішує графиня і відсилає нещасного слугу у свій маєток, який знаходиться десь там, у передгір'ї Тірольських Альп. Слуга слухняно, звісно, з мокрими очима, вражений також жорстокістю своєї коханки-володарки, їде, та, ледве виїхавши з Відня, вистрибує з карети, і слід по ньому холоне. Він знову перетворюється на князя. Повертається до австрійської столиці, причепурюється і з'являється на бал, на який була запрошена і графиня Л., задля якого вона шила таку чудову рожеву сукню. Звичайно, побачивши свого «слугу» у новій личині, графиня замалим не дістала серцевий напад. Але, дізнавшись, що всю цю гру він затіяв заради неї, швидко змінила гнів на милість. Тим більше, що цей безсовісний граф Е. кудись несподівано зник. Подався, поїхав у свою забуту Богом Трансільванію чи що. Навіть не попрощався. Та князь зі своїх джерел знає, що граф таки добився свого у стосунках із графинею, і тепер ганебна втеча лише поглиблює його провину.

«Графиня дивилася на мене, і я помітив, що в ній борються якісь почуття. Може, вона змагалася сама із собою, а може, щось вирішувала.

— Я знову ваша, — прошепотіла нарешті графиня, нахиляючись до мене, і я побачив, як блищать знайомим блиском, але ще привабливіше її знайомі очі. — Ах, князю, який же ви пустун».

Так закінчується восьме, передостаннє оповідання. Дев’яте — «Печальна розлука» — цінне тим, що в ньому Прокіп Марушко трохи підіймає маску. Правда, не ту, фіолетову, що була у нього в Австрії і під якою він у вільний від любовних романів та балів час успішно грабував своїх уже австрійських «колег» — графів, баронів та іншу знать другої за величиною європейської імперії. Він, цілком можливо, всерйоз закохався у свою графиню. Після того, як запропонував стати його дружиною (вона радо погодилася), він вирішує зізнатися в чомусь дуже важливому і просить її дозволу. Графиня, звісно ж, дозволяє. Її очі горять вогнем цікавости у передчутті небувалої романтичної історії, де її любий князь, ну, трохи в чомусь там винуватий. Але її наречений розповідає їй, що насправді він ніякий не князь, що він простолюдин із далекої Польщі. Знаєте, пані, є така країна на сході. Що його господар був ріднею покійному князеві. І що він повинен був їхати в Німеччину, позаяк князь після смерті сина хотів усиновити сироту-родича. І ось цей простолюдин-слуга вбиває свого пана і їде під його маскою до родича пана. І стає нібито князівським сином, а потім і повноправним князем. Графиня вислухала цю розповідь-сповідь. І ось що сталося після цього несподіваного визнання. «Ми якийсь час мовчали. Серце знову шалено калатало у моїх грудях. Мені здавалося, що цілий світ дивиться з вікон, за якими синіло надвечір’я. Насправді ж на мене дивилася одна-єдина жінка.

— Ви не розігруєте мене? — запитала графиня.

— На жаль, ні, — сказав я.

— Ну, признайтеся ж, розігруєте, — сказала графиня, у її погляді бриніло благання.

— Ні, люба моя графине, — сказав я. — Усе, що я розповів — правда. Гірка, але правда. Я не хочу, щоб між нами була бодай краплина брехні, неправди.