— Чи не казав ваш чоловік про людину в помаранчевій масці? Ну?

— М-масці? Якій ще масці?

Слєпньов зрозумів — не казав. І тут побачив на лісовій дорозі темну людську масу, яка сунула на них. Поспіхом дістав із кишені гаманець.

— Ось вам гроші. Тут поки що три сотні. Більше дати не можу.

— Ви — вбивця! — Ярина рвонулася з усіх сил, але Слєпньов її стримав.

— Я не вбивця і дуже швидко повернуся. Я знайду того, хто спалив хутір і вбив вашого чоловіка.

Він майже спокійно пішов до карети, у якій уже сидів його вірний стривожений Петрусь. Маленька жіночка стояла посеред лісу, біля тіла свого чоловіка. Він не міг нічим їй допомогти. І навряд чи хоч коли зможе допомогти, бо Клубишко, напевне, був спільником людини в помаранчевій масці. Але чи був?

І знов дорога, і знову одна за одною важкі думки. Часом йому здавалося, що він бореться сам із собою, що ворог не лише невидимий, але й вигаданий, майже привид. «Ліпше, якби було справді так», — не раз думав Василь Петрович, бо ніяких привидів ніколи не боявся. Просто не вірив у них. Самоук, виходець із козацьких низів, він не мав справжньої освіти, проте, мов губка, вбирав у себе усі віяння XVIII століття. А зараз, тим більше, на дворі стояло століття дев’ятнадцяте, неухильно набирало швидкість, і він мчав по цьому столітті на своїй старій кареті, але слідом за ним, мов привид зі століття минулого, сильно і спритно, не відстаючи, мчав жорстокий бандит і вбивця.

Дорогою Василь Петрович не раз подумки повертався до своїх зустрічей, розмов. Десь він спілкувався з людиною, яка розгадала, хто він і чим насправді займається. Але хто побачив у ньому не звичайного шляхтича, який любить випити, погомоніти з друзями, шляхтича, яких було немало на колишніх просторах Речі Посполитої, а того, ким був насправді, — співробітника найтаємнішого відділу імперської канцелярії? Він не міг вирізнити із сотень облич, які промайнули перед ним за ці місяці, того, хто розгадав його самого. Залишалася майже фантастична версія — чоловік у масці, на якого він полював, мав спільника в імперській канцелярії або ж при імператорському дворі, або… або й у таємному відомстві князя Куракіна. Але це було неможливо, немислимо, бо тоді треба було визнати, що вся система таємности летить до дідька лисого, або… або він чогось не розуміє і… «Саме так, бевзю, що „і“», — подумки сказав собі Василь Петрович.

У його голову вперше закралася думка, що він сам — крихта незрозумілої гри. Сліпа зброя у вмілих і сильних руках. Може, його послали для годиться або як підсадну качку?

Але в тайнику карети документ, який дає йому величезні повноваження. Іменем Його Імператорської Величності всі, до кого звернеться пред’явник цього документа, зобов’язані йому всіляко сприяти і виконувати будь-які його розпорядження. По суті, він може стати диктатором в місті Н або повіті К, але тільки тоді, коли знатиме, що там його ворог і ворог всієї Російської імперії — людина в помаранчевій масці. Якби він пред’явив цей документ, то що сказав би поліцмейстеру або предводителю дворянства хоча б у тому містечку Сарни, куди він їхав? Ловіть вітру в полі? Він згадав давню приказку, яку чув на своєму полтавському хуторі: «Прийшов хтось, вхопив щось, пішов би я за ним, та не знаю, за ким». «Саме так, дідько візьми, невідомо за ким я ганяюся, мовби за власною тінню», — подумав він.

— Дивіться-но, паночку, — обірвав його думки Петрусь.

Впоперек дороги щось лежало. Під’їхавши ближче, вони побачили довгу, не дуже товсту березу. Слєпньов вийшов з карети, підійшов до дерева. Береза була свіжозрубаною. Він спохмурнів. Ліс наповнювала сторожка тиша. Тривожно озирався його єдиний вірний слуга. Скільки їх, таких дерев, ще буде на його шляху? Та відступати не можна, треба їхати, цю березу легко прибрати. Але як же явно, зовсім поряд він відчуває своїм нутром запах звіра, на якого полює. Чи який полює вже на нього.

Прокопові з його непокірним характером довелося нелегко в панських покоях, надто ж тоді, коли на зміну старому панові прийшов його син — примхливий і дурнуватий панок. Водночас Прокіп був кмітливим, навчився добре правити кіньми і зумів подружитися з начальником поміщицької охорони Вітиком. Той навчив підлітка стріляти з пістоля і не раз казав, що з нього вийде добрий гайдук. Можливо, з часом Прокіп справді став би гайдуком, а потім і їхнім начальником, але, коли йому виповнилося сімнадцять, сталася подія, яка круто змінила його долю.

У гості до молодого Кшиштофа Моджиєвського приїхала його далека родичка — пані Гелена Зайончковська. Це була вродлива шляхтянка, яка рік тому овдовіла. Про смерть її чоловіка ходили різні чутки, казали навіть, що він повісився за наказом своєї свавільної пані, яку безтямно кохав. Та хоч би там що, пані Гелена недовго й побивалася і так само, як і при живому чоловікові, жила доволі незалежно. У неї частенько гостювали шляхтичі зі всієї округи.

Під час тижневого перебування у далекого родича вона й накинула оком на молодого, на диво вродливого слугу-козачка. Треба сказати, що до того часу Прокіп виріс у стрункого, міцного, широкого в плечах парубка, котрому на вигляд можна було дати і не сімнадцять, а цілих двадцять років. Не одна дівчина з числа прислуги та тих, що мешкали в селі, сором’язливо опускала очі, зустрічаючись зі швидким поглядом його світло-сірих, ледь голубуватих очей, і крадькома задивлялася на красивий розліт його чорних брів, налиті руки та плечі. Звернула увагу на хлопця і шляхетна гостя. І вже наступного дня козачка віддали їй як прислугу. Вона дивилася на нього так, як не дивилася і на самого пана Кшиштофа. Перше, що пані доручила Прокопові, — стягнути з її струнких ніг високі червоні чобітки. Прокіп старався, покірно схиливши голову, та так, напевне, лагідно і вміло, що удостоївся доторку шляхетних пальчиків до юначої щоки, яка враз почервоніла. Лежачи в ліжку, пані Гелена несподівано покликала козачка і звеліла принести їй води. Коли він зайшов з квартою в руках, вона ніби ненароком відкинула ковдру, і високі красиві груди майнули перед очима слуги, який швидко відвів свій погляд. Задоволена пані Гелена стиха засміялася.

Вже на третій день пані Гелена попросила господаря маєтку продати їй такого кмітливого козачка.

— Але ж і мені він потрібен, — трохи примхливо, з ноткою ревнощів сказав Кшиштоф Моджиєвський.

— Ах, пане Кшисю, я можу вам добре заплатити, — завуркотіла пані Гелена.

— Такий козачок коштуватиме чимало, проше пані, — сказав пан Кшиштоф, — з нього може вийти гарний гайдук.

Пані Гелена знову тихенько засміялася. У відповідь на своє бурчання він міг лицезріти звабливі груди вельможної красуні, яка немов ненароком схилилася над ним.

— Заради пана я готова заплатити і найвищу ціну, — сказала вона так само тихо і сором’язливо опустила очі.

Найвищу ціну вона справно сплатила найближчої ночі в покоях, відведених уродзоній гості. А ще за два дні в її почті від’їжджав і новий слуга, куплений за доволі символічну ціну вже в злотих. Прокіп не встиг навіть попрощатися з бабусею, лише озирнувся на рідне село, коли карета, у яку він сів за велінням пані Гелени, виїжджала з Хомутівки.

Особистим слугою Гелени Зайончковської Прокопові Марушку доля судила пробути три роки і вісім місяців. Цей час не минув для нього марно.

Треба сказати, що ще в старого пана кмітливий підліток опанував польську мову, навчився грамоті (природно — польській), що не лишилося непоміченим. Правда, якщо старий пан Моджиєвський вважав, що мати освічену челядь престижно, його син мав протилежний погляд. А втім, ішла друга половина освіченого вісімнадцятого століття. У шляхетських маєтках стало модно мати, як сказали б тепер, іноземних спеціалістів. Був такий і в пана Моджиєвського — старий буркітливий агроном із німецької Саксонії. Старий німець, який заробляв гроші на посаг для молодших дочок (усіх їх було аж п’ять) у далеких напівварварських краях, дуже сумував за своєю «лібе грюнланд» (любою зеленою країною), за своєю мовою і якось, спілкуючись із панським козачком, розповідаючи про неї ламаною польською, мимохіть перейшов на німецьку. Козачок зацікавився, почав питати, як буде по-їхньому те і те. Ці своєрідні уроки тривали й надалі. У Прокопа Марушка виявилися неабиякі здібності до іноземних мов. Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився. За якихось півроку він уже доволі легко говорив по-німецькому, чому німець, як та дитина, безпосередньо радів.