Усе йшло, як задумав Прокіп Марушко. Досить швидко здолавши пів-Європи, уже на початку зими вони прибули до трансільванського замку. Карпати лежали вкриті снігом, блищали на сонці вершини, гріла очі мозаїка зелених смерек і сосен на схилах.

Одного разу, уже на під’їзді до замку, Прокіп, який ще у Відні став графом Естерхазі, звелів зупинити карету, вийшов і довго дивився у бездонну синяву над горами, ніби прагнув побачити щось особливе, таке, що сповістить про його майбутню долю.

— А краса ж яка! — звернувся він до Слєпньова.

— Краса, — байдуже згодився той.

«Та пішов би ти куди-небудь», — подумав він і подумки грубо вилаявся.

Щойно вони прибули до замку, граф Естерхазі викликав свого лакея Юзефа. Він наче боявся, що раптом передумає здійснити те, що замислив.

— Графе Войцицький, — сказав він, — я вирішив звільнити вас. Так-так, не дивуйтеся, що я називаю вас графом, віднині ви для мене знову граф. Я особисто відвезу вас до дружини. Ви здивовані?

— Так, — відповів граф Юзеф, і щось здригнулося на його обличчі.

Але він не став ні дякувати, ні питати про щось. Просто байдуже дивився в обличчя того, хто ще недавно знущався з нього.

— Від вас лише вимагається прийняти певні правила гри, — сказав граф Естерхазі, — гри під час поїздки на Волинь, до вашого маєтку.

І він пояснив, що збирається відправитися саме як граф Естерхазі, гість графині Ядвіги. Але щоб вони могли легально перетнути кордон, до графині поїдуть Слєпньов і ще один чоловік, які перейдуть кордон нелегально. Їхнє завдання — привезти від графині офіційне, завірене в повітовій канцелярії і на прикордонній службі запрошення саме графу Ференцу Естерхазі.

— Отже, ви, графе Войцицький, — закінчив Естерхазі, — напишете лист дружині і повідомите, що живі, здорові та просите її зробити все, про що своєю чергою її попросить пан Слєпньов. Ви згодні? Добре подумайте.

— Чому ви звільняєте мене? — так само байдуже, як і дивився, запитав Юзеф Войцицький.

— Гарне запитання, — ледь усміхнувся граф Естерхазі. — Гарне, але про ціну вашого звільнення я вам розповім дещо пізніше.

Сподіваюся, ви хочете побачити свою дружину і дочку, за якими, сподіваюся, нудьгували весь цей час? То хочете?

— Так, — рвучко відповів граф Юзеф. — Я згоден.

Слєпньову здалося, що сльозинка все-таки викотилася на щоку Юзефа Войцицького. А може, то тільки здалося.

Так, Войцицький згодився брати участь у цій дивній, на перший погляд, поїздці, і за два тижні, протягом яких Прокіп господарював у замку, карети, поставлені на сани, вирушили у нову мандрівку. Як виявилося, граф Естерхазі прекрасно знав дорогу через Карпати. Це була зовсім інша дорога, ніж та, якою рік тому добиралися в Трансільванію Слєпньов разом із так званим Єзерським. Хоч і вона після трьох засніжених перевалів (на одному довелося перечекати люту грудневу сніговицю і мерзнути в каретах під завивання заметілі, а потім розчищати дорогу) вивела до Дністра, а потім — на західне Поділля. Ще два тижні нелегкого шляху, і вони опинилися неподалік від австрійсько-російського кордону. Тут граф Естерхазі на якийсь час знову перетворився на Мечислава Кульчинського, а Слєпньов мусив нелегально лісовими хащами перейти кордон і поїхати до графині Войцицької. Йому дали невелику санну карету й одного зі спільників Естерхазі-Кульчинського в ролі кучера. Сам він на випадок зустрічі зі знайомими шляхтичами або купцями мав справжні документи і підроблені, на ім’я шляхтича Калиновича — для представників влади. Якби, звичайно, такі опинилися на його шляху. А втім, Луцьк і ще менші містечка він обходив. До маєтку Войцицького у Лісогощі залишалося якихось півтора-два дні шляху.

Особливе хвилювання охопило Василя Петровича. Ще дорогою до кордону він остаточно збагнув, який він небайдужий до графині. Щось потаємне із самісінького денця його душі почало поволі, але неухильно нагадувати про себе. Він ще не знав назви цьому почуттю. Але ж і збагнув: дужче за власну безпеку його непокоїть безпека і майбутнє графині Ядвіги. Щодо себе він знав — після того, як він відіграє свою роль, на нього очікує не маєток на вибір десь там, у далекій Німеччині чи Італії, а куля, яку пустять у потилицю, або ж удар ножем під ліве ребро. Так, під ліве, щоб було напевно. Він уже добре встиг вивчити характер свого недавнього ворога, а теперішнього компаньйона і зрозумів, що свідків власної ганьби і поразки той не потерпить. Не потерпить, ось у чому річ, ось яка біда.

Дорогою через Карпати він дізнався про подробиці облоги Войцицьких восени 1801 року.

— То ви все-таки були знайомі з графом Войцицьким і раніше? — запитав він після певної частини розповіді.

— Так, — згодився Кульчинський, — я був знайомий із графом Войцицьким до того, як він зірвав із мене маску на балу в князя Любославського. Але не треба було йому цього робити.

Отож Слєпньов дізнався, що лже-Кульчинського зв’язувало з графом Юзефом. По-перше, він майже за десять років до того врятував Войцицькому життя на полюванні. Тоді рушниця графа дала осічку, на нього біг розлючений і поранений вепр, навперейми якому з кинджалом кинувся Кульчинський. Це був один із його подвигів, який прославив його в очах шляхтичів і надто панянок і який свідчив про особисту безстрашність пана Мечислава (тобто Прокопа Марушка). Він тоді вміло всадив кинджал просто в горлянку вепрові і навіть звалив його на землю, коли кабанисько спробував ударити його в груди. Зрозуміло, про цей його вчинок Юзеф Войцицький не забув. Звісно, він не знав, з кого зриває маску. Але вже без маски, після балу князя Любославського, також на полюванні, Прокіп сказав іншу фразу:

— Сподіваюся, ви не забули і про кабана?

— Авжеж, не забув, — відповів Войцицький.

Так, граф Юзеф, який мав дріб’язкове вишукане уявлення про шляхетську честь, звісно, не забув. Ось чому й поїхав майже без страху до Кульчинського, у лапи таємничого отамана, людини в помаранчевій масці. Він вірив, що той, навіть носячи таку маску, вчинить із ним, як справжній шляхтич. Він-бо не знав, хто такий Мечислав Кульчинський. Друга ж обставина облоги маєтку Войцицьких була та, що садівник їхній справді допомагав їм. Але затягла його в спільники Пелагея, та сама вірна Пелагея, до якої садівник був небайдужий. І яка, як виявилося, була дочкою Прокопа Марушка від його першого кохання — Яринки.

Про те, що в нього є дочка, Прокіп довго не підозрював. Він не був сентиментальним, а тому й не відчував жодної потреби підтримувати стосунки зі своїми родичами. Правда, для цього були й інші причини. Зокрема, він не без підстав побоювався, що будь-які дані про його справжнє ім’я можуть йому зашкодити і, якщо не виведуть на слід, то понизять його образ в очах тодішньої спільноти як страшного, таємничого злочинця, котрий виникає наче нізвідки, злочинця без імені, біографії, а можливо, і без долі. Справжнього його імені не знали навіть найближчі його спільники. Хоча, як виявилося пізніше, один із них, Дмитро Мащук, усе-таки зумів вчасно вийти з небезпечної гри, і хоч на нього теж полювали спільники Прокопа, йому вдалося розчинитися в середовищі місцевої бідноти, і лише коли про людину в помаранчевій масці зовсім зникли чутки, десь напередодні війни 1812 року, він почав потихеньку легалізовувати свою награбовану долю. Для цього за величезний хабар купив документи на ім’я купця другої гільдії Амфілія Іванова.

Лише одного разу, опинившись цілком випадково біля рідного села, Прокіп обережно поцікавився долею своєї сестри і з полегшенням дізнався, що тітка, котрій Марійка була віддана дідом Трохимом, аби жила у їхній сім’ї, не бідує. Його сестру успішно видали заміж за престарого вдівця-священика, котрий випадково на престольне свято їх відвідав. Навряд чи Марійка любила свого чоловіка, але він був доволі заможним, до того ж благочинним, тобто не рядовим служителем культу. Прокіп тільки усміхнувся, уявивши, як би його сестричка злякалася, якби дізналася, ким став її брат. Він подумав, чи не підкинути їм грошенят, але тут-таки відкинув цю думку. Так він може їм нашкодити, та й не потрібно йому показувати перед ними своє обличчя. А якщо передати сестричці невідомо від кого гроші, то це теж може мати небажані наслідки. Більше він долею сестри не цікавився. Не дізнався він і того, що сестра за десять років після того, як вийшла заміж, стала вдовою, вдруге одружилася з кушніром і народила йому ще четверо дітей. Але небожі і небоги Прокопа Марушка мали вже інші прізвища, були звичайними міщанами з маленького повітового містечка і, звичайно, навіть не підозрювали про свого лихої слави знаменитого дядька.