Читаючи перехоплений одним із його завзятців лист, Слєпньов кілька разів усміхнувся, кілька разів невдоволено поморщився, та, повагавшись, вирішив грати далі і відправити лист за адресою. Він подумав, чи не занепокоїть цей лист, трохи схожий на лист графині Войцицької, і самого Кульчинського? Але підозрював й інше — що лист може прискорити з’яву «помаранчевої маски», і ось-ось за палацом, випереджуючи набіг, розпочнеться таємне спостереження. У ці дні молодий привабливий «монах» бесідував із Вісею про різні способи порятунку душі, про символ віри, про святі місця, відходячи для тривалих задушевних бесід якомога далі від палацу — на луки, де щойно скосили траву, до лісу, тиша або заколисливий шум дерев у якому схиляли до роздумів про високе і вічне.

Минали дні за днями, біля маєтку то з’являвся якийсь мандрівний філософ, то приходила зграя циганів, то приїжджав дрібний купець, у яких можна було підозрювати агентів людини в помаранчевій масці. У той час люди Слєпньова намагалися не потрапляти їм на очі. Але незвані гості швидко покидали палац, тим більше, що цьому сприяла рішучість нервового в ці дні князя.

Нервувався і Слєпньов, хоч він і вмів чекати. Але тут був особливий випадок, він чекав головного. А «монах» усе ходив і ходив із молодшою донькою князя та бесідував, поступово пробуджуючи в дівчині далеко не святі почуття до себе.

Під час однієї з таких бесід, ближче до вечора, «монах», що мав чудовий слух, почув щось віддалено схоже на кінській тупіт та неголосне іржання. Він ніби ненароком послизнувся і впав, приклав вухо до землі і швидко підвівся.

— Вибачте, люба сестро, я відлучуся на хвилинку, — пробурмотів він зніяковіло, усім своїм виглядом показуючи, що йому треба відправити природні потреби.

Із-за недалеких кущів, за які він швидко відійшов, «монах» побачив, як на галявину виїхали п’ятеро вершників, один із яких був у яскравій помаранчевій масці. Вони оточили нещасну Вісю. Далі «монах» не став дивитися, позадкував і за наступними кущами зняв довгу рясу, яка заважала швидко бігти. За чверть години він, задихавшись, уже доповідав Рожавському-Слєпньову про те, що сталося. До приїзду гостей, яких хоч і не кликали, але чекали, було все готово. Князь лежав у ліжку, блідий від страху, «лікар» інтенсивно накладав йому якісь примочки, а за портьєрою в ніші біля вікна стояли Слєпньов і один із його «слуг». Передбачливий Слєпньов ще наказав поставити перед вікнами палацу напоготові коней.

Незабаром перед палацом з’явився вершник. Він повідомив лакею на вході, що привіз для його ясновельможности важливе послання від його друга. Лакей відповів, що князь тяжко хворий, і попросив віддати листа.

— Мені звеліли віддати особисто в руки, — сказав посланець.

Після доповіді лакея князь звелів посланця впустити. У князівській спальні цей чоловік із вольовим обличчям відразу попросив «лікаря» залишити їх із князем сам на сам. Коли «лікар» вийшов, посланець без всяких передмов заявив, що він посланий відомим князю («Сподіваюся, відомим?») чоловіком у помаранчевій масці. В їхніх руках зараз знаходиться його молодша дочка. Як викуп йому пропонують захопити із собою відомий йому предмет. Окрім того, як компенсацію за моральні збитки князь отримає досить значну суму. Якщо ж він відмовиться, його дочка помре страшною насильницькою смертю, а маєток спалять. Спалять і село, хай його ясновельможність у цьому не сумнівається.

— Я згоден, — сказав князь Януш. — Дозвольте мені одягнутися.

— Чекатиму вас за дверима, — сказав посланець «помаранчевої людини». — Якщо хтось спробує на мене напасти, щойно тут пролунають постріли, вашу дочку негайно вб’ють. Десять хвилин на збори, сподіваюся, вистачить?

— Вистачить, — глухо сказав князь.

Ледь посланець, який приніс такі страшні вісті, вийшов, князь підійшов до ніші:

— Що мені робити?

— Виконуйте все, що вимагають, — прошепотів йому в самісіньке вухо Слєпньов. — Все буде гаразд.

— Сподіваюся, — зітхнув князь.

— Можете не сумніватися, — тихо запевнив Слєпньов.

Він обережно відчинив вікно і разом зі «слугою» вибрався назовні. За його сигналом вся компанія безшумно прослизнула до коней. Вікно кімнати, у якій лежав князь, виходило в сад. Далі сад переходив у парк. Добре вивчивши місцевість, Слєпньов уже знав, як можна пробратися до тієї ділянки лісу, де бандити захопили Віславу Слуцьку. Вони здалеку об’їхали цю ділянку і крізь ліс попрямували до лісової дороги, де попередньо намітили влаштувати засідку. Василь Петрович розумів, що шанси захопити Кульчинського живим, якщо тільки під маскою саме він, мізерні, та все-таки наказав стріляти людям «помаранчевого» в руки, а коням — у серце. Усі шестеро були чудовими стрільцями. Своїх коней вони відпустили.

Чекати довелося близько півгодини. На землю опустилися перші сутінки. Ще трохи — і зовсім стемніє. Та ось вони почули легке погуркування і за ним ледь чутні шелестливі кроки. Чоловік у помаранчевій масці їхав у другій парі. Маска яскравою плямою світилася в лісових сутінках. «Щось не так», — встиг подумати Слєпньов, скоряючись виробленому роками інстинкту. Але роздумувати було вже пізно, і він змахнув лівою рукою.

Ліс розітнула звучна луна пострілів. П’ятеро стріляли кожен із двох пістолів одночасно. Шостий — з двозарядного мушкета. Стріляли прицільно. Один кінь упав одразу, потягнувши за собою вершника. Другий вершник схопився за руку й отримав ще одну кулю в плече. Лише один із четвірки встиг вистрілити. Двоє спробували пришпорити коней. Але зумів помчати тільки один. Результатом засідки було — один убитий, другий покінчив із собою, вистріливши у голову, ще одного вдалося захопити пораненим.

Василь Слєпньов підійшов до чоловіка, який лежав посеред дороги, і поволі зняв із нього маску. Він ледь приховав розчароване зітхання. Людина в масці не була Мечиславом Кульчинським. Слєпньов не стримався і грубо вилаявся. Бо лиш тепер згадав, що саме його насторожило в той момент, коли він побачив вершників на дорозі. Їх було четверо, а не п’ятеро, як доповів підлеглий, який грав роль монаха. Але чи був п’ятим саме Кульчинський? А якщо був, то куди він подівся?

Пораненого розбійника доставили в Житомир. Це був міцний чоловік років тридцяти п’яти — сорока, який дивився важко і похмуро, мовби відштовхуючи цим недобрим поглядом від себе весь світ. Він уперто мовчав, не відмовлявся відповідати на запитання, а просто мовчав, ніби знаходився дуже і дуже далеко від цих казенних стін, від людей, які його мучили.

— Будь-яке катування застосувати до підлого хама, — хрипко наказав Рибалко, і цей наказ його люди виконали сповна.

Полоненого брали на дибу, заливали в рот і ніздрі солону воду, дробили кістки і припалювали рани. На четвертий день тортур він не витримав і заговорив. Ось майже дослівний протокол його допиту, який зберігся в особливому архіві таємної імператорської канцелярії, який пізніше перейшов в архів горезвісного третього відділення:

«— Як тебе звати? Ім’я і прізвище?

— Спитайте про щось інше. Я вже й сам не пам’ятаю.

— Скільки вас було при нападі на дочку князя Слуцького?

— П’ятеро.

— Хто був п’ятим?

— Наш отаман.

— Яке його ім’я?

— Людина в помаранчевій масці.

— Яке його справжнє ім’я?

— Справжнє? Не знаю.

— Яке справжнє?

— У вашому світі його називали „пан Мечислав“.

— Мечислав Кульчинський?

— Можливо.

— Мечислав Кульчинський?

— Так.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Чому він вас покинув?

— Не знаю.

— Що він сказав при цьому?

— Майже нічого… Коли з’явився цей князь, вони вдвох відійшли і про щось поговорили збоку. Князь щось передав отаману, і отаман йому передав якийсь пакет.

— Який пакет?

— Щось схоже на шкіряний мішечок.

— Що було далі?

— Князь із дочкою пішли.

— Далі?

— Тоді отаман сказав, що він поїде в інший бік, звелів одягти маску Романові, а всім нам — їхати дорогою, якою приїхали.