— Граф також хворий? — спитав Конарський.

— Ні, графа Бог милував, — була відповідь. — Тому, якщо не боїтеся, може, вам і дозволять побачитися з графом.

— Хто ж повинен дати дозвіл? — поцікавився Конарський.

— Начальник карантинного поста, ваше благородіє, ось там він, неподалік, на околиці лісу… Якщо зволите, можу й провести.

Трохи порозмірковувавши, Конарський вирішив, що варто ризикнути і відвідати графа. Невідомо, скільки триватиме карантин, інколи такі епідемії затягуються на рік-два. До того ж ніхто не гарантує, що граф Юзеф вціліє: хвороба не милує ні знатних, ні вбогих. Цілком можливо, що в словах розбійника, які той сказав графу, він знайде якийсь ключ для подальшого розслідування. Адже в те, що чоловік у помаранчевій масці похвалив Войцицького за сміливість, він не вірив. З другого боку, поки існує карантин, навряд чи розбійник сюди поткнеться. «Що ж, якщо не відвідаю графа, то хоча б з’ясую масштаби епідемії», — подумав Конарський.

Ідучи лісовою дорогою за карантинним вартовим, він подумав: дивно, ніхто в Луцьку не попередив його про холерну епідемію. Та й у Житомирі про неї повинні були знати, не міг не знати про неї і віце-губернатор, з яким він бесідував тиждень тому. Якесь недобре передчуття, що тут щось не так, змусило Конарського зупинитися. Та після секундного вагання він зрушив із місця і наздогнав свого провідника.

— Слухай, братику, — сказав він. — А давно у вас встановили карантин?

Солдат зупинився, озирнувся. Щось тривожне встиг уловити Конарський у його погляді.

— Не можу знати, ваше благородіє, — сказав він. — Я на цей пост поставлений недавно, всього доба, як стоїмо тут. Певне, начальство знає. Та нам уже недалеко…

Іти, як виявилося, і справді було недалеко. На стежині, на яку вони звернули, провідник стишив ходу, нагнувся, став нібито щось поправляти в чоботі. Конарський ледь не наштовхнувся на нього. І раптом карантинник круто розвернувся і з усього маху вдарив чоботом у коліно свого супутника. Ще раз Конарського вдарили у живіт. А тоді вже в потилицю, чимось тупим і важким.

Отямився він зв’язаний, із кляпом у роті. Його перекинули через круп коня і кудись повезли. Ця дорога-мука тривала кілька годин, бо через пов’язку на очах він відчував, що вже поночіло. Потім стало і зовсім темно. Нарешті його мучитель-візник зупинився, зліз із коня і зняв полоненого.

— Ти дивись, трохи збадьорився пан, — сказав він. — Міцний, одначе, паночок. Іди за мною.

Йому розв’язали ноги, руки так само були зв’язані, зав’язані й очі. Не вийняли і смердючу шматку з рота.

Його повели на налигачі, як барана. Ніколи ще Конарський не був таким приниженим.

— Ось що, пане-марципане, — сказав його провідник. — Ой, вибачте, пане чиновнику з особливих доручень. Зараз я вам розв’яжу руки, і ви, звиняйте, сходите до вітру. Потім повечеряєте. Не раджу навіть пробувати зірвати пов’язку або викинути інший фокус. Уб’ємо на місці. Коли вийму з рота шматину, мовчіть! Хоча б одне сказане вами слово — відріжу язика. Жартувати я не люблю. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Якщо так, кивніть головою. Ви ж розумний пан?

Конарський кивнув. А що йому ще лишалося? Він уже збагнув, що, швидше за все, втрапив до того, на кого полював. Якщо його не вбили одразу, значить, він навіщось потрібен. Можливо, його ще кудись повезуть…

Тут він не помилився. Після вечері із зав’язаними очима — шматок яловичини з чорним хлібом, солоні огірки та квашена капуста, запиті квасом — його знову зв’язали, заткнули рота смердючою шматиною, здавалося, ще смердючішою, ніж раніше, заткнули чимось вуха і засунули в карету. Перед тим попередили: якщо хоч пискне — уб’ють, жаліти вони не вміють.

Ця жахлива, схожа на безглузду муку, вигадану для чогось зумисне, поїздка тривала два дні, наскільки він міг судити за тим світлом, яке проникало на дно карети і яке Конарський відчував через пов’язку на очах. «Куди мене везуть?» — не раз питав себе Конарський. Може, у лігвище звіра? А може…

Одного разу хтось зупинив карету, щось запитав… Із відповіді свого мовчазного безжалісного супутника Конарський розрізнив два слова: «Шляхтич Єзерський». Чи це було справжнє прізвище, чи вигадане, він не знав. Але про всяк випадок, звичайно, запам’ятав.

Коли виснажлива дорога-мука закінчилася, його витягли з карети і завели до якогось приміщення. Там йому нарешті зняли пов’язку, повністю розв’язали, хоч і вдягли на ноги кайдани.

— Ані слова, — сказав при цьому його мучитель. Так почалося його дивне ув’язнення, яке тривало, як потім виявилося, два місяці. Наскільки він міг зрозуміти, його помістили у щось на зразок комірчини. Одна зі стін була стіною грубки, бо незабаром у цій своєрідній в’язничній камері потепліло. У тісній комірчині за меблю правила дерев’яна лежанка, на якій сиротіла зіжмакана стара ковдра. Вікна не було. Стукати, про щось просити змучений Конарський не наважився, та й гідність не дозволяла. Упевнившись, що до нього не зайдуть, він сяк-так вмостився на лежанці і незабаром забувся примарним, тривожним сном.

Так почалося його ув’язнення. Стіни у комірчині були міцні, дубові. Цілими днями він нічого не чув, окрім глухого далекого шуму лісу. Так, хата була в лісі, у цьому він переконався, коли його вперше вивели на прогулянку. Перед цим охоронець звелів просунути у віконце руки і зв’язав їх.

Виводив його також із зав’язаними очима, на налигачі, притороченому до нашийника. Цим, безумовно, хотіли його принизити, а можливо, і спровокувати на бунт.

Дико було йти безправним, безвольним рабом за якимось нікчемним хамом. Але ж ішов, спотикався, наче сліпий, виставляв перед себе зв’язані руки, щоб не наштовхнутися на дерево. Вгорі шумів ліс. Здавалося, у його шумі також чулася похмура приреченість.

— Послухайте, — сказав Конарський підчас другої прогулянки. — Адже я… я…

— Мовчати, — наказав суворий голос, майже без емоцій. — Вам велено мовчати.

Конарський хотів сказати: «Я ж усе одно не втечу, то чи не могли б ви хоч би зняти пов’язку з очей?» Але він слухняно замовк, бо зрозумів, що ані просьбами, ані протестами нічого не доб’ється. Лише жадібно вдихав свіже повітря і думав, що все одно це коли-небудь та закінчиться. Йому ж сказали, що доведеться побути тут якийсь час. Він вчепився за цю фразу, за ці два слова, і вони допомогли йому вижити у тісному замкненому просторі, самому у жорстокій, безжалісній пастці.

Будучи цілими днями наодинці із самим собою, Конарський багато що передумав. Молив Бога про одне — якщо Всевишньому так треба, щоб він прожив ще якийсь час на цьому нетривкому світі, нехай він пошле будь-яке випробування, але тільки не дасть збожеволіти. Думки про те, що його привезуть у маєток, де жили старенька мати і сестра-одиначка, які змушені будуть доглядати його, мов маленьку дитину, були особливо нестерпними. Або гірше — його посадять на ланцюг у жахливій установі для божевільних, про яку йому розповідав підлеглий — попечитель так званих богоугодних закладів. Він багато згадував. Дитячі й юнацькі роки, такі щасливі, благополучні, без жодної хмаринки на життєвому небосхилі, одруження, добру і терпеливу свою дружину, якій, як він тепер вважав, допоміг зійти передчасно в могилу своїми гулянками, частими відлучками і численними романами. Згадував, як він зрадив найкращого друга Вітольда Красняка — вони претендували на одне місце у новій губернській установі. Вітольд був одинцем-невдахою, дуже сподівався на останній шанс, але він, Станіслав, перейшов йому дорогу, вчасно подарувавши дружині начальника канцелярії срібне кольє, яке вона, як виявилося, давно мріяла мати. Якщо він вийде, вибереться з цієї халепи, обов’язково розпочне нове життя — праведніше, безпосередніше.

Такі думки втішали Конарського, не давали безнадії захопити його своїми чорними лапами. Йому залишили паска, він міг би повіситися або задушитися, але кілька разів на останній грані божевільного відчаю він усе-таки зумів утриматися від непоправного. У світліші хвилини, коли на зміну безвиході приходила віра в те, що все в цій безпросвітній історії завершиться благополучно, він тверезо аналізував те, що сталося з ним, подумки зводив воєдино все, що знав про людину в помаранчевій масці. Звичайно, він припустився помилки, зробив дурницю, що пішов за тим фальшивим карантинником. Але те, що його не вбили, свідчило, що з ним вирішили повестися по-іншому. Як? Змусити його розповісти про розслідування, до якого він вдався? Але ж він знав дуже й дуже мало. І чому його не допитали одразу? Що зробили з графом Войцицьким? Вбили? Тоді не треба було влаштовувати так званий «карантин». А до чого ще міг придатися цей карантин? Чого зрештою не пускали сторонніх до маєтку графа?