— Ви, звичайно, поляк, пане Веслав, хоча, можна сказати, і наш поляк, — з гіркотою казав Клубишко. — І вам не зрозуміти, який я розчарований. Я ж сподівався, що буде нова адміністрація, а по всіх усюдах, по всіх конторах як сиділи, так і сидять польські чиновники. Замінили пару католицьких костелів на православні церкви та на тому й заспокоїлися. А де ж Росія, де та Русь, заради якої ми боролися, дозвольте спитати? А школи? Як були, так і тепер польські. Та і вся документація в нашому повіті ведеться польською.

— Зачекайте, не все одразу, — пробурмотів Слєпньов.

Звичайно, він не міг знати, що рішуча русифікація краю замість не менш інтенсивної полонізації розпочнеться після нової війни з Наполеоном, коли більшість шляхтичів піде за «французьким узурпатором», а князь Адам Чорторийський вже не так впливатиме на імператорський двір. Але греко-католицьку церкву на Волині ліквідують лише в 1839 році. Поки що Василь Петрович, як міг, заспокоював співбесідника і знову повернув розмову на людину в помаранчевій масці, розповів, що знав — у межах, звичайно, можливого — про його зухвале пограбування на балу в князя Любославського.

— А пам’ятаєте, пане Антосю, — майже фамільярно сказав він. — Ви колись казали, що знаєте, хто спрямовує руку розбійника?

— Так? — здивувався і якось відразу насторожився Клубишко. — Ага. Ну й пам’ять у вас, пане Веслав! Я й забув, що коли теревенив, а ви пам’ятаєте.

З настороженого поблискування його очей Слєпньов зрозумів, що згадав і Антон. Згадав, але не хоче казати. Він вирішив, що не варто квапити події. Аби він знав, як повернеться справа далі! Вночі його розбудили злякані крики. За вікном палахкотіла заграва. У двері кімнати, відведеної для гостя, вже грюкали. Наспіх одягнувшись, він вискочив надвір, де вже були Антон, його молода дружина, діти і прислуга. Слєпньов зупинився, вражений апокаліптичним видовищем. Палав увесь хутір. Страхітливий відблиск великої пожежі зловісно освітлював ліс. Між оселями металися злякані, гнані панічним страхом люди. Слєпньов грубо вилаявся, після чого міцно стис зуби. Він одразу збагнув, що біду на цей мирний острівок життя серед лісу накликав він. Ще він подумав, що всі вони тепер ідеальні мішені. Але ніхто й не думав стріляти, хоча з лісу, напевне, все, що відбувалося в Малих Хмелівцях, було видно, мов на долоні.

Врятувати до ранку вдалося лише п’ять хат, та й ті залишилися без покрівлі. Четверо мешканців села загинули на пожежі. Біля однієї з хат Слєпньов знайшов напівобгорілу стрілу і зрозумів, як підпалювали дахи. Зловмисники використовували обмотані паклею і просякнуті смолою стріли. Але ж їх для всіх вісімнадцяти хат не виготовити за кілька годин та ще й поночі. Слєпньов чортибатькнувся. Значить, готувалися заздалегідь… Але як, де і навіщо? Припустимо, для того, щоб його залякати. Але ж люди не винні.

— А я ж тебе знайду, сволото, — прошептав він, стис руки в кулаки, вимазюкані, як обличчя й одяг, сажею.

Повернувшись обличчям до лісу, він погрозився брудним кулаком невидимому ворогу. Але кому? Глибоко в душі він зрозумів, що майже програв, ще по-справжньому не вступивши в боротьбу. Адже таємницю його місії й операції, яка ледь-ледь набувала для нього зримих контурів, вже хтось розкрив, що й засвідчила пожежа.

До обіду порядкували на згарищі. Змучені, нарешті присіли пообідати. По обіді до господаря Малих Хмелівців підійшов його старший слуга, похмурий чоловік років п’ятдесяти, і сказав, що хоче щось повідати панові Антосю.

— Так кажи при гостеві, — звелів Клубишко.

Слуга замотав головою. Клубишко підвівся з-за столу, вони відійшли і трохи пошепталися. Слуга пішов, а господар повернувся до столу ще похмуріший.

— Кепська справа, пане Веславе, — сказав він. — Мужики вважають, це ви своїм приїздом накликали біду на хутір. Дурниця, звісно, але настрій у них такий, що можуть і вбити вночі. Їдьте, пане Веславе, поки вони і справді не збунтувалися. Вибачте, що так виходить, але… Ми вже якось тут самі впораємося.

Слєпньов хотів було заперечити, але, подумавши, вирішив, що треба їхати. Допомогти він однаково не зможе, який із нього помічник. Але ж і не міг зникнути ось так, не вивідавши від Клубишка про його давні підозри про чоловіка в помаранчевій масці.

Він попросив господаря провести його. За годину невелика карета рушила з двору. З болем дивився Слєпньов на молоду дружину Антона, біля якої тислися дві маленькі донечки, а ще менший син сидів на руках. За одну ніч ці люди втратили майже все. І він справді приніс їм лихо. Жагуча ненависть до невидимого злочинця пекучим полум’ям дихнула йому в обличчя. Він пообіцяв клопотати перед столичною владою, щоб та надала їм допомогу як родині дворянина, який колись потрудився на благо імперії.

Ярина, дружина Клубишка, кинулася до Слєпньова і, ставши на коліна, почала цілувати йому руки. Слєпньову защеміло в грудях. Ледь помітна сльоза зволожила очі. Він пробурмотів, що зробить для них усе можливе, і швидко пішов до карети. Озирнувшись із вікна карети, він подумав, що лишає тут частку своєї душі, яка також йому докоряла. Їхали мовчки, у всіх було важко на серці. У лісі, за кілька верств від хутора, він зупинив карету і сказав, що є окрема розмова. Антон подивився насторожено, але з коня, на якому супроводжував гостя, зліз. Озирнувшись, Слєпньов дістав із тайника в кареті підписане самим государем посвідчення. Відійшовши трохи в ліс, щоб не бачив Петрусь, показав його Клубишкові і, стисло описавши своє завдання, попросив розповісти все, що той знав про людину в помаранчевій масці.

— Ви вважаєте, це його рук справа? — щось невимовно трагічне було в голосі Антона.

— Так.

— Що ж… тоді… тоді…

Антон ще щось пробурмотів собі під ніс і раптом вихопив з-за пазухи пістоля, приклав до своїх грудей і вистрілив. Це було так несподівано, що Слєпньов не встиг завадити йому. Мов підкошений, Клубишко впав на землю, вкриту минулорічним напівзогнилим листям. Схилившись над ним, Василь Петрович пересвідчився, що він мертвий. Підвів голову, озирнувся. Грізно шумів ліс, здавалося, дотягуючись кронами дерев до самих хмар.

Ще ніколи Василь Петрович не був у такому складному, ідіотському, як він подумав, становищі. Він не міг лишити у лісі мертву людину, хоча й не міг повернутися з ним на хутір без небезпеки бути розтерзаним селянами Клубишка, які — не без підстав вважав він — навряд чи повірять у самогубство хазяїна.

Він вирішив ризикнути. Наказав Петрусю поїхати на хутір і привезти дружину Клубишка. Слуга дивився на нього очима відчаю. Щось хотів сказати, та тільки махнув рукою. Не послухатися не посмів.

Коли Петрусь зник з очей, Слєпньов відчув, як страх, бридкий, наче твань, липне до нього зусібіч. Ніщо не заважало невидимому ворогу легко знищити його самого. У розпачі ударив кулаком по стовбуру вільхи. Біль трохи заспокоїв. Ні, з ним таки нічого не зроблять. Тут він остаточно зрозумів — смерть його супротивникові не потрібна, потрібна капітуляція.

— А не буде по-вашому, — сказав Слєпньов невідомо кому. Перевірив пістоль, звів курок і почав чекати.

Петрусь повернувся з господинею хутора. Ледь зняв її з коня, як закричав, що за ними женуться, вже женуться. Вдова бідного Антона, побачивши тіло чоловіка, кинулась до нього, зайшлася риданнями.

— Паночку, втікаймо! — кричав Петрусь, хапаючи Слєпньова за рукави. — Там вони біжать із дрючками, з вилами.

Слєпньов відштовхнув слугу і підійшов до вдови. Взяв її за плечі й добряче струсонув.

— Я не вбивав його, чуєте? — сказав він якомога спокійніше.

— Не убивали? — жінка дивилася на нього нестямними очима. — А хто?

— Він сам.

— Сам? Я не вірю. Боже мій…

Вона знову забилася в істериці. Десь там бігли кріпаки. Здавалося, він чув тупіт їхніх ніг.

— Послухайте, — сказав Василь Петрович. — У нас обмаль часу. Мовчіть, — додав, помітивши якийсь її порух, — а то я вб’ю вас. Ну?

Жінка («Ярина», — мов у тумані, згадав він) відразу замовкла, тільки схлипувала та ще почала гикати.