Пославшись на те, що він нібито трохи знається на травах та вміє лікувати, Слєпньов попросив господаря Власа залишити їх із слугою наодинці. І коли пан Рециник вийшов, він наблизився майже впритул, спитав швидко, уривчасто:

— Знаєш чоловіка в помаранчевій масці?

Щось здригнулося в зіницях слуги, далі вони неспокійно забігали.

— Знаєш і служив йому! — вже гаркнув Слєпньов.

Влас уже явно здригнувся. Білки його очей закотилися.

На Слєпньова виплеснулася страшна, фізично відчутна ненависть.

— Грамоту знаєш?

У відповідь той замотав головою з явним полегшенням і навіть насмішкувато. «Ну що, маєш?» — торжествуючи, промовили його очі.

Рециник потвердив — Влас справді неграмотний. І Слєпньов зрозумів: якщо він тільки не помиляється, хтось невидимий із ним по-диявольськи хитро грає. Адже німий Влас був цілком безпечним.

Але й він не ликом шитий і відступати не звик. Він попросив Рециника продати йому Власа. Бо ось так, зараз, його вилікувати не можна, але він спробує, дуже вже цікавий екземпляр для його лікарських дослідів. Пан Пьотр почав опиратися, адже хоч Влас і онімів, але рибалка ж він добрий, не так і багато в нього таких кмітливих слуг. Коли ж Василь Петрович запропонував заплатити цілих дві сотні рублів, трохи поторгувавшись і піднявши ціну ще на двадцятьп’ятку, погодився. Влас був не одружений, і це полегшувало душу Слєпньова. Він хотів привезти Власа на збори товариства «Земста» і там спільно все-таки витягти з нього якісь відомості, бодай навідними запитаннями. Раптом він справді знає, де гніздо його таємного господаря?

Слєпньов узнав, що Влас дістався пану Рецинику за два роки до пограбування Здіслава Войчини в подарунок від його приятеля Олександра Литовського, шляхтича з Галичини, з яким Петра Рециника пов’язували багаторічні теплі стосунки і спільна колись участь у таємному поході на Трансільванію відчайдушних шляхтичів. Влас був подарований як вмілий рибалка і слуга, який чудово знається на конях.

«Здається, я смикнув і за другу ниточку», — подумав тоді Слєпньов, про що згадував потім із гіркою іронією.

З іронією, бо наступного дня, навідавшись до Любомля і впевнившись, що граф Браницький не продає жодного зі своїх численних маєтків, Василь Петрович (він-таки Веслав Слєпньовський) почав збиратися їхати далі. Рециник покликав Власа, якому повідомив, що він проданий новому панові. Влас зустрів повідомлення всупереч очікуванням Слєпньова з дивною в’ялою байдужістю. «Воля ваша», — промовляв його погляд. Він тільки замукав, обводячи себе руками, щось явно імітуючи.

— Напевне, просить зібрати свої речі, — здогадався його колишній господар.

Влас у відповідь ствердно закивав головою. Йому дали півгодини, щоб зібрався. Але він не повернувся. Кинулися шукати і ніде не могли знайти. Виявилося також, що із гаю за селом, де паслися панські коні, зник жеребець.

— Проклятий драб, породження пекла, — кричав, дізнавшись про втрату кріпака, коня, а заразом і грошей, які вже були у руках, пан Рециник.

Слєпньов лише гірко усміхнувся. Так гірко, що аж занило щось усередині. Він зрозумів: його гра з небезпечним звіром вступає в нову стадію. Запах же самого звіра став ще виразнішим, ще дратівливішим. І від того — небезпечнішим.

Там, куди він мав намір домандрувати, на нього чекала досадна, але гідна гомеричного реготу пригода, хоч тоді, коли пригода його спостигла, Слєпньову було не до сміху. Після відвідання Рециника і невдалої оборудки з його слугою, Василь Петрович рушає до ще одного свого знайомого — дрібного шляхтича Антона Клубишка. Той володів невеликим хутором, який загубився в лісах на півшляху між Ковелем і Сарнами. Колись він познайомився з паном Антоном на одному із зібрань Тарговицької конфедерації. Тоді йому сподобався молодий, але вже з доволі тверезим поглядом на життя шляхтич. Він належав до одного з тих українських шляхетських родів, які вистояли і не опольщилися, не окатоличилися. Звичайно, така позиція не обіцяла нічого доброго, і прадід Антона змушений був утікати з-під Чигирина, — батьківщини і вотчини Богдана Хмельницького, — коли сусіди-фанатики спалили його садибу і самого ледь не повісили за вперту вірність тій гілці християнства, яку вони називали «схизматичною», тобто відступницькою, неістинною. Прадід Антона знайшов собі притулок на південній Волині, де й жив тепер їхній рід. Правда, сам Антон Клубишко згодом чомусь перебрався на Полісся. Клубишко був запеклим прихильником приєднання до Росії, якщо вже з незалежним «Великим князівством Руським», ідеєю якого переймалася українська еліта за часів гетьмана Івана Виговського, нічого не вийшло. Тепер Слєпньов, копаючись в анналах своєї пам’яті, несподівано згадав фразу, яку колись вимовив Клубишко. Це було після чергової зухвалої вилазки грабіжника в помаранчевій масці.

— А я, здається, знаю, хто спрямовує руку цього злочинця, — сказав тоді Антон.

— І хто ж, по-вашому? — спитав Слєпньов.

— Та ось наведу ще одну довідочку, тоді й знатиму достеменно, — відповів Антон.

Тоді доля розвела їх, а людиною в якійсь там масці Василь Слєпньов не дуже й цікавився. Зустрів Клубишка тільки одного разу у Санкт-Петербурзі, відразу після приєднання Західної Волині до Росії. Той поділився з ним сумнівом — чи не вступити йому тепер до університету, щоб у майбутньому бути корисним новій державі. Але так і не наважився, тому що десь там, на Поліссі, куди він перебрався жити, чекав на нього старий, хворий батько, якому вже не під силу було господарювати.

Згадавши про Антона, про його загадкову фразу, яка зблиснула несподіваним променем у пам’яті, Слєпньов пригадав і назву хутора, де той поселився, якщо тільки лишився цілим і неушкодженим під час минулих подій.

Шляхом, який плив між безкінечних поліських лісів, у парі з вірним, хоча й буркотливим Петрусем, котрий правив парою гнідих коней — єдиним його багатством — Слєпньов не раз ловив себе на думці, що він, по суті, є ідеальною мішенню для того, хто захотів би його убити. Можна було, звісно, їхати поштовим шляхом, скажімо, у кареті на кілька пасажирів, але він обрав іншу дорогу. По-перше, тому, що був не з боязких. А по-друге, за своєю натурою він — ризиковий гравець, якому стан небезпеки подобався більше, ніж тихе, налагоджене життя. Треба було тільки себе «завести», а він уже таки «завівся», вже віддався азарту, який інколи доводилось вгамовувати холоднокровним аналізом, стримуючи себе від поспіху. До того ж він безпомильно, нюхом досвідченого мисливського пса відчував присутність поряд такого самого досвідченого звіра. Хоч цей звір хотів не просто вбити його із засідки або знищити в інший спосіб, а переграти, заманити до якоїсь невидимої пастки, яку ще не пора замкнути. Поведінку невидимого противника Слєпньов поки що не розумів, але те, що гра триває, до того ж за великим рахунком, він міг заприсягтися чим завгодно. Людиною, якій він міг би до кінця або майже до кінця відкритися, був Антон Клубишко.

Та ось, нарешті, Богом і людьми забутий хутір Малі Хмелівці. Василь Петрович хоча й застав господаря живим-здоровим, та це був вже не той молодий, охайний, по-філософськи налаштований шляхтич, якого він знав раніше. Так, незважаючи на бідність, Клубишко зберіг гідність і гордість, але за якихось сім років перетворився на звичайного селянина у засмальцьованому полотняному одязі, біля якого бігали троє — одне одного менші — дітей. Та й одружився він зі своєю кріпачкою, щоправда, доволі миловидною: вона ладна була душу віддати за свого «вельможного пана». А проте Слєпньов нарахував на хуторі всього вісімнадцять хат, до Малих Хмелівців із трьох боків підступав ліс, а з четвертого — невелике «панське поле». З розмови довідався, що мешканці хутора жили переважно з того, що збирали ягоди і гриби, рибалили, неродюча земля прогодувати не могла. Сам Антон тримав велику пасіку, і його кріпак возив продавати мед до Ковеля, Луцька і навіть Пінська.

За вечерею Василь Петрович непомітно перевів розмову на грабіжника в помаранчевій масці. Виявилося, що, перебуваючи у своїй благословенній глушині, Клубишко нічого не чув про новий зухвалий напад. І взагалі усунувся від участі в суспільному житті з великого розчарування політикою нових властей.