А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.

Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».

Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі, у будинку на одній із вулиць, що виходили до Невського проспекту. На відміну від доволі зім’ятого Слєпньова, виглядав він свіжим і осяйним і чимось нагадував мисливця, який вистежував дичину.

«Либонь, нове дільце світить», — подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.

— А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, — вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. — До ранку, мабуть, пиячили?

— Майже, Антоне Федоричу, — зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.

— Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, — констатував Рибалко.

Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.

— Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, — пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.

Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.

— Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?

— Це той, котрий… грабував польських вельмож? — наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.

— Той самий, — підтвердив Рибалко. — Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…

«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», — подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:

— Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…

— Згинув, а тепер знову об’явився, — сказав Рибалко. — І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.

Спиною Слєпньова пробіг неприємний холодок. Він навіть дозволив собі поморщитись. Наступні слова Рибалка потвердили його найгірші сподівання.

Рибалко показав підлеглому на одне з м’яких крісел у вітальні, сам зручно вмостився поруч. Витримавши невеличку паузу, він розповів, що в Петербург прибула така собі графиня Войцицька. Вельможна особа добилася прийому у наближеного до государя-імператора князя Адама Чорторийського.

— Сподіваюся, ти знаєш, яку вагу зараз має при дворі цей польський князь?

— Ще б пак не знати, — пробурмотів Слєпньов.

Справді, ім’я князя Чорторийського, якого називали навіть другою особою в державі, було тоді у російській столиці у всіх на устах, надто ж у вищому світі. Ходили чутки, що він разом із трьома іншими вельможами, яких називали «молодими друзями імператора», — графами Строгановим і Новосельцевим і вихідцем із Малоросії Василем Кочубеєм, — складають якийсь «негласний комітет», який готує важливі реформи і якому належить вся реальна влада в Росії. Так було насправді. Гурток друзів молодого, двадцятичотирирічного імператора, також молодих і повних реформаторських ідей, і справді протягом 1801–1803 років керував Росією. Що ж до князя Чорторийського, то 1804 року його призначають міністром закордонних справ, і кілька років він визначав зовнішню політику величезної імперії. Навіть поконфліктувавши з імператором, який вирішив виступити на боці Австрії в її новій війні проти Наполеона (Чорторийський був прихильником перетворень на кшталт наполеонівських), демонстративно подавши у відставку з провідної міністерської посади, князь Чорторийський ще два десятиліття, до 1830 року, коли він очолив уряд повсталих у Варшаві, залишався однією з найвпливовіших фігур на політичному небосхилі Російської імперії. На початку 1802 року він був на найвищій вершині — поряд із троном.

Тим часом Рибалко розповів, що графиня поскаржилася князю-землякові на бандита, котрий захопив у полон її чоловіка. Князь доповів про напад на бал у князя Любославського і полон графа Войцицького самому імператору. Розгніваний цар (адже зазіхали на честь одного з його підлеглих) викликав до себе князя Куракіна, а вже той — Рибалка. Надійшла вказівка зробити все можливе, аби спіймати злочинця. Саме спіймати, а не просто знищити.

— Ти, звісно, розумієш, наскільки непросто буде це зробити, — сказав Антон Федорович.

Ще б пак, Слєпньову та не розуміти. Він згадав, як зухвало, мов із пекла, то тут, то там з’являвся цей уматерілий розбійник. Він нападав завжди несподівано, викрадав найдорожче — коштовності, сімейні реліквії, картини відомих у Європі художників, безжалісно знищував усіх, хто ставав у нього на шляху. Час від часу він кудись зникав, немов розчинявся у повітрі, щоб виникнути в найнесподіванішому місці. Тоді вони справді вважали, що людина в яскравій помаранчевій масці своїми зухвалими пограбуваннями ще більше дестабілізує обстановку, розхитуючи Польську державу. Ніхто й гадки не мав, що ось так повернеться справа.

Виклавши все, що знав про візит до Петербурга графині Ядвіги Войцицької і наслідки її приїзду, Рибалко сказав, що, позаяк сам він заклопотаний іншими державної ваги справами, то цю, безумовно, небезпечну, але й відповідальну справу доручає йому, поручику Василеві Слєпньову. Побачивши, як скис співрозмовник, він багатозначно додав, що князь Куракін (а ти, братику, знаєш, що його світлість слів на вітер не кидає) у разі вдалого завершення операції обіцяв клопотатися перед государем про нагородження Слєпньова орденом, а також чималою грошовою винагородою та присвоєння йому звання капітана.

— А тобі, братику, час подумати про власний маєток, якщо вже той, подарований, проциндрив, — сказав Рибалко. — І женитися тобі, братику, час, а таки час, п’ятий десяток побіг уже. Так що личить виявити старання. А поки що накивай п’ятами додому, щоб завтра був тверезий, як скельце на сонечку. А я вже сам з’їжджу до графині та попрошу перенести зустріч на завтра…

Слєпньов підвівся слідом за господарем і слухняно поплентався до виходу. Холод, що жалив йому спину, не відступав, навпаки, дедалі міцнішав. На вулиці йому здалося, що ще дужче посилився холодний північний вітер, який гнав над столицею імперії важкі свинцеві хмари.

Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, — подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. — Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».

Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.