Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Вище голову, князю, — сказав злочинець. — Накажіть оркестру, хай грає. Ну? Я довго не чекатиму.

— Веславе, — голосом, який зрадницьки здригнувся, сказав князь, звертаючись до диригента оркестру, — грайте, Веславе, мазурку.

Диригент махнув рукою. Оркестр заграв, і під веселу мелодію грабіжники обійшли другий ряд. Тепер вони орудували значно швидше, адже чимало присутніх уже познімали свої прикраси. Пізніше дехто з гостей, обговорюючи цей епізод, ламатиме голову над тим, чому князь обрав з усіх мелодій саме веселу мазурку. Частково це пояснить у своєму листі до приятеля, який не був на балу, сам господар: «Ти, звичайно, знаєш про ганьбу, яка спіткала мене… Дехто дивується, що я піддався злочинцеві та ще й обрав з усіх мелодій мазурку. Якщо до тебе долетіли ці пересуди, то скажи, кому вважаєш за потрібне: по-перше, я ніколи не проллю крови даремно, по-друге, я хотів показати злочинцю, що не така вже й подія це пограбування, як і ті брязкальця, з якими довелося розлучитися. Все оце й гідне лише мазурки. Щодо награбованого ним, то я одразу запропонував гостям компенсувати втрати. Чимало погодилося. Це вартувало мені однієї садиби, але честь дорожча».

— Дякую вам, панове, — сказав чоловік у масці після завершення обходу. — Дуже дякую за розважливість. А тепер — веселіться!..

Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.

Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.

— Залишайтеся на своїх місцях, панове, — сказав він, звертаючись до присутніх. — Ані руш!

Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали — це був граф Юзеф Войцицький.

Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.

— Це не так важливо, потім скажу, — відповідав граф. — Де моя дружина?

Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.

— О, Юзефе, — тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.

2

Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.

Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.

— Вийшло майже інстинктивно, — відповідав граф. — Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.

— Яке ж у нього обличчя? — запитували графа.

— Звичайне, я б сказав, грубе, — трохи подумавши, відповів той. — Нічого особливого, я сам здивувався.

— А очі, очі? — спитала якась панянка.

— Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.

Так, вони їх бачили. Ці очі горіли ненавистю і зневагою. І дивна річ — вони здавалися різними: карими, сірими, блакитними.

— Диявол із вісьмома очима, — резюмувала стара шляхтянка Воздига.

Всіх цікавило, що ж сказав графу грабіжник.

— Він сказав, що не простить мені такого зухвальства, — відповів граф. — Але, панове, я його не боюся. Тепер тим більше.

Присутні зааплодували. Дружина, отямившись, дивилася на чоловіка закоханими очима. Потім вони танцювали, захоплені й зачаровані одне одним, неначе це був їхній перший бал.

Наступного дня, після ранкової відправи в костелі, господар влаштував обід у саду. Столи поставили між деревами, застеливши землю килимами. Тепла, безхмарна погода нагадувала пізнє літо. Знову звучала музика. На траві гралися діти і серед них кучерява дзвінкоголоса іменинниця, яку чимало присутніх вважали б за честь бачити в майбутньому своєю невісткою. Дехто тривожно зиркав за огорожу саду. Але ніхто не з’явився і не потривожив ідилії чудового недільного дня. Завершила його вистава театральної трупи Потоцьких, яка спеціально прибула з Варшави.

На третій день князь Любославський влаштував полювання в довколишніх лісах. У вівторок був великий і чудовий концерт князівського оркестру. У середу гості почали роз’їжджатися. Відбуло і подружжя Войцицьких. Дорогою додому князь Радзивілл запросив їх до себе в містечко Олику. Вони гостювали у князя неповні два дні, ще раз оглянули його великий, на 365 кімнат (за числом днів у році) палац-замок. І виїхали у суботу вранці, щоб до вечора встигнути у Лісогощу, де й знаходився пишний, а за батька Юзефа — геть занедбаний палац, якому сам Юзеф поки що без особливого успіху намагався повернути його колишній блиск. Біля Луцька вони зустріли екіпаж шляхтичів Дзялковських, які також поверталися із Заславля. У колишній воєводській столиці подружні пари разом пообідали на заїжджому дворі Вільмейєра, який особливо славився рибними стравами. їх (як рекламував сам господар) готували із сорока видів риби з волинських озер і річок побіля Луцька. Сорок не сорок, але десяток видів з’явилося на масивному дубовому столі, у центрі якого у витончено сплетеному кошикові вивищувався бутиль із темно-червоним вином, привезеним, як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.

Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.

Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу — в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.

— Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? — спитала пані Дзялковська.

3
{"b":"191190","o":1}