Потім тихенько пробрався до її спальні. Побачив, як забіліло в темряві її тіло, відчув, як забилося його серце, як шугнула знову до голови кров і ледь-ледь здригнулася рука, яка стискала пістоля. Він трохи постояв біля постелі і вирішив, що залишить записку, уявив собі її обличчя, коли вона побачить написане ним, і мимоволі усміхнувся. Він знав, де в неї папір, та коли пішов до дверей у сусідню кімнату, перечепився об щось — здається, це були її черевички — і, нахилившись від несподіванки, схопився за краєчок нічного столика.

— Хто тут? — почув він тихий сонний голос, ще не зляканий, а такий, що лунав ніби здалеку.

Боячись, що вона ось-ось закричить і розбудить весь будинок, Прокіп яструбом кинувся до неї, навалився, притис до ліжка.

— Ти? — ледве видихнула пані Гелена.

Він перейняв її крик долонею. Подивився в її злякані очі, які були зовсім поруч.

— Мовчи, якщо хочеш жити, — пошепки виплеснув їй в обличчя злобу, яку таїв цілий день.

Щось темне виповзло із глибини його єства. Він грубо рвонув тонкий, прозорий — це було видно і в темряві — пеньюар, у якому пані Гелена любила спати і який він не раз знімав із неї трепетно і ніжно, особливо на початку їхньої близькості. Як давно це було… як давно…

— Ти… не смі… зав… тра…

Вона шипіла змією, та Прокіп долонею щільніше закрив їй рота, знову помітив очі, які горіли ненавистю, і заткнув її рота порваним, зіжмаканим пеньюаром. Він узяв її грубо, так грубо, що здавалося, це й не він тут, а хтось інший з іншого, немилосердного світу. Він брав її так зі злости і ненависти. Коли почув її останнє, вже солодке скрикування (все-таки добився, чого бажав), тим-таки пеньюаром зв’язав їй руки. Коли підводився, погляд його впав на лаву старовинної роботи, з різьбою по краях, яка стояла біля узголів’я ліжка. Він зневажливо усміхнувся від несподіваної думки. Підхопив пані Гелену, яка тремтіла від страху, і поклав животом упоперек лави. На тумбочці біля ліжка побачив хустину і засунув її до рота пані Гелени замість пеньюара. Порваним пеньюаром прив’язав під лавкою зв’язані руки до ніг. Потім одступив і раптом його погляд вихопив ставник на столику.

Прокіп підійшов до нього, намацав кремнієвий прилад, запалив усі три свічки.

— Щоб вам було світло, ясновельможна пані, — сказав він спокійно і додав: — Прощавайте.

Виходячи з палацу, Прокіп наштовхнувся на сторожа і втихомирив його ударом руків’я пістоля в обличчя. Пробрався до коня, і, скочивши в сідло, подумав, що годилось би попрощатись із Яринкою. Уже й кінь ступив до хатинки садівника, і тут Прокіп передумав — він ще раз не витримає, якщо подивиться на її спотворене обличчя. Хтозна, що він зробить із нею, із собою, із цим ненависним палацом.

Станіслав Конарський, начальник управління Волинської губернської канцелярії, а згодом старший чиновник з особливих доручень при губернаторі, був серед гостей на балу в князя Любославського. І не тільки був, а й залицявся до сестри у перших князя Аліції. Пані Аліція була тоді вже молодою вдовичкою. Її чоловік Збігнев Румов’як загинув під час кампанії Костюшка. За логікою речей молода, вродлива, багата, та до того ж представниця одного з найзначніших родів Польщі й України, вона мала б ось-ось знову вийти заміж. На неї накидали оком досить завидні женихи, на почуттях яких вона грала так уміло, як циган-скрипаль на своєму інструменті. Треба сказати, що Станіслав Конарський за багатством і знатністю був не серед перших претендентів. А одруження з прекрасною Аліцією уявлялося йому доброю нагодою поправити своє фінансове становище, яке відчутно похитнулося останнім часом і змусило його йти на службу в губернську канцелярію. До того ж належати до найближчих родичів князів Любославських було дуже і дуже заманливо.

На балу пан Станіслав мав деякий успіх в Аліції. Ніхто не знає, як би розвивався їхній роман, якби не з’ява людини в помаранчевій масці. Як жалкував тоді пан Станіслав, що не він, а граф Войцицький зірвав маску з негідника! Звичайно, якби він знав, чого це потім коштувало Войцицькому, то навряд чи й жалкував би.

Зате вечір і напад бандитів дали йому чудову можливість відзначитися. Він зрозумів, що, вистеживши або (якщо пощастить) спіймавши знаменитого розбійника, він може, по-перше, прославити себе, а по-друге, — мати нагороду у вигляді ордена або маєтку. Чи бодай чималу грошову нагороду, що теж було б дуже-дуже до речі. А все заразом робило його стежинку до серця багатої красуні Аліції широкою дорогою. Але як це зробити?

Ще древні казали: головне — запитати себе, а там і мета з’явиться. Наступного ранку після нападу грабіжника в помаранчевій масці у голові Конарського почало визрівати запитання. А за ним прийшли важкі роздуми. Про те, як вийти на слід злочинця, він думав навіть тоді, коли стояв у костелі («Прости мене, Єзусе!»), за столом у саду, пізніше на полюванні. Як злочинець міг проникнути до палацу? У голові Конарського промайнула здогадка, що пізніше навідала Слєпньова і Рибалка — а якщо це був один із високих князівських гостей? Від такого повороту йому спершу стало душно, потім студно. Як, один із цих вельможних князів, графів, баронів і просто багатих шляхтичів — злочинець? Сама можливість думати про таке здавалася неймовірною. Якби він у присутності високих гостей вимовив щось подібне, то навіть він, значний губернський чиновник, ризикував не тільки викликати гнів, а й втратити честь, не кажучи вже про посаду.

І все-таки таємна і небезпечна думка засіла у голові Станіслава Конарського, і її вже не можна було позбутися. До кінця першого після пограбування дня він почав приглядатися до гостей князя Любославського. Але ніщо не вказувало на те, що серед вельмож зачаївся підлий здрайця. Це таки були достойні люди. Вони їли, пили, танцювали, жартували, попутно вкладали важливі для себе угоди. Не забував Конарський і далі упадати коло княжни Аліції, хоч вона поводилася розважливо — не відшивала залицяльника, але й не подавала йому надто райдужних надій. Він відчував, як у ньому мимоволі закипає злість, проте вміло тамував її ще показнішою галантністю та жартами.

— А признайтеся, ваша світлосте, ви також захоплюєтесь графом Войцицьким? — запитав він Аліцію під час чергової зустрічі в саду.

— Чому б і ні? — лукаво подивилася на нього Аліція. — Вчинок, гідний справжнього шляхтича. До того ж він доволі вродливий. А врода і хоробрість — це вже скарб. Чи не так, пане Станіславе?

Конарський міцніше стис зуби і почав шукати слова, гідні для відповіді, але які не образили б, чого доброго, його майбутню дружину.

І тут йому допоміг шляхтич Діаріуш Загруба. Він якраз опинився біля лавки, на яку присіли Аліція і Конарський.

— Сумніваюся, — сказав Загруба, — щоб цей бурлака подарував таке Войцицькому.

— Ви вважаєте, він його вб'є? — спитала Аліція не без інтересу.

— Може, і не вб'є…

Загруба замовк і відійшов. Але саме він підказав Конарському перший хід.

Того ж вечора Конарський попросив у господаря балу дозволу оглянути палац.

— Гадаєте, що знайдете якийсь слід? — запитав князь Євгеніуш.

Конарський не міг і сам сказати, що шукає. Але ж пішов шукати: заходив в одну, другу, третю, п’яту, десяту кімнату. Там або були гості, або не було нікого. За ним плентався ключник і одмикав зачинені кімнати. Нарешті вони добралися до дверей на горище. Тут пан Станіслав пожалкував, що не захопив із собою пістоля. Але й на самому горищі та його прибудовах нікого не знайшли. Ключник було нагадав, що на горище вже виходили. «То й що?» — подумав пан Станіслав. І саме тут його осяяла ідея, яка й принесла першу удачу. Виявилося, що дах над середнім крилом палацу не йде під кутом, як звичайно буває, а рівний. Ключник пояснив, що покійний батько князя Євгеніуша любив ночами приходити на цей майданчик і дивитися у виписаний із Відня телескоп на зорі. Але це його захоплення не перейшло до сина, і на дах уже давно ніхто не виходив. «Що ж, тоді підемо ми», — подумав Конарський.